Формування інноваційного менеджменту

gn="justify">   Специфічні  дії дирекції фірми (підприємства, організації) щодо досягнення стабілізації зводяться  до такого. Якщо коливання показників ефективності бізнесу мають короткостроковий характер, то варто домагатися необхідної збалансованості між обсягами виготовленої продукції і ринку її збуту. За досить тривалого періоду коливань, коли фірма тривалий час не спроможна  забезпечити стабільність виробництва  і продажу товарів, їй варто розпочати  здійснення програми переходу на випуск іншого виду продукції.

   У випадку успішного функціонування фірми, достатнього рівня забезпеченості ресурсами, високого виробничого та науково-технічного потенціалу, керівництво  підприємства може обирати наступальну  стратегію.

   Стратегія зростання е важливою і привабливою  для будь-якої підприємницької структури. Її можна і треба розглядати як певну сукупність окремих стадій і адекватних їм різновидів стратегій  загального циклу зростання, а саме: 1) початкову; 2) проникнення;3) прискореного зростання; 4) перехідну.

   1) початкова стадія і стратегія  зростання. Початкова стадія характеризується  певними особливостями. Основні  з них такі:

   - виявляють і ліквідують вузькі  місця у процесах і структурі  реалізації конкретних проектів (інноваційних, інвестиційних, виробничих, сервісних), що не передбачені  планом і програмами;

   - обсяг продажу товару повільно  зростає, проте прибутку фірма практично

не отримує. Метою цього різновиду стратегії  є поступове зростання ділової  активності для того, щоб забезпечити  фірмі (підприємству, організації) досягнення оптимальної ефективності господарської  діяльності. При цьому необхідне  достатньо виважене ставлення до виявлення і ліквідації “вузьких місць” (не узгоджених за спроможністю ланок виробництва, всієї системи господарювання).

   2) стадія і стратегія проникнення.  До визначальних і характерних  їхніх властивостей належать:

   - подальше проникнення фірми на  товарний ринок, знаходження нових  збутових ніш;

   - відносно пропорційне зростання  обсягу продажу та прибутку (доходів);

   - поява певних конкурентних переваг  в окремих напрямках діяльності.

   Стратегія проникнення звичайно передбачає: більш  глибоку дифузію у ринкові  ніші, збільшення темпів зростання  обсягу продажу, придбання (купівлю) інших  підприємницьких структур; активізацію  реалізації довгострокових програм  з метою модернізації технологічної  бази фірми і зміцнення фінансового  її стану.

   3) стадія і стратегія прискореного  зростання супроводжується швидким  збільшенням обсягу продажу і  доходів. Причому має місце  позитивна тенденція, яка полягає  у тому, що зростання доходів  за своїми темпами випереджає  динаміку обсягу продажу. Разом  з тим спостерігається і негативна  тенденція - необхідність вкладання  великих фінансових ресурсів  у технічний розвиток виробництва  і післяпродажний сервіс. Метою  цього різновиду стратегії зростання  є максимально можливе використання  внутрішньофірмових можливостей.  Тому фірмі вигідно стратегію  прискореного зростання підтримувати  якомога довше.

   До  того ж, діяльність крупних фірм при  виборі даного виду стратегічних дій  передбачає проведення інноваційної діяльності. Цей вид діяльності має, в свою чергу, свою особливу стратегію. За ознакою  важливості і впливу на ефективність підприємництва стратегія науково-технічної  діяльності заслуговує на окрему і  детальну характеристику. Передусім  зазначимо, що стратегія діяльності у сфері НДДКР охоплює чітко  визначені складники: технологічне прогнозування (планування); раціоналізація структури за застосовуваними видами; адаптація управління НДДКР до сучасних вимог; можливі напрямки

(компоненти) стратегії НДДКР фірми.

   1.Технологічне прогнозування має на меті отримання відповідними

менеджерами фірми нової інформації щодо очікуваних новацій технолого-технічного характеру, технологічних проривів у тій  або іншій сфері продукування виробів. Прогноз (план) науково-технічного розвитку фірми насамперед має концентруватися  на такому важливому аспекті стратегії  НДДКР, як обґрунтований розподіл усіх видів ресурсів між науковими  фундаментальними дослідженнями, дослідно-конструкторськими  розробками і технологічною підготовкою  фірми. Треба звернути увагу на галузеву приналежність фірми. Якщо в традиційних  галузях економіки витрати на науково-технічну діяльність не перевищують 1—2 % загальних витрат, то у пріоритетних галузях вони можуть сягати 6—7 %.

   2. Структура НДДКР є одним з  важливих елементів стратегії  технічного розвитку фірми. Об'єктами  аналізу й обґрунтування мають  бути: по-перше, збалансованість  пропорції за обсягом між науково-дослідними  і дослідно-конструкторськими роботами; по-друге, співвідношення між  проведенням власних НДДКР у  повному обсязі, участь у міжфірмовому  співробітництві і кооперації  або придбання ліцензій за  кордоном з метою технологічного  переоснащення виробництва.

   3.Управління  НДДКР має бути адекватним  реалізації відповідної стратегії  технічного розвитку фірми. До  вимог, що ставляться до системи  управління НДДКР на сучасному  етапі господарювання, належать: гнучкість  і можливість швидкої адаптації  до нових умов діяльності, вміле  використання науково-технічного  потенціалу, наявність жорсткого  контролю за строками і ефективністю  виконання робіт.

   Складність  розробки подібної стратегії полягає у поєднанні інноваційного

процесу з інвестиційним циклом.

   2.3 Спільні підприємства – системи внутрішнього та міжнародного бізнесу

   Поняття «спільне підприємство», то і в економічній, і в юридичній

літературі  відсутня термінологічна єдність: можна  зустріти використання визначень «змішане товариство», «змішана компанія», «змішана фірма», «спільне підприємництво», а  також «підприємство спільного  володіння». Для спільних підприємств, що використовуються у відносинах «Захід-Захід» і «Північ-Південь», найбільш вживані  терміни «спільна компанія» або  «змішана компанія», а також, в останні  роки, - «спільне підприємство» або  «джоінт венчур». Це пов'язано з  правовими аспектами питання.

   Створення СП на паритетних правах може також  бути наслідком правового регулювання, по якому участь зарубіжного партнера не повинна перевищувати частку місцевого  партнера. У зв'язку з цим можна  зазначити, що місцеві уряди все  більше і більше прагнуть до націоналізації економіки, тому існує тенденція  до встановлення більшої частки капіталу місцевого партнера.

   Порушується рівний розподіл капіталу між партнерами, якщо для розвитку СП необхідні додаткові  капіталовкладення, а один з партнерів (звичайно місцевий) не в стані збільшити  частку своїх капіталовкладень з  метою збереження паритету. Така ситуація може призвести і до конфлікту, якщо більша участь іноземного капіталу заборонена в законодавчому порядку;

   Спільні підприємства з моменту свого  створення виступають готовими ланками  “сполучення” внутрішньо-господарського механізму країни з механізмом зовнішньо-економічним, сприяючи формуванню більш відкритої  національної економіки. Сама присутність  іноземного партнера створює постійний  конкурентний тиск на спільні підприємства з-за кордону.

   Не  слід забувати про те, що створення  СП представляє собою досить ефективний спосіб розхитування монополістичних  структур, які склалися у багатьох галузях нашої економіки в  умовах командно-адміністративного  господарювання і які виступають однією із серйозних перешкод на шляху

формування  повноцінного внутрішнього ринку.

   Враховуючи  високий організаційно-управлінський  рівень, характерний для більшості  іноземних інвесторів, СП можуть здійснювати  безпосередній вплив на формування економічного середовища, сприяти активізації  ринкових відносин і забезпечувати реальну ділову самостійність на підприємствах. При цьому безпосередня зацікавленість іноземного співвласнника у ефективній роботі СП, змушує його піклуватися про застосування адекватних прогресивній системі економічних принципів.

