Різдвяні свята і обряди в системі обрядової культури українців

«А ми просо  сіяли, сіяли,

Ой, дід-Ладо, сіяли, сіяли ...»

Співають подібне  і дівчата, ведучи хоровод:

«Ой, дід, дід  і Ладо ...»

Все це - наша дохристиянська культура, наша найстаріша традиція. Кутя - це символ урожаю, писанка - це символ народження сонця. Зеленим гіллям наші предки охороняли своє житло від нечистих духів, що прокидаються (так вони вірили) разом із воскресінням природи - від русалок, мавок, перелесників ...

Купала - це типове дохристиянське свято з  усіма староукраїнськими атрибутами. Ладо - це поганський бог кохання і плодючості.

На час, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, колись, ще до християнства на Україні  попадало свято зимового повороту сонця. Це був час ворожіння на майбутній  рік; а тому ми і тепер маємо  в різдвяних звичаях цілу низку дохристиянських елементів, що мали своїм призначенням накликати добрий врожай у наступнім році, багатство і добробут у дім господаря, щасливі лови для мисливця, весілля для дівчини та щасливу мандрівку для парубка - дружинника князя або й самого княжеча. Всі стихійні сили природи умиротворяються та закликаються, щоб не діяли на шкоду людям і худобі.

Про все це співається в колядках, що були відомі далеко ще до початку християнських часів  на Україні це виявляється і у  звичайних обрядах, як ось: дванадцять полін, дванадцять святвечерніх страв, закликання на вечерю мороза, вовка, чорної бурі та злих вітрів, дідух на покутті, сіно на столі [4, c. 164].

Всі ці рухи, дії і слова, що на перший погляд не мають ніякого значення в житті  людини, віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є для душі живущий бальзамом, який сповнює її могутньою силою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. Цикл Різдвяних свят

2.1. Святвечір.  Різдво Христове

 

Уранці 6 січня господар або господиня (залежно  від місцевості) розкладали в печі вогонь дровами, які відкладали по одному поліну щоденно, починаючі від дня Спиридона. На Гуцульщині ще донедавна зберігався звичай запалювати «живу ватру» (тертям), на якій варили святвечірні страви. Залежно від місцевих традицій і достатку родини кожна господиня намагалася приготувати від 7 до 14 страв. З-поміж них по всій Україні обов'язковими були узвар і кутя.

Родинній трапезі, на яку мали зійтися всі члени  родини, передував обхід. Господар з  новоспеченим хлібом, медом і маком, а син (чи хтось інший) із запаленою свічкою тричі за сонцем обходили хату і весь двір. Не обминали і стайні, де худобу обсипали диким маком, обкурювали зіллям — щоб відьми до неї не приступили. А в поріг стайні ще й затинали сокиру. Скрізь в Україні в цей вечір вшановували худобу: її годували до вечері святвечірніми стравами. На Гуцульщині, Волині та інших місцевостях для цього заводили до хати, як на Введення за полазника, теля чи вівцю, яких пригощали. Поширеним було повір'я, що худоба у цей вечір розмовляє між собою: може поскаржитись Богові на свого господаря.

Після обходу урочисто заносили до хати необмолочений пшеничний  чи житній сніп, що спеціально зберігали  від часу обжинків. Його ставили  на найпочесніше у хаті місце —  під образами. Ялинка, прикрашена іграшками, увійшла в наш побут значно пізніше. Спочатку її ставили в містах, а лише згодом — по селах. Та прикрашений васильками і калиною різдвяний сніп нам рідніший: він — не лише символ достатку, а уособлення пам'яті про наших предків. Недаремно в народі цей святковий сніп називали «дідом», «дідухом», «колядою», «колядником».

Сніп був бажаним  «гостем родини». Чи не від імені  цього святкового снопа господар, переступаючи поріг дому, звертався  до присутніх: «Віншую Вас із щастям, здоров'ям, з цим Святим вечором, щоб ви у щасті й здоров'ї провели ці свята і наступних діждали від нині за рік, доки нам Пан Біг визначив вік».

Слідом за ним  вносили до хати в'язку соломи («діда») і сіна («бабу»). Господар розкидав солому по хаті, а діти «мекали», «бекали», «квакали», пританцьовуючи по ній. Наслідування звуків свійських тварин та домашньої птиці мало забезпечити щедрий приплід худоби у прийдешньому році.

Потім господиня  готувала стіл до вечері: насипала жменю  пшона, клала по кутках зубці часнику, грудки цукру, стелила сіном («бабою»), застеляла святковим обрусом. Лиш тоді ставила на стіл святковий хліб («калач», «карачун», «Василя»). Поруч з калачем засвічували свічку. Тим часом господар набирав у миску по ложці кожної страви і йшов надвір. Тричі кликав він до вечері то вовка, то мороза, то горобців, то злих вітрів, то чорні бурі. А потім «радив» їм не показуватися до його господи і на поле протягом цілого року. Помолившись і згадавши усіх покійних родичів, сідали до столу. Своєрідним сигналом до вечері була поява на небі першої зірки, яка сповіщала людям про велике чудо — народження Божого дитяти. Під час родинної трапези всі мусили зберігати урочистий спокій: не галасувати, не човгати під столом ногами, щоб не дратувати невидимі душі присутніх на вечері покійних предків. Для них спеціально набирали в миску по ложці кожної страви і ставили її на підвіконня.

