Омонимические явления

y">       і моря, і взагалі

       всі земні простори.

       Д. Білоус створив цікавий каламбур «З коси бузько летів на балку», який ми розглянемо далі. Написаний він за таким принципом римування, в якому враховується жартівлива етимологізація слів: 

       З коси бузько летів на балку

       (косар  косу там брав на брус),

       і сів бузько в дворі на балку,

       на  довгий дерев'яний брус. [5, 19]

       Як  бачимо, автор реалізує каламбур для  створення  комічно-сатиричного  контексту.

       Не  можемо не звернути увагу на акростих Д. Білоуса «Загадка з розгадкою»: 

       Розтина блакить, гостроголова,

       Аж до зір готова досягти;

       Космонавтики вона основа,

       Екіпаж споряджено — лети!..

       Тут, у вірші, й відповідь готова,

       А тобі — лишається знайти. [5, 130]

       Створивши таку незвичайну, особливу форму вірша-загадки, автор тут же вміщую її відповідь, що зацікавлює читача, який читає відгадку по перших літерах рядків, прочитавши їх згори вниз.

         Епітет гостроголова дуже вдало вживається як одна з підказок, ознак відгадки.

       Приголосний о виконує у вірші алітерацію звукiв з метою створення звукового образу, певного фону.

       Д. Білоус займався написанням шарад, які урізноманітнили жанри збірки «Диво калинове».

       ДВІ КРАЇНИ

       Шарада

       До  умови шаради простої

       тут ми Африку мусимо вставити;

       в ній до назви країни жаркої

       Бо  попереду мусим добавити —

       й принесуть нам у кліматі зміну

       дивовижні словесні химери ці,

       і потрапим ми в іншу країну,

       що  вже буде в Південній Америці.

       Які це країни?

       (Лівія  й Болівія) [5, 83]

       Один  із привабливих мовностилістичних  засобів у поетичному мовленні є  пароніми. Саме до них звернувся  автор в цьому вірші: Лівія й Болівія. Варто тільки додати частку бо і вийде зовсім нове слово.

       Римування перехресне,  асонанс звуку ї, і.

       Найбільшу частину збірки Д. Білоус присвятив написанню сюжетним віршам. Вірш «Коли забув ти рідну мову» повчальний за своїм змістом.

       Які вдалі слова підбирає автор для  свого читача! Описуючи людину, яка  не хоче знати своєї мови, він  називає її втраченою, тїєю людиною, яка обчухрала себе ло тла. Автор  звертає увагу на те, що мова –  це найголовніше – корінь і основа. І нещасна,  неправдива та людина, яка добровільно зрікається своєї рідної мови:

       Коли  забув ти рідну мову —

       яка б та мова не була —

       ти  втратив корінь і основу,

       ти  обчухрав себе дотла.  

       Коли  в дорогу ти збирався,

       казала  мати, як прощавсь,

       щоб і чужого научався,

       й свого ніколи не цуравсь.  

       Ти  ж повернувсь душею бідний,

       не  просто розгубив слова,

       немов якийсь Іван безрідний,

       Іван, непомнящий родства.  

       Не  раді родичі обновам.

       Чи  ти об'ївся блекоти,

       що  не своїм, не рідним словом

       із  матір'ю говориш ти?  

       Ти  втратив корінь і основу,

       ти  обчухрав себе дотла,

       бо  ти зневажив рідну мову,

       ту, що земля тобі дала,  

       ту, що не вбили царські трони,

       ту, що пройшла крізь бурі всі,

       крізь глузи й дикі заборони

       й постала нам у всій красі.  

       Сяйних  перлин тобі не шкода,

       адже, набувши вищих прав,

       те, що дала сама природа,

       ти  добровільно занедбав.  

       В пальті строкатім, як афіша,

       крикливі  модні кеди взув.

       А мати? Де ще є рідніша

       за  рідну, котру ти забув?  

       Для тебе й Київ — напіврідний,

       і Мінськ піврідний, і Москва...

       Бо  хто ти є? Іван безрідний,

       Іван, не помнящий родства!

       Навчає  поет нас наче звертаючись до творчості  Т. Г. Щевченка, переплітаючи головну  думку:

       щоб і чужого научався,

       й свого ніколи не цуравсь.

       Поет  порівнює людину, яка забула свою мову із сиротою, із Іваном безрідним, з людиною, яка не має своєї родини:

       немов якийсь Іван безрідний,

       Іван, непомнящий родства.

       Яке вдале риторичне запитання автора до реципієнта, що змушує його задуматись:

       Чи  ти об'ївся блекоти,

       що  не своїм, не рідним словом

       із  матір'ю говориш ти?

       Слова рідної мови автор порівнює із сяйними  перлинами, наголошуючи на те, що такі перлини ти ж зрікся, добровільно  занедбав:

       Сяйних  перлин тобі не шкода,

       адже, набувши вищих прав,

       те, що дала сама природа,

         ти добровільно занедбав

       Останні два куплети насторожують читача. Кульмінація вірша полягає у  риторичних запитаннях, яких ставить  автор. З усіми силами намагається  автор достукатись до серця українця, пробудити в ньому почуття  патріотизму, любові до всього рідного, в тому числі  і неньки-матері.

       В пальті строкатім, як афіша,

       крикливі  модні кеди взув.

       А мати? Де ще є рідніша

       за  рідну, котру ти забув?

       Риторичні запитання яскраво виражають  емоції письменника. Ними він намагається  привернути увагу до важливих у світі речей:

       Для тебе й Київ — напіврідний,

       і Мінськ піврідний, і Москва...

       Бо  хто ти є? Іван безрідний,

       Іван, не помнящий родства!

       Вірш  наскрізь пронизаний любов’ю до мови, зверненням  до читача на те, щоб  мати повне усвідомлення своєї значущості як патріота, як того, хто знає ким  він є, а не так, що  Для тебе й Київ — напіврідний, і Мінськ піврідний, і Москва...

       Поезія  «Чудесні барви» привертає до себе увагу тим, що має багато діалектних слів. Таке різнобарв’я слів збагачує виражальні і стилістичні можливості назв:

       Які чудесні барви у нашій рідній мові,

       які відтінки різні від Сейму аж по Сян!

       У Києві говорять інакше, ніж у Львові, -

       і чорногуз, і бусол, лелека і боцян…

       Так наче називаєш різновиди лелек ти,

       а це лиш різні назви, синонімічний ряд.

       А є ще риси мови, що звуться діалекти:

       це  говори місцеві на дещо інший лад.

       На  Київщині (в Літках) взуття зовуть обувка,

       а огірок звичайний в Чернігові - гурок,

       а кошик на Поліссі (в Іванкові) - кошувка,

       і назви, і вимова різняться що не крок.

       Раз якось на базарі професор із столиці

       заговорив із дідом, що ягоди привіз:

       - То, значить, на Поліссі вродили  полуниці?

       Я бачу, ви з-над Снові, із хутора Рогіз.

       Дід витріщає очі - і як це може бути?

       - То ви з Рогозу родом? Мо, інженер? Поет?

       - Та ні, я просто знаю, як де  говорять люди:

       прислухуюсь до мови - і в цьому весь секрет.

       Автор назвав свій вірш «Чудесні барви» не дарма. Вже епітет чудесні створюють пафос віршу. Багато використано власних назв:

       Які чудесні барви у нашій рідній мові,

       які відтінки різні від Сейму аж по Сян!

       У Києві говорять інакше, ніж у Львові…

                      …На Київщині (в Літках) взуття зовуть обувка,

                               а огірок звичайний в Чернігові - гурок,

                        а кошик на Поліссі (в Іванкові) - кошувка,

                      і назви, і вимова різняться що не крок…

                        …на Поліссі вродили полуниці?

       Я бачу, ви з-над Снові, із хутора Рогіз…

       Багато  риторичних запитань ставить автор:

       - То, значить, на Поліссі вродили  полуниці?..

       …Дід  витріщає очі - і як це може бути?

       - То ви з Рогозу родом? Мо, інженер? Поет?..

       Перехресне  римування сприяє легкому сприйманню і читанню віршу, створює багатий  звуковий повтор, який посилює музикальність  віршованої мови і є важливим елементом  ритму, оскільки чітко підкреслює завершеність кожного віршового рядка, що є  одиницею ритму.

       Ще  у збірці поета "Диво калинове" знаходимо вірші, які просто й цікаво розказують про частини мови ("Злитки золоті"), розкривають граматичні категорії ("Це ж як вірш!"). Така форма викладу теорії надзвичайно цікава при розкритті понятійного апарату лінгвістики, легко сприймається та запам'ятовується.

       Поетичний синтаксис Д.Білоуса дуже різноманітний. Риторичні питання, вигуки, звернення, посилюють увагу читача. Автор спонукає нас бути співрозмовниками, співтворцями, тримає в постійному пошукові, бажанні відкрити нове, дізнатися, опанувати мовні скарби. Улюблені звертання поета: "друже", "друже милий", "любі друзі", "любі діти", "любий мій читачу" .Досягненню цієї мети допомагають і спонукальні конструкції: "вгадайте", "а скажіть", "додумайсь", "лінивому не розгадать…».