   Випуск  на СП вискоякісної продукції дозволяє скоротити закупку аналогічних  її видів по імпорту і тим самим  дозволяє направити додаткову кількість  вільно-конвертованої валюти на вирішення  інших завдань соціального і  економічного розвитку.

   Можна виділити 3 категорії причин створення  спільних підприємств: внутрішні, зовнішні і стратегічні. Виявлені внутрішні  мотиви передбачають спільне несення  ризиків, створення сприятливого режиму для іновацій та полегшення доступу  до сировинних ресурсів. Зовнішні мотиви: послаблення політичної напруженості і боротьба з транснаціональною  конкуренцією і т.д. Крім того, спільні  підприємства можуть служити засобом  для розв'язання стратегічних завдань  компаній, наприклад, розширення диверсифікації. Слід зауважити, що жоден з вищевказаних мотивів не може бути єдиною достатньою умовою для створення спільних підприємств.

   В Україні відбувається процес становлення  національної економіки. Він потребує відповідно часу і зусиль. При цьому  даний процес вимагає змін в економічних  відносинах, реорганізації форм власності, нових мотивів до праці.

   Становлення нових економічних відносин передбачає необхідність здійснення докорінних змін у зовнішньо-економічній сфері, диверсифікацію традиційних і розвиток нових  форм співробітництва з зарубіжними  країнами.

   Одним із важливих елементів нового підходу  розбудови державності є перехід  до економіки відкритого типу і визнання того факту, що використання можливостей  міжнародного поділу праці переходить в неодмінну умову

господарського  прогресу і соціального розвитку України.

   Зближення економіки України з повнокровними  економіками інших держав потребує наявності у неї саме такого господарства, яке є в інших розвинутих країнах. Отже, без структурної зміни в  економічному потенціалі України неможливо увійти у світовий поділ праці. Саме структурна перебудова дасть можливість знизити рівень енергетичної та іншої ресурсної залежності від зовнішніх факторів, а це реальний вихід економіки України на світовий ринок, зростання валютних надходжень. Однак структурні зміни в народному господарстві України вимагають додаткових інвестицій та кредитних ресурсів. Реальний стан грошових ресурсів свідчить про те, що дефіцит фінансових коштів досягнув 35 відсотків валового національного продукту. Таким чином, сьогодні Україна не має достатніх ресурсів для радикальної структурної перебудови.

   Створення спільних підприємств — важлива  ланка залучення додаткових ресурсів в економічний потенціал України, а також можливість виходу на сучасний рівень техніки, технології та організації  виробництва.

   Практика  міжнародних економічних відносин показала, що спільні підприємства стають останнім часом найбільш комплексною  формою промислово-економічного співробітництва, яке включає в себе процеси  науково-технічної, виробничої та збутової взаємодії партнерів. До того ж, вони складають частку ринкового сектора  економіки. Матеріально-технічне постачання виробництва і збут продукції, фінансування поточних та інвестиційних операцій, добір персоналу, певне соціальне  забезпечення своїх працівників  ці підприємства здійснюють виключно на основі горизонтальних зв'язків  із внутрішніми й зарубіжними  партнерами, без будь-якої участі державних  органів економічного управління. Основні  економічні показники, в тому числі  продуктивність праці, фондовіддача, загалом  у сукупності спільних підприємств  також вищі, ніж на інших підприємствах.

   Спільне підприємство — складна форма  співробітництва. Для нього характерна така організація, за якої учасники підприємства вкладають власний капітал, а  не товар, і тому виникають вимоги гарантій, що забезпечують захист вкладеного капіталу і можливість повернення його за певних обставин. Розвиток спільних підприємств як форми зовнішньо-економічних  зв'язків пояснюється перевагами порівняно з іншими формами виробничого співробітництва. До таких переваг належать: