Штурхобочний бой

Зміст 
 

1 Історія

2 Класифікація боїв

3 Штурхобочний бій у художній  літературі

4 Заборона штурхобочних боїв

5 Див. також

6 Примітки

     7 Джерела

       Кожна нація, кожен народ, навіть кожна  соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками. Але звичаї - це не відокремлене явище в житті народу, це - втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми.

       Звичаї  народу - це ті прикмети по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому.

       В усіх народів світу існує повір'я, що той хто забув звичаї своїх  батьків, карається людьми і Богом.  

Штурхобочний  бій

       Штурхобочний  бій – традиційний рукопашний (кулачний) бій в Україні; герць, двобій, єдиноборство.

       Кулачні бої також були популярні в  Росії.

       Бої навкулачки відомі з часів Давньої Русі. Участь у них брали дві лави на чолі зі своїм отаманом (головою). Герці відбувалися на майданах, як правило, узимку від Різдва до Масляної, а згодом у будь-які вихідні або святкові дні.

       Штурхобочні бої практикували запорозькі козаки. Дмитро Яворницький так описував козацькі розваги:

«У  звичайні свята запорізькі козаки часто розважалися  кулачними боями: для цього вони увечері збиралися  на січовій площі, розбивалися на дві  лави або групи, одну з яких становили  верхні, а другу  нижні курені, й  розпочинали бій. У цих боях вони нерідко розлючувалися до такої міри, що завдавали одні одним жахливих каліцтв і навіть убивали один одного».

       Однак кулачні бої були переважно явищем сільської субкультури - один на одного, іноді лава на лаву, іноді село на село».

       У ХІХ ст. штурхобочні бої поширились у робітничих селищах і містах. Для мешканців, наприклад, Юзівки кулачні бої були однією з активних форм відпочинку. У Донбасі робітники, які гуртувалися за ознаками земляцтва («банди»), у вихідні дні і навіть після роботи влаштовували масові бійки. У цей час Луганськ мав три основних райони: селище Луганський завод, у якому жило багато росіян, вихідців з Орловської, Рязанської і Курської губерній, Кам'яний Брід, заселений українцями, і Гусинівка, мешканці якої складались переважно з ремісників-євреїв. Досить часто мешканці цих районів, не тільки молоді, але і вельми поважного віку, сходилися в кулачних боях, лава на лаву. У цих побоїщах часто перемагали українці. У вихідний день для них було улюбленою забавою - йти «бити кацапів». Ці сутички тривали до початку 1980-х рр. Мешканці Кам’яного Броду, передмістя Луганська, постійно провокували бійки з луганчанами з центральних районів.

       Донбаські сутички відрізнялися особливою  жорстокістю, бо тут не дотримувались  жодних правил. Зокрема, у Луганську били навіть тих, хто впав, хоча в інших регіонах це було неприпустимо. У кривавих бійках робочі з різних бараків використовували кийки, кастети. Просто посеред вулиці билися навіть жінки, на яких ставили гроші.  

Класифікація  боїв

       Українські  змагання з кулачної боротьби мали два основних види: герць «сам на сам» і командний бій «лава на лаву».

       «Сам на сам» («один на одного», «бій поодинці», «герць», «двобій») – поєдинок двох окремих бійців. За деякими правилами, билися до трьох падінь або «до руди», «до мазки» (до першої крові). Лежачих не займали, били (штурхали) переважно під груди, по ребрах, по боках (звідси – штурхобочний бій).

       «Лава на лаву» (власне, «штурхобочний бій», «стіна до стіни», «війна», «рукопаш», «кулачна війна», «війна навкулачки») – сутичка двох команд (партій).

       «Лави»  формувалися за національною, соціально-класовою і віковою ознаками.

       Микола Гоголь у повісті «Вій» оповідає про бійку між бурсаками:

«Два  богослови зазвичай вирішували..., кожен  клас має стояти за себе особливо або всі мають розділитися на дві половини ... У всякому разі, граматики починали перш за всіх, і як тільки втручалася риторика, вони вже тікали геть ... Потім вступала філософія ..., а нарешті і богослов'я ... »

       Билися  гурти колядників, що не поділили між собою райони. До бою іноді залучалось навіть духівництво.

       Перед сутичкою суперники підбурювали  один одного (задражнювали, лютилися). Окрім того, бійці, щоб більше роз’яритися, перед змаганням вживали хмільні напої.  

Штурхобочний  бій у художній літературі

       Штурхобочний  бій не обійшла увагою художня література. Зі сцени кулачного бою Тараса і його старшого сина Остапа розпочинається повість Миколи Гоголя «Тарас Бульба».

       Яскравий  опис козацького герцю дав Іван Котляревський в «Енеїді». Власне, письменник уперше в художній літературі вжив термін «штурхобочний бій».  

Заборона  штурхобочних боїв

       У Європі, у тому числі й в Україні, час від часу обмежували, а то й зовсім припиняли масові побоїща. Особливо жорсткі заходи стали вживати з XVIII ст. За повідомленням Київської духовної влади, кулачні бої шкодять здоров’ю і призводять до такої смерті, що бійці навіть «християнського позбавлені належного погребіння».

       Царським  указом і гетьманським універсалом заборонялись «богомерзких молодих людей зборища навкулачки». 30 січня 1719 р. Київська духовна консисторія наказувала духівництву Лівобережної України вжити найактивніші заходи щодо викоренення кулачних боїв, а заодно і вечорниць, оскільки ці «нечестиві беззаконня» призводять до «праведного гніву Божого», тобто неврожаїв хлібу, бездощової засухи, падежу худоби, тяжких хвороб людей, морової згубної пошесті. У випадку непослуху непокірних дозволялося відлучати від церкви і карати ув’язненням.^[

       У радянські часи масові сутички кваліфікувалися  як хуліганство, покарання за яке передбачалося ст. 206 Кримінального кодексу УРСР.

       Проте штурхобочні бої не припинялися і час від часу спалахували з новою силою. Різновидом штурхобочних боїв на сучасному етапі стали сутички між футбольними вболівальниками («махач»). Одна з перших і наймасовіших бійок у СРСР спалахнула між фанатами київського «Динамо» і московського «Спартака» в центрі Києва у 1987 р.

1. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. Т. 1. - Львів: Світ, 1990. - C. 181-191.
2. Маркевич Н. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. К., 1860. – С. 76—77.
3. Каляндрук Т. Таємниці бойових мистецтв України. Львів: ЛА «ПІРАМІДА», 2003. – С. 268.
4. Мандзяк Олексій. Бойові традиції аріїв. – Львів, 2006. doc.
5. Лукашевич Пл. О примечательных обычаях и увеселениях Малороссиян на праздник Рождества Христова и в Новый год // Северный Архив. 1826. № 8. С. 387–389, 392.
6. І.Котляревський. Енеiда
7. Маркевич А. И. Меры против вечерниц и кулачных боев в Малороссии// Киевская старина.  – 1884.  – Т.Х (вересень). – С.178-180.