Важливу роль під час урочистої вечері відігравала свічка, яка в цю ніч  горіла на святковому столі. Подекуди на Святвечір запалювали свічки і  на могилах своїх родичів. Ця традиція прийшла до нас разом з християнством. Хоч у давнину робили ще інакше — спалювали на подвір'ї в'язку соломи. У Карпатах ритуальний вогонь аж донедавна запалювали перед обходом двору. Дотримувались цього звичаю і в інших районах України, хоча протягом віків його ритуальне значення частково втратилося. Все ж у культі вогню відображено турботу живих про своїх покійних предків. Чим більшою і щирішою була ця турбота, тим швидше родина могла сподіватися кращого врожаю пшениці, більшого приплоду худоби, щасливого заміжжя молодих, надіятися на міцне здоров'я всіх членів родини.

Коляд, коляд, колядниця...

Цей одвічний мотив родинного благополуччя тісно пов'язувався з обрядом  колядування. Як відомо, діти і дорослі  окремо колядували. Якщо діти починали обходити хати з колядою вже від  Святвечора, то старші колядники —  тільки з наступного дня. Парубочі ватаги колядників ходили з великою «звіздою», дівочі — з ліхтарем, що нагадував місяць. Гурти колядників супроводили переряджені: «коза», «дід», «баба», «циган» та ін.

Підлітки ходили з вертепом; окремо, особливо в західних регіонах України, ходили з колядою  й статечні господарі — збирати на церкву. Отже, у різних місцевостях це дійство відбувалося по-різному. Мали свої особливості колядки, які вирізнялися за походженням. Умовно їх можна поділити на дві групи — народні й церковні. Для першої групи найбільш характерні хліборобські мотиви. В них оспівується дбайливий і розумний хазяїн, у якого незліченні череди корів чи отари овець. У нього сам Господь сидить при вечері. Святі допомагають засівати добірним зерном його щедру ниву. А його жінка — найкраща, дуже роботяща, дає лад усьому господарству. Такими колядками величали господаря та його дружину. В колядках для парубків переважали мисливські та військові мотиви. Про золоті перстні, старостів, дівочу красу і вірність, щасливе кохання колядували дівчатам. Це розмаїття мотивів колядок, адресування їх персонально кожному членові родини вирізняє саме український обряд колядування.

До числа найдавніших  належать українські колядки, в яких побутували казково-фантастичні мотиви. У колядках, що виконувалися під  час Різдвяних свят безпосередньо у церквах, переважали біблійно-релігійні мотиви з оспівуванням народження Божого дитяти, страждання і мук Богородиці тощо. У Карпатах першу групу називали старосвітськими колядками, другу — христосанками.

Колядники в Україні  завжди сприймалися як «гості здалеку», що приходили до хат з хащів, темряви, добиралася через ріки по хистких містках. Вони несли радісну звістку про всяке благополуччя тим, кого відвідували, їх прихід сприймався за типом послідовних парних протиставлень «звідси — сюди»: з темряви — до світла, з холоду — до тепла. Деколи в колядках йшлося про переправу через річку (вода у світоглядній традиції українців, як і в багатьох інших народів, розділяє «цей» та «інший» світи, є пограниччям життя і смерті); перерядженими стають після покриття обличчя сажею або одягання маски, що у багатьох народів є знаком перебування у «країні мертвих». Отже, і колядники — пришельці з «іншого» світу, світу померлих.

Колядники і переряджені  — живе втілення давно померлих предків, авторитет яких був незаперечним. Вони визначали норми родинних стосунків, навчали вирощувати злаки, випікати хліб і т. ін. Свій прижиттєвий досвід вони зберігали й після смерті і, отже, залишали за собою право впливати на всі сфери земного життя.

На підставі родинних зв'язків, що існують між живими і мертвими, тобто тими, що «відійшли», складалися відповідні форми стосунків. Одна з них — уявне або символічне запрошування покійних предків на родинну трапезу та їх своєрідне «частування» під час урочистої вечері на Святвечір. Друга форма — сприйняття колядників як живого втілення покійних предків та щедре їх обдаровування. Третя форма — ритуальне годування худоби-полазника як предків у подобі тварини. В українській обрядовій традиції худобу замість першого відвідувача дому вводили не лише на Введення, перший день Різдва, а й на Новий рік чи Василія (14 січня). Завівши до хати вівцю, теля чи лоша, господар начебто від їхнього імені вітався з усіма домашніми, на що ті відповідали побажанням достатку і всіляких гараздів. Але основне полягало у щедрій ритуальній годівлі чотириногого відвідувача стравами від святкової трапези. Усе це — різні ступені одного і того ж явища, яке сьогодні ми називаємо «культом предків». Власне з ним пов'язані всі обрядові дійства, ворожіння, обереги, яскраво відображені у зимовому обрядовому циклі [9, c. 75].

