Банкрутство і санація підприємств

Підстави порушення процедури банкрутства можна класифікувати за наступними критеріями:

1. За сферою дії: на загальні та спеціальні. Загальні підстави – це передбачені законом юридичні факти, наявність яких необхідна кожного разу для порушення справи про банкрутство, якщо законом не встановлено іншого. Спеціальні підстави відрізняються відсутністю певних загальних підстав та наявністю додаткових (спеціальних).

2. За суб’єктивним складом: підстави для порушення справи про банкрутство за заявою кредитора, підстави за заявою для порушення справи за заявою боржника.

3. За юридичними наслідками: правомочні, які породжують право порушити процедуру банкрутства; зобов’язальні, які породжують у боржника обов’язок звернутися до суду із заявою про банкрутство.

Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» визначає загальні підстави порушення процедури банкрутства, до яких відносяться: наявність грошового зобов’язання; розмір грошових претензій до боржника в сумі, не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати (ст. 6 II розділу Закону).

Грошове зобов’язання – це єдина, завжди обов’язкова підстава, оскільки сама процедура банкрутства є засобом відновлення платоспроможності боржника, тобто можливості боржника розрахуватись за своїми грошовими зобов’язаннями. Грошове зобов’язання повинно бути чинним, невиконаним та безспірним.

Грошове зобов’язання є чинним, якщо воно засноване на законних підставах, передбачених цивільним законодавством України (випливає із дійсних договорів, із заподіяння майнової шкоди).

Беззаперечність грошового зобов’язання означає наявність таких обставин, які виключають можливість заперечення дійсності, справжності та доведеності обов’язку боржника сплатити певну суму коштів на користь кредиторів.[6]

Наступною загальною підставою є розмір безспірних вимог кредиторів, який повинен бути не меншим ніж 300 мінімальних розмірів заробітної плати.

У випадку, коли боржник навмисно ухиляється від виконання своїх цивільно-правових, податкових та інших зобов’язань, або підприємство фактично припинило свою підприємницьку діяльність, законодавець визначив спеціальні юридичні склади для порушення справи про банкрутство незалежно від розміру безспірних грошових зобов’язань. До них належать:

1) Справа про банкрутство порушується, якщо боржник – підприємець-фізична особа або керівник боржника – юридичної особи, які фактично припинили свою діяльність, відсутні та визначити їх місцезнаходження неможливо.

2) Справа про банкрутство порушується незалежно від розміру вимог кредиторів у випадку відсутності операцій на рахунках боржника і за наявності інших ознак, що свідчить про відсутність підприємницької чи іншої діяльності боржника.

3) Справа про банкрутство порушується якщо є невиконання боржником безспірних вимог кредиторів протягом трьох місяців.

Боржник має право звернутися до суду із заявою про порушення справи про банкрутство лише за наявності у його власності майна, достатнього для покриття судових витрат, якщо інше не передбачено законом.

Кредитор має право звернутися до суду із заявою про порушення справи про банкрутство, якщо його грошові вимоги в розмірі не менш 300-от мінімальних розмірів заробітної плати не задовольняються боржником протягом трьох місяців після їх визнання боржником або судом чи повернення платіжної вимоги на списання коштів без виконання, а також незалежно від розміру та строку невиконання грошових вимог, якщо боржник фактично припинив свою підприємницьку діяльність.

Боржник має право звернутися до суду із заявою про порушення процедури банкрутства незалежно від розміру своїх зобов’язань, якщо він бажає розрахуватись за своїми боргами шляхом банкрутства та має кошти для відшкодування судових витрат. Боржник зобов’язаний порушити процедуру банкрутства кожного разу, коли задоволення ним всіх вимог кредиторів за рахунок наявних активів неможливе.

Ідея американської концепції банкрутства має назву «новий старт» і полягає в тому; що боржник звільняється від фінансових зобов’язань, які існували до початку процедури банкрутства, за час якої одержує можливість поліпшити фінансовий стан, здобути фінансову незалежність.

Процедура банкрутства, сам термін «неспроможне підприємство» у сприйнятті більшості людей асоціюються з руйнуванням. Психологічно процедура банкрутства підприємства сприймається як остаточне припинення діяльності. Тобто існує нерозуміння того, що банкрутство далеко не завжди супроводжується ліквідацією, а навпаки, частіше означає перерозподіл економічних ресурсів до ефективніших власників.

Чинним законодавством передбачений план порятунку, згідно з яким існує можливість застосування різних реорганізаційних процедур. На жаль, величезний потенціал, закладений у реорганізаційних процедурах, й дотепер не використовується повною мірою. Тому виникає як наукова, так і практична необхідність вивчення питань теорії і практики антикризового управління за сучасних економічних умов і, зокрема, питання санації підприємств.[4]

У теорії і практиці антикризового управління існує безліч визначень терміна «санація». Найбільш універсальне визначення санації — система фінансово-економічних, виробничо-технічних, організаційно-правових і соціальних заходів, спрямованих на відновлення платоспроможності чи досягнення ліквідності, прибутковості й конкурентоспроможності підприємства-боржника в довгостроковому періоді.

Відновлення платоспроможності підприємства розглядається як можливість підприємства почати генерувати такий грошовий потік у результаті своєї виробничої діяльності та реалізації продукції, який би дозволив йому розрахуватися з усіма кредиторами з дотриманням термінів. Як показує об’єктивна дійсність, санація передбачає не тільки відновлення платоспроможності підприємств, а й підвищення їхньої адаптивності до умов ринку. Таким чином, санація представляє реальну можливість подолання кризових ситуацій, зумовлених як внутрішніми процесами, так і зовнішнім середовищем, яке постійно змінюється.

Законодавством України передбачена можливість проведення досудової санації підприємств та санації у процесі судового розгляду справ про банкрутство. Процедура санації згідно з п.1 ст. 17 Закону запроваджується після процедури розпорядження майном боржника. У більшості випадків процедура санації здійснюється із залученням фінансових ресурсів інвесторів. Законом передбачено, що виявлення інвесторів, як і виявлення кредиторів, проводиться шляхом публікації оголошення в офіційних друкованих органах про порушення справи про банкрутство. Комітет кредиторів підприємства-боржника розглядає заяву інвестора з пропозиціями щодо санації та приймає рішення про вибір інвестора. На підставі рішення комітету кредиторів господарський суд виносить ухвалу про запровадження процедури санації.[21]

Згідно п. 3 ст. 17 Закону господарський суд одночасно з винесенням ухвали про санацію призначає керуючого санацією (арбітражного керуючого).

Схема юридичної процедури санації представлена на рис. 2.

Однак санація – це не тільки юридична процедура, пов’язана з виконанням завдання сплати боргів кредиторам, а, насамперед, комплекс різноманітних заходів, які дозволяють підприємству подолати кризу, сформувати та утримати конкурентні переваги і забезпечити ефективність у довгостроковій перспективі.

Схема процедури санації на рис. 3 відображає економічний аспект санації.

У процесі впровадження санації перед підприємством найчастіше постає комплекс проблем, які обмежують чи позбавляють його можливості виконати поставлену задачу досягнення ефективності.

Насамперед, дані проблеми пов’язані з особами, які беруть участь у процесі оздоровлення підприємства, а також нечітко обкресленими часовими межами здійснення процедури. Згідно п.1 ст. 17 Закону тривалість процедури санації – 12 місяців, продовження цього строку господарським судом можливе ще на 6 місяців.

Лише строк санації містоутворюючого підприємства може бути продовжений до десяти років. При цьому строк санації обраховується з дати винесення ухвали про запровадження процедури санації. Встановлений Законом строк процедури санації для більшості підприємств є недостатнім.

Протягом строку санації необхідно виявити інвестора. Але правова регламентація можливих заходів з набуття інвестором права власності на майно боржника є недостатньою. Основним документом, який регламентує процедуру, є план санації, що складається арбітражним керуючим протягом 3 місяців з моменту введення процедури санації. Потім план санації підлягає розгляду на засіданні комітету кредиторів.

Скликати його керуючий санацією зобов’язаний у чотирьохмісячний термін з дня впровадження процедури санації.

Рис. 2. Схема юридичної процедури санації

Однак терміни підготовки й схвалення плану санації є занадто тривалими. Фактично керуючий санацією здійснює свої повноваження без плану протягом тривалого (більш ніж 4 місяці) терміну. Таким чином, на саму процедуру санації залишається недостатньо часу порівняно з часом, який витрачається тільки на її схвалення й узгодження.[18]

Рис. 3. Схема економічної процедури санації

Разом з тим арбітражний керуючий може відмовитися від невигідних угод тільки в тримісячний термін. У результаті таких дій виникають збитки, які повинні відображатися в плані санації й сплачуватися за рахунок додаткових джерел фінансування. Однак про інвестування не може бути й мови, якщо сума збитку, яка підлягає оплаті контрагентам, перевищує суму коштів реєстрових кредиторів.

Також через те, що керуючий санацією може здійснювати угоди з розпорядження майном, може виникнути ситуація, яку прийнято називати «банкрутством банкрута», коли боржник не в змозі виконати зобов’язання, що виникли в процесі зовнішнього керування.

В обов’язки арбітражного керуючого входить прийняття в господарське ведення майна боржника та його інвентаризація. У цьому зв’язку доцільно проводити повний аналіз діяльності підприємства і оцінку його майна вже на стадії розпорядження майном, оскільки від якості даного аналізу залежить успішність плану санації і його подальшої реалізації.

Причому у процесі визначення вартості підприємства необхідно робити не просто оцінку майна підприємства, а оцінку бізнесу в цілому з обліком і детальним аналізом потенційних можливостей підприємства. Це призведе, по-перше, до економії часу на оцінку бізнесу, по-друге, дасть повну інформацію про наявні на підприємстві активи та їхню структуру.[14]

У ході аналізу особливе місце повинне приділятися структурі дебіторської заборгованості та її характеру з метою можливості погашення частини боргу за рахунок недотримання вимог. Даний механізм необхідно використовувати в процедурі санації, оскільки на практиці у підприємств існують взаємні вимоги або дебітори відмовляються сплачувати за своїми рахунками, передбачаючи неминуче банкрутство свого кредитора.

У даному випадку головну роль повинна відігравати система контролінгу, яка надає всю необхідну інформацію з тією метою, щоб не знижувалася платоспроможність підприємства, це також допомагає підтримувати рівновагу між інтересами кредиторів і боржника.

Важливо враховувати також той факт, що при ухваленні рішення про санацію, крім всіх офіційних учасників даного процесу, важливу роль відіграють «тіньові» чинники.

Парадокс у тому, що в ході банкрутства усуваються від управління акціонери і керівники підприємства. Таке становище призводить до того, що банкрутство найчастіше використовується як інструмент у боротьбі за вплив на великому підприємстві, спосіб заволодіти частиною власності, не витрачаючи при цьому коштів.

Особливе місце в процесі санації належить заходам фінансово-економічного характеру, які відображають відносини, що виникають у процесі мобілізації і використання фінансових джерел оздоровлення підприємств: зворотні бюджетні позики, субсидії, дотації, лізингова форма фінансування виробничо-технічних санаційних заходів, кошти кредиторів у формі пролонгації термінів сплати заборгованості тощо.

Відновлення платоспроможності відбувається за рахунок залучення засобів:

1. Інвесторів (третіх осіб), які беруть на себе виконання зобов’язань компанії перед кредиторами: вітчизняні чи іноземні приватні компанії, держава.

2. Третіх осіб, які надають забезпечення виконання зобов’язань компанії перед кредиторами (гарантійний лист, банківська гарантія тощо): банки, приватні компанії, держава.

Здійснення подібних заходів дозволить підприємству зменшити обсяг зобов’язань перед кредиторами або знизити ризик їхнього невиконання. Однак законодавством не передбачена зміна кредитора в процедурі банкрутства (зокрема, санації), що в низці випадків значно ускладнює здійснення цієї процедури.[20]

У випадках банкрутства банків та інших фінансово-кредитних установ можна застосовувати договір факторингу На жаль, чинне законодавство України не регламентує порядок укладення та виконання цього виду договору, не встановлює перелік його істотних умов. Проте аналіз положень ст. 4 Цивільного кодексу дає підставу для висновку про те, що існування такого договору можливе, оскільки він не суперечить вимогам Закону.

Факторинг або договір на фінансування під уступку грошової вимоги набув значного поширення у багатьох країнах світу. Як відомо, за цим договором одна сторона (фінансовий агент — у нашому випадку банк або інша фінансово-кредитна установа) передає або зобов’язується передати іншій стороні (клієнту — у нашому прикладі ліквідаційній комісії) гроші в рахунок грошової вимоги клієнта (кредитора) до третьої особи (боржника — нашому випадку позичальника) а клієнт уступає або зобов’язується уступити фінансовому агенту цю грошову вимогу.