Ціноутворення на олігопольному ринку

 

Рис. 3.2. Криві реакції фірм і рівновага Курно

Модель Курно має певні недоліки. Вона не дає відповіді на певні питання, чи будуть фірми вирівнювати обсяг свого виробництва, щоб досягти рівноваги, якщо початкові ціни були далекі від рівноважної. Не відповідає дійсності і припущення, що обсяги виробництва конкурента фіксовані. Це припущення було б раціональним тільки за умови, що обидві фірми встановлювали б свої обсяги одноразово, перебуваючи в стані рівноваги Курно.

 

3.2 Модель Бертрана

 

Французький математик Дж. Бертран піддав критиці вихідні положення моделі Курно і припустив, що ціни встановлюються не покупцями, а продавцями. Кожен продавець визначає свою ціну, виходячи з того, що ціна конкурента, а не обсяг випуску, залишається постійною.

Модель Бертрана, розроблена у 1883 році, досліджує ситуацію цінової конкуренції, коли дві фірми виробляють однорідну продукцію. Але тепер фірми змінюють стратегічний показник - вони вибирають ціни, а не обсяги випуску. Вони конкурують, знижуючи ціну товару та збільшуючи обсяг випуску. Якщо одна з фірм знизить ціну, вона забезпечить товаром весь ринок, а фірма з вищою ціною не продасть нічого. Тоді інша фірма також знизить ціну. Цінова конкуренція призведе до того, що обидві фірми знизять ціну до рівня граничних витрат (Р = МС) і будуть отримувати тільки нульовий економічний прибуток. Вони досягають рівноваги Неша, яка в даному випадку є нічим іншим, як конкурентною рівновагою. Обидві знають, що робить конкурент, і в них немає жодної причини відхилятися від рівноваги. Фірми повністю реалізують свої можливості. Вони не можуть призначити ціну, вищу за граничні витрати, тому що в такому випадку завжди існує небезпека зниження ціни одною фірмою і наступного захоплення нею всього ринку з подвоєнням прибутку.

Цінова конкуренція в моделі Бертрана може бути проілюстрована за допомогою кривих реакції фірм, що і криві реакції для моделі Курно, тільки відносно цін (рис 3.3).

 

Рис. 3.3. Криві реакції фірм і рівновага моделі Бертрана

 

Крива реакції першої фірми (R₁) утворюється точками, які для кожної фіксованої ціни Р₂ другої фірми визначають ціну Р₁ першої фірми, що дозволяє їй максимізувати прибуток. Аналогічно будується крива реакції другої фірми (R₂), яка дозволяє визначити оптимальну ціну другої фірми Р₂ як похідну до кожної фіксованої ціни Р₁ першої фірми. Точка перетину двох кривих реакції (Е) є точкою стійкої рівноваги, де обидві фірма встановлюють однакову ціну: Р₁^* = Р₂^*. З врахуванням витрат виробництва ця точка відповідатиме стану конкурентної рівноваги, тобто Р = МС.

Якщо взяти одну й ту ж криву попиту і обчислити рівновагу двох фірм за моделлю Курно (коли вибирають обсяг) і за моделлю Бертрана (коли фірми вибирають ціну), то одержимо різний результат. У моделі Курно кожна фірма в стані рівноваги виробляє значно менше продукції і за значно вищою ціною, ніж у моделі Бертрана. У моделі Курно обидві фірми одержують економічний прибуток, у моделі Бертрана - лише нормальний прибуток, оскільки Р₁ = Р₂ = МС.

Цінність моделі Бертрана в тому, що вона показує, наскільки суттєво відрізняється рівноважний результат (Q, P, EP) для олігополії в залежності від вибору фірми стратегічного показника.

Модель Бертрана також має недоліки. Якщо фірми призначають однакову ціну, то невідомо, яка частка сукупного обсягу продажу припадає на кожну з них. У моделі припускається, що кількість продукції розподіляється порівну, але не доведено, чому має бути саме так. Моделі Курно і Бертрана вважаються класичними.

 

3.3 Модель Штакельберга

 

Модель Штакельберга, розроблена у 1934 році, є модифікацією моделі Курно для випадку, коли в умовах дуополії одна з фірм виступає ініціатором, тобто першою визначає свій обсяг виробництва, на відміну від одночасного визначення рівня випуску в моделі Курно. Це - модель лідерства за обсягом. Дуополісти Штакельберга мають неоднакову економічну силу. Нехай фірма 1 є лідером і має незалежну позицію, а фірма 2 - аутсайдером, стан якого залежить від рішення лідера.

Ініціатива дає фірмі 1 перевагу, тому що конкурент змушений приймати обсяг ініціатора який заданий і, щоб максимізувати свій прибуток, повинен встановити нижчий рівень виробництва. Якби він цього не зробив, а навпаки, збільшив випуск продукції, це призвело б до падіння цін, і обидві фірми програли б.

