Розвиток українскої культури 19-20 століття

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 19 Февраля 2013 в 20:49, реферат

Описание

Під час I етапу національного відродження було проголошено національну суверенну державу при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що населяли Україну. З 1923 р. починається хвиля так званої «українізації». Закінчився цей період трагічно: у 1926 р. сталінський уряд почав в Україні наступ на українську культуру, переслідування, а далі й знищення творчої інтелігенції.

Работа состоит из  1 файл

Етапи.docx

— 50.28 Кб (Скачать документ)

 

При всій гостроті суперечок, які ведуться зараз про оцінку радянського етапу української  історії, успіхи у сфері освіти визнаються найбільше. Ліквідація неписьменності у 20-і роки, зростання загальної  і професійної культури, прогрес  науки обумовлювалися, зокрема, досить стрункою державною системою освіти.

[ред.]

Малярство Будь ласка, допоможіть розширити або вдосконалити цей розділ.

Додаткова інформація про  те, що необхідно зробити, може бути на сторінці обговорення.

 

[ред.]

Освіта

 

Серйозні успіхи були досягнуті  в ліквідації неписьменності. Активно  діяло добровільне товариство «Геть  неписьменність!», до початку 1930 року в  Україні було близько 30 тисяч пунктів  ліквідації неписьменності з контингентом 1,6 мільйона учнів. Відразу після  закінчення війни робилися енергійні  заходи з подолання безпритульності. Широку популярність отримали досвід та ідеї педагога А. Макаренка.

 

У 1923—1924 роках зростали асигнування  держави на освіту, що сприяло розширенню шкільної мережі. Тоді в Україні  працювало майже 16 тисяч початкових і семирічних шкіл, в яких навчалося  понад 1,5 мільйона учнів. У 1926—1927 навчальному  році в містах і селищах міського типу виник новий тип шкіл —  фабрично-заводська семирічка, яка  давала учням загальну і політехнічну освіту, готувала їх до продовження  навчання в школах фабрично-заводського  учнівства, в профшколах і технікумах. Трохи раніше були організовані трирічні загальноосвітні школи сільської  молоді. У цих школах загальна освіта в обсязі програми 5—7 класів поєднувалася з теоретичним і практичним вивченням  сільського господарства. У 1934 році для  всього СРСР було встановлено декілька типів шкіл: початкова (1—4 класи), семирічна (1—7 класів) і середня (десятирічна). Була введена обов'язкова початкова  освіта.

 

В Україні розвивалася  і середня спеціальна освіта (професійні училища і технікум). Якщо в 1927 році середніх спеціальних навчальних закладів було 158, в яких навчалася понад 31 тисяча чоловік, то в 1940 р. їх було 590 з  числом учнів майже 400 тисяч.

 

Кількість студентів вищих  навчальних закладів зростала не тільки за рахунок випускників шкіл, але  і за рахунок підготовчих курсів, відкритих в 1919 році, робітничих факультетів, заснованих в 1921 році. Університети були реорганізовані в інститути народної освіти медичного, технічного, фізичного, агрономічного, педагогічного профілю. Більшість студентів складали діти робітників та селян. Великими центрами освіти традиційно були Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, де в 1933 році відновили  університети. У 1938 році в Україні  було майже 130 вишів з кількістю  студентів 124 тисячі. Серед нових  вишів був Донецький індустріальний, утворений за рахунок злиття в 1935 році гірничого і металургійного інститутів, Донецький медичний інститут.

[ред.]

Наука

 

Результатом і разом з  тим базою для подальшого розвитку культури в повній мірі стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. У розвитку української науки  найактивнішу участь взяли видатний природознавець зі світовим ім'ям В. Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, математик М. Крилов, економіст  М. Туган-Барановський, гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, літературознавець С. Єфремов, О. Богомолець, який працював в галузі експериментальної  патології, Є. Патон, який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд інших вчених широко відомі за межами України.

 

Серед гуманітарних підрозділів  Академії наук особливу активність виявила  історична секція, роботу якої очолив М. Грушевський, який в 1924 повернувся з  еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру  історії України, очолив Археографічну  комісію, редагував журнал «Україна», «Наукові збірники» історичної секції.

 

Медична наука в Україні  розвивалася організаційно, якісно і кількісно. У 1921 році в Академії наук була організована кафедра народного  здоров'я і соціальної медицини з  кабінетом профілактичної медицини. У 1929 році був заснований інститут мікробіології  та епідеміології, в 1930  у Києві  став працювати великий науковий центр з вивчення проблем патологічної фізіології. Великою популярністю, заслуженим світовим авторитетом користувалися  терапевтичні школи Микола Стражеско (кардіологія, ревматизм, сепсис, клінічна гематологія), Ф. Яновського (туберкульоз, захворювання нирок), офтальмологічна  школа В. Філатова.

[ред.]

Література

 

Після революції особливим  драматизмом і складністю в Україні, як і у всьому СРСР, відзначався  літературний процес. З'явився такий  напрям, як пролеткультівство. Це була лівацька течія, теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагували  створення «лабораторним шляхом»  «чисто пролетарської культури», яка  відповідала б «пролетарській психіці». В Україні теоретиками й активними  пропагандистами пролеткультівських теорій були В. Блакитний, Г. Михайличенко, М. Семенко, М. Хвильовий. Ці теорії були досить суперечливі. Так, деякі лідери українських пролеткультівців (М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Йогансен), з одного боку, проголошували ідеї, які можна  назвати космополітичними, а з  іншого, підкреслювали особливе значення використання й розвитку української  мови, виступали проти насильної  русифікації.

 

Український футуризм — який виник ще до революції, у перші  післяреволюційні роки активізував  свою діяльність. Оформилися організації  футуристів. У 1922 у Києві вони створили «Аспанфут» («Асоціація панфутуристів»), у Харкові діяв «Ком-Космос», в  Одесі — «Юголіф». Футуристи войовничо  нападали на прихильників традиційних  форм в літературі і мистецтві, пропагували  урбанізацію культури й експериментаторство, європеїзацію та модернізацію змісту і форми українського мистецтва. У рядах футуристів було відносно багато колишніх символістів (О. Слісаренко, В. Ярошенко, М. Терещенко).

 

Ще в роки революції  на чолі з М. Зеровим виникла група  поетів і літературознавців, які  орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара). Пізніше опоненти цієї групи назвали  їх «неокласиками».

 

У першій половині 20-х років  з'являється «теорія боротьби двох культур» (української і російської), яку активно відстоював один з  лідерів комуністичної партії України  Д. Лебідь. Прихильники цієї теорії розглядали українську культуру як відсталу, селянську, заперечували необхідність її розвитку. Ця теорія на практиці могла  поглибити розрив між робітниками  і багатомільйонною селянською масою, вона зміцнювала платформу двох національних таборів — російського й українського, озброюючи кожний з них ідеєю  боротьби до повної перемоги «своєї»  культури. Ця теорія була засуджена  на офіційному рівні.

 

Різноманітність пошуків  шляхів ідейної художньої виразності вилилася у виникненні цілого ряду літературно-художніх об'єднань. Насамперед це Спілка селянських письменників «Плуг» (А. Головко, О. Копиленко, П. Панч, П. Усенко). У своїй платформі ця Спілка ставила  завдання спрямовувати творчість на організацію психіки і свідомості селянської маси, сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції.

 

Учасники Спілки пролетарських  письменників «Гарт», серед яких були В. Сосюра, І. Кулик, М. Хвильовий, П. Тичина, Ю. Смолич, підкреслювали свою підтримку  комуністичної партійності, а, з  іншого боку, головний теоретик «Гарту»  — В. Блакитний — говорив про  створення «комуністичної культури, культури загальнолюдської, інтернаціональної і безкласової». Лідери «Гарту», виходячи з того, що культура — явище цілісне, вважали, що їх організація повинна об'єднувати діячів музики, театру, малярства. «Гарт» розпався в 1925, коли помер його головний організатор В. Блакитний.

 

У 1927 був створений ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських  письменників). Помітну роль у розвитку художньої культури відіграла Спілка письменників «Західна Україна» (М. Ірчан, Ф. Малицький, А. Турчинська).

 

Гострій критиці в офіційній  пресі, літературознавстві була піддана  ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської  Літератури, 1925—28 рр.), яка була створена з ініціативи М. Хвильового як альтернатива масовим і підлеглим владі  офіційним організаціям. Вона виступала  проти примітивізації літературної творчості і культури загалом, наполягала на європейській орієнтації, що виразилося у лозунгу: «Геть від Москви».

 

Пізніше — в 1930-31 рр. —  в Харкові з ініціативи М. Корчак-Чепурківського, Хвильового та ін. «ваплітян», харківських  письменників з організації «Молодняк» було створене і діяло літературне  об'єднання «Пролітфронт». Мета його полягала в намаганні об'єднати всі  кращі літературні сили, створити можливості для вільного, нерегламентованого компартією розвитку української літератури. «Пролітфронт» ідейно протистояв офіційній  Всеукраїнській Спілці Пролетарських  Письменників, мав свій друкований орган — щомісячний літературно-критичний  журнал «Пролітфронт», де друкувалися  М. Хвильовий, П. Тичина, Ю. Яновський, Остап  Вишня, Петро Панч та інші. Внаслідок  політичного та адміністративного  тиску «Пролітфронт» було ліквідовано.

 

У цей час продовжувалася боротьба за збереження і розвиток української мови, яка як і раніше зазнавала нападок. Російський письменник Ф. Гладков заявив, що ця мова (язык) «… покрылся уже прахом». М. Горький  виступав проти перекладу роману «Мать» на українську.

 

Небувалу популярність у 20-і роки набуває театральне мистецтво. Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса «Березіль». Режисер  виводив український театр на шлях європейських пошуків нових  засобів виразності. Не випадково  макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 році. Тут були вперше поставлені п'єси видатного драматурга М. Куліша «Народний малахій», «Мина Мазайло».

 

Всесвітня слава прийшла  до одного з фундаторів українського кіномистецтва О. Довженка разом  з фільмами «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «український поетичний кінематограф».

[ред.]

Скульптура

 

У розвиткові скульптури головний акцент робився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях. Практично  в кожному місті, селищі міського типу були поставлені пам'ятники В. Леніну. У конкурсах на проект пам'ятника Т. Шевченку взяли участь скульптори різних регіонів СРСР. Переміг М. Манізер, пам'ятник якого у 1935 встановлений в Харкові, він — автор пам'ятників  Т. Шевченку у Києві і Каневі. На Донбасі добре відомий пам'ятник  Артему І. Кавалерідзе

[ред.]

Музика

 

Активним було музичне  життя України. Були створені Республіканська  капела під керівництвом О. Кошиця