Інституалізація як соціальний феномен

       Формальна організація має сильну тенденцію перетворюватися в бюрократичну систему. У соціології існують протилежні оцінки і характеристики цієї системи. М. Вебер високо оцінював можливості бюрократії і вважав її розвиток позитивною перспективою історичного процесу. За Вебером, ідеальний тип бюрократії включає наступні властивості:

• управлінська діяльність здійснюється постійно;
• установлена сфера влади і компетенції кожного рівня й індивіда в апараті керування;
• ієрархія утворить основний принцип контролю за чиновником, останній відділений від власності на засоби управління, а посада відділена від індивіда, що виконує адміністративні функції;
• управлінська діяльність стає особливою професією;
• існує система освіти з підготовки чиновників, управлінські функції документуються;
• в управлінні панує принцип безособовості.

 Головна  перевага бюрократії, за Вебером,  — це висока господарсько-економічна ефективність:

• точність,
• швидкість,
• знання,
• сталість управлінського процесу,
• службова таємниця,
• єдиноначальність,
• субординація,
• зведення до мінімуму конфліктів,
• неекономічність.

       Такі основні переваги бюрократичного управління організацією. Головний же недолік — ігнорування специфіки конфліктних ситуацій, дії за шаблоном, відсутність необхідної гнучкості. М. Вебер вважав, що можна виробити визначені гарантії від бюрократичних недоліків і зловживань владою.

       Веберівська теорія бюрократії зазнає критики в сучасній соціології організацій з різних позицій. Т. Парсонс, А. Голднер та інші вважають, що два типи влади — на основі становища в ієрархії і професійному знанні — суперечать один одному. Влада бюрократа базується на праві наказу, і тому підпорядкування йому не є добровільним. Підпорядкування фахівцю пов'язане з визнанням його соціального і професійного статусу і тому добровільне. Протиріччя між цими двома підставами влади може бути основою постійних конфліктів. Головною практичною проблемою сучасних організацій є визначення ступеня самостійності фахівців у сфері оперативного формулювання цілей діяльності, типу розв'язуваних завдань, способу використання знання і контролю виконання.

       Велике місце в соціології організацій приділяється дослідженню протиріч між бюрократичною організацією управління і творчою діяльністю, сприйнятливістю організацій до нововведень. Французький соціолог М. Крозьє переконливо показав, що здатність організацій до нововведень залежить від існування таких норм, що заохочують конструктивну і творчу діяльність. Тим часом, сама логіка діяльності бюрократичних організацій, характер сформованих у ній зв'язків і залежностей перешкоджають національній діяльності: бюрократія координує діяльність нижчих ланок з опорою на сформовану ієрархію службових залежностей.

      Дії підлеглих тлумачаться як правильні, якщо вони відповідають статутам і наказам начальства. Однак знання і здатність до творчості не можуть передаватися в наказовому порядку. Система заохочення в бюрократичних організаціях також сприяє конформізму поведінки і мислення, а не самостійності і творчості. Висновок випливає однозначний: бюрократія не в змозі керувати творчим процесом.

       Гальмуючі впливи бюрократії на нововведення виявляються і при протиріччі між централізованим керуванням і професіоналізмом. Бюрократія прагне до однорідності в організаційних системах. Надмірна різнорідність завдань, функцій і ланок організації затрудняє керівництво, хоча і створює великі можливості для нововведень. Американські соціологи Блау і Скотт на основі емпіричних досліджень довели, що групи, які виконували прості завдання, розв'язують їх краще, якщо існує ієрархічна структура керування. А групи, що розв'язують складні, комплексні і невизначені проблеми, дають кращі результати, якщо організаційні відносини виключають ієрархічну систему влади.

       Бюрократія як ідеально-типова система організаційних відносин передбачає перетворення одиничних і особливих інтересів у загальні інтереси організації і, отже, виключає наявність власного інтересу в керуючих структур і осіб (канцелярії й установи створюються для реалізації цілей організації). Але усередині канцелярій і установ діють конкретні індивіди, матеріальні й інші інтереси яких більше пов'язані не стільки з цілями організації взагалі, скільки з фактами існування установ і формами регламентації керуючої діяльності. Тим самим стійкість даних установ і форм керування стає головною метою людей, зайнятих в управлінні.

       Як противагу і компенсації недоліків формальних організацій виникають і функціонують неформальні організації. Неформальні організації є спонтанно сформованою системою соціальних зв'язків, взаємодій, норм міжособистісних і міжгрупового спілкування. Неформальні організації виникають там, де несправність формальної організації викликає порушення важливих для життєдіяльності всього соціального організму функцій. Вони компенсують його за рахунок функціонально спрямованої самоорганізації і саморегуляції. В основі механізму такої компенсації лежить визначена спільність інтересів організації і її членів.

       Неформальна організація як безпосередня спонтанна спільність людей, заснована на особистому виборі зв'язків і асоціацій між собою, припускає особистісні неформалізовані службові відносини, розв'язання організаційних завдань способами, відмінними від формальних розпоряджень і т. п. У ній немає жорстокого закріплення безособових стандартів, що роблять організацію стійкою. Навпаки, у ній превалюють групові норми, а спонтанна взаємодія людей додає гнучкість організаційній поведінці. Якщо формальна організація спирається на тверду структуру відносин, зафіксовану в іерархії посадових функціональних позицій, то в неформальної — подібна структура носить ситуаційний характер. Неформальна організація створює великі можливості для творчої, продуктивної діяльності, розробки і впровадження нововведень.

                                        Література

1. Соціологія. За загальною редакцією В.П.Андрущенко, М.І.Горлача. Київ-Харків. 1998.
2. Кравченко А.И. Социология для экономистов: Учеб. пособие для вузов. — М., 2000.
3. Піча В.М. Соціологія: Загальний курс: Навчальний посібник. К.: 1999.
4. Кухарчук Д.В. Социология. – М.: Юрайт-Издат, 2005. – 250 с.

 Тощенко Ж. Т.  Социология: Общий курс. – М.: Юрайт-М, 2001 -527 с.

5.         Социология: Учебник/Под ред. проф. Ю.Г. Волкова.– М.: Гардарики, 2003.–  512 с.