 

Рис. 3.4. Модель Штакельберга

 

Графічно модель Штакельберга ілюструє рис 3.4. Припустимо, що фірма 1 вважає для себе найкращим обсягом виробництва Q₁ = 4за умови, що фірма 2 буде реагувати на її вибір згідно власної кривої реакції R₂(Q₁). Вибором фірми 2 буде виробництво обсягом Q₂ = 2. Якби фірма 1 була впевнена, що фірма 2 зупиниться на цьому обсязі, то вона могла б обрати за своєю кривою реакції R₁(Q₂) відповідний обсяг випуску Q₁ = 3. Проблема полягає у тому, що фірма 1 усвідомлює, що скорочення її обсягу виробництва викличе подальшу реакцію фірми 2 і рух вниз за кривими реакції до досягнення точки рівноваги Курно. Скоротивши власний обсяг випуску, який між тим є більший, ніж обсяг випуску фірми 2, лідер не має можливості примусити фірму 2 залишитись на рівні двох одиниць випуску. Тому перевага лідера обумовлює єдине оптимальне для нього рішення - виробництво Q₁^* = 4.

У моделі Штакельберга фірма 1 фактично ігнорує свою функцію реакції. Вона обирає обсяг випуску, котрий максимізує її власний прибуток. Якби фірми мали однакову економічну силу, жодна з них не могла маніпулювати поведінкою іншої, а рівновага зрештою відповідала б точці рівноваги Курно. Рівновага Штакельберга також є окремим випадком рівноваги Неша, але для домінуючої стратегії.

Розглянуті моделі характеризують варіанти поведінки олігополістів. Коли в галузі приблизно однакові фірми, для аналізу підходить модель Курно чи Бертрана. Коли в галузі домінує одна велика фірма, яка є лідером у впровадженні нових товарів або встановленні цін, то підходить модель Штакельберга.

У 90-х роках ХӀХ століття. Ф. Ежворд ввів у модель Бертрана фактор невизначеності взаємної реакції, що робить рішення не детермінованим. Пізніше, вже у 20-х роках ХХ століття в моделі реакції почали включати витрати, кількість продукції та інші змінні. Якщо припустити, що фірми будуть виявляти реакцію одна одної, то тут можуть виникати різні ситуації. Фірми можуть рухатись до точки рівноваги Курно у випадку некооперативної рівноваги, коли кожна з них максимізує прибуток, виходячи з певних уявлень про реакцію іншої фірми. Якщо ж вони виходять з припущення, що конкурент застосовує стратегію максимальної шкоди для іншого, то виберуть реакцію максиміну. Може статись, що фірми будуть рухатись до точки кооперативної рівноваги і максимізувати сукупний прибуток. Немає підстав вважати, що один результат буде більш вірогідним, ніж інший.

 

3.4 Модель дуополії з диференційованою продукцією

 

Якщо олігополістичні фірми випускають диференційовану продукцію, тоді їм більш логічно в конкурентній боротьбі вибирати не обсяг, а ціни. Попит на продукцію кожної з двох фірм залежить від її власної ціни і ціни конкурента. Обидві фірми вибирають ціни одночасно, розглядаючи ціну конкурента як дану. Користуючись підходом, аналогічним застосованому до моделі курно, можемо вивести правило визначення ціни, або криву реакції для фірми 1 та фірми 2. Тоді в точці перетину кривих реакції встановиться рівновага Неша, що ілюструє рис. 3.5

 

Рис. 3.5. Цінова рівновага Неша

 

Як видно з рисунка, у випадку, коли фірми не вступають у змову, рівновага встановлюється в точці Е за нижчою ціною Р₁^Е = Р₂^Е. якби фірми таємно змовились, то призначили б вищу ціну Р₁^Т = Р₂^Т і обидві виграли б від змови. Точка рівноваги змістилася б вгоду від Е до Т.

Таким чином, в усіх розглянутих моделях дуополії досягають рівноваги, яка є окремим випадком рівноваги Неша.

 

Розділ 4. Моделі олігополістичного ціноутворення

 

4.1 Модель ламаної кривої попиту

 

Модель «ламаної кривої попиту» побудована на логічних передбаченнях фірм відносно реакції суперників на підвищення і зниження ціни. Наприклад, в галузі є кілька фірм. Як будуть вони реагувати, якщо одна з фірм почне змінювати ціну з метою збільшити свої прибутки? Формально існують два імовірні варіанти поведінки. Перший варіант - фірми будуть у будь-якому випадку вирівнювати свої ціни, другий - фірми будуть ігнорувати будь-яку зміну ціни.

За першим варіантом при зниженні ціни однією з фірм обсяг її продажу збільшиться незначно, тому що інші фірми також почнуть знижувати ціни. Незначне збільшення продажу у всіх фірм можливе за рахунок того, що покупці з інших галузей перейдуть в цю, привабленні низькою ціною. Якщо ж одна з фірм підвищить ціну, а інші вчинять так само, то фірма не буде витіснена з галузі, але всі галузеві олігополісти дещо втратять в обсягах продажу на користь інших галузей, куди перейдуть споживачі, заміщуючи дорогі продукти дешевими. Отже, попит нееластичний, крива попиту стрімка і виглядатиме як крива D₁, зображена на рис. 4.1.

 

Рис. 4.1. Модель ламаної кривої попиту

Другий варіант реакції фірм, коли вони не будуть слідувати за зміною ціни, дасть такі наслідки: коли одна фірма знизить ціну, а конкуренти проігнорують це зниження, то її обсяг продажу суттєво зросте, а інші фірми втратять своїх покупців, які перейдуть до фірми з дешевими продуктами, а якщо одна фірма підвищить ціну, то сама втратить покупців, і обсяг її продажу значно впаде. Тобто, в цьому випадку попит є значно еластичнішим. Фірма, що підвищить ціну, не знизить обсяг продажу до нуля, тому що продукція диференційована, і знайдуться покупці, які згодні будуть платити вищу ціну за продукт, якому вони віддали перевагу. Крива попиту буде більш пологою і виглядатиме подібно до кривої D₂ на рис. 4.1.

Тривалі спостереження за поведінкою олігополістичних фірм показали, що логіка їхні реакцій наступна: на зниження цін олігополісти будуть реагувати таким же зниженням, щоб перешкодити конкуренту перехопити їхній попит, а на підвищення цін вони не відреагують з тих же мотивів, щоб захопити попит фірми, яка має високу ціну. Ситуацію зниження ціни відображає відрізок кривої попиту PD₁ (рис 4.1), а ситуацію підвищення ціни - відрізок PD₂ (рис 4.1). Отже, для кожної фірми існує крива попиту, зламана в точці Р. Ліворуч від точки Р крива попиту полога, а попит більш еластичний, праворуч від точки переважаючої ціни Р крива попиту стрімка і відповідає нееластичному попиту.

На рис 4.1 нанесені також криві граничного виторгу MR₁ і MR₂, які відповідають відрізкам кривої попиту PD₁ і PD₂. Оскільки крива попиту в точці Р зламана, то крива граничного виторгу на обсязі Q₀ має розрив. Верхній відрізок кривої граничного виторгу відповідає більш еластичній частині кривої попиту, підходить близько до неї, бо для збільшення обсягу попиту досить незначного зниження ціни. І навпаки, нижня частина кривої граничного виторгу на обсягах продажу, більша за Q₀ , проходить значно нижче, суттєво відхиляючись від кривої попиту. Оскільки попит нееластичний, збільшення обсягів продажу вимагає значного зниження цін.

Ламаний графік попиту пояснює, чому зміни ціни в олігополістичних галузях, де немає таємної змови, відбуваються дуже рідко. Кожна фірма може передбачити, що будь-яка зміна ціни погіршить її становище. Якщо вона підніме ціну, то значна частина споживачів покине її, а якщо зменшить ціну, то обсяги продажу зростуть не значно. А в гіршому випадку витрати виробництва можуть підвищитись так, що переважать зростання прибутку. Крім того, зниження ціни може викликати цінову війну, тобто конкуруючі фірми призначать ще нижчу ціну.

Зауважте, що коли фірма виробляє оптимальний обсяг Q₀ за ціною Р₀, визначений згідно правила MR = MC, по зміна рівня граничних витрат від MC₁ до MC₂ в межах відрізка розриву кривої граничного виторгу ніяк не вплине на обсяг виробництва чи ціну, що є додатковим свідченням негнучкості олігополістичного ціноутворення.

Модель «ламаної кривої попиту» була розроблена у 1939 одночасно кількома економістами (Р. Холлом, К. Хітчем, П. Свізі) і неодноразово піддавалась критиці. Вона має позитивну сторону, оскільки досить просто ілюструє негнучкість цін в олігополії. Проте не пояснює, чому фірми обирають саме ціну Р₀, а не будь-яку іншу. Крім того, деякі економісти зауважують, що олігополістичні ціни не такі вже й не гнучкі. Під час інфляції 70-80 років у західних країнах олігополісти суттєво і часто піднімали свої ціни. В цілому вважають, що не гнучкість ціни краще пояснює модель, яка відображає ситуацію «дилема ув'язнених».

 

4.2 Дилема олігополістів

 

«Дилема олігополістів» - це модель олігополістичного ціноутворення, в якій кожна фірма, вирішуючи проблему рівня цін, діє в умовах, що виключає співробітництво. Вона самостійно реалізує свій потенціал, але зважає на своїх конкурентів.

Розглянемо цю стратегію за допомогою рис. 4.2, на якому представлена матриця результатів від встановлення певних цін. На ринку лише два продавця (фірма 1 і фірма 2), кожен з яких може встановити або низьку, або високу ціну. Якщо обидві фірми встановлять високу ціну, то кожен одержить прибуток в розмірі 20 тис. грн., а якщо обидві встановлять низьку ціну, то прибутки кожної становитимуть лише 15 тис. грн. Таким чином, тут стимул до змови. Але є також стимул до обману суперника.