Сприйняття предків  у подобі тварин є найбільш давнім. Воно відповідає періодові, коли люди полювали на різних звірів, яких з часом  сприймали як своїх родичів, предків, міфічних засновників роду. Важливу роль у цьому відігравало вирядження під звіря. Спершу — як засіб маскування — воно було необхідною передумовою вдалого полювання, отже, й забепезпечення їжею. Згодом з повсякденного побуту мисливців цей ритуал перейшов у святковий, став атрибутом певних урочистостей.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2. Щедрий  вечір. Свято Василя.

 

Щедрий  вечір. Щедрий вечір, що припадає на 13 січня, уособлює залишок дохристиянського звичаю, що за християнським календарем збігається з днем преподобної Меланії. Цього дня батько ховається від своїх дітей за символом багатства та щедрості — за пирогами. Діти повинні вдавати, що в цю мить батька не бачать — так велить традиція. Вони мусять запитувати в матері, де ж тато подівся. А «здивована» мати бажає, аби й наступного року діти за пирогами батька не помітили. Після цього господар хреститься та запрошує родину до столу — до щедрої куті.

Для дівчат одна з найважливіших цього вечора справ — поворожити. Здебільшого  ворожать так само, як і на Андрія: бігають запитувати ім'я в першого стрічного; кидають чобіт через плече — куди носком буде звернений, у той бік і заміж дівчині йти; навпомацки лічать кілки в огорожі, на якому зупиняться — прикрашають, а потім роздивляються, чи гарного «нареченого» собі вибрали, тощо.

За легендою, цієї ночі дівчата-відьми збирають чаклунське зілля «нечуй-вітер». У цю ніч воно має найбільшу силу, але знайти його можуть тільки сліпі люди або ж відьми. Той, хто його знає, за власним бажанням може стати невидимим і нечутним. Але місця, де таке зілля росте, знають тільки чарівниці.

У цілому ця ніч  сповнена магічних дій, спрямованих  на розгадування майбутнього, забезпечення родинного добробуту та щастя  на весь наступний рік. Народні повір'я  стверджують, що цими святковими днями  небеса відкриті для людської молитви — можна просити в Бога про найпотаємніше [2, c. 35].

Цього дня “козу водять”. Саму козу здебільшого роблять із дерев'яної палиці, один із кінців якої слід розколоти – це будуть роги. Роги можна прикрасити на власний смак, зокрема, можна прив'язати дерев'яні ложки – козачі вуха. З протилежного боку палиці чіпляють якийсь віхтик – це буде козячий хвіст. Коли коза готова, її треба “одягти” в старий кожух хутром нагору, але так, щоб видно було, де в цієї імпровізаційної кози «морда». Рукава кожуха мають звисати вниз - «ноги» кози.

От той, хто  цього вечора «коза», залізає під  кожух, однією рукою тримається за прикрашену палицю та крутить «хвостом». Окрім  «кози», компанія вибирає на вечір  «кота» — зазвичай це наймолодший  хлопець із гурту; до обов'язків «кота» входить носити торбу, нявчати та просити сала.

Дійство починається  з настанням темряви. Діти підходять  до будь-якої хати й просять:

— Пустіть у хату, бо вже так коза змерзла! Господар відповідно до звичаю наче відмовляється:

— Дуже тісно в домі, ніде козі розгулятися. А діти продовжують просити:

— Та пустіть уже, бо несила — так змерзла!

Традиція вимагає, щоб тричі господар відмовив «козі» й тільки потім запитав дозволу  в господині. І тоді « коза»  вже звертається до господині:

— Хазяйко, будь ласка, пустіть, бо замерзну не тільки я, але й козенята!

— Уже пізно, та й діти сплять — ви їх налякати можете. Навіщо ви нам здалися?

І знову тричі  господиня відмовляє (а для цього  їй ніколи не бракує причин), а «коза» все проситься. Нарешті дозвіл від  хазяйки дому отримано:

• Добре, ідіть, але дивіться —  співайте добре!

Ось тепер уся  вагата дітей заходить до хати, знімає шапки, вітається 

 з присутніми. «Коза» починає співати, при цьому разом із «котом» притопує в такт пісні:

Ну, панове,

Ну, мурове,

Ставте вряду  — 

Я козу веду!

Діти господарів тішаться з того, що відбувається в  оселі, їм дозволено смикати «кота» за вуса й «козу» за хвіст. У цей  час підспівує решта гурту, оповідаючи в пісенній формі поневіряння  бідної «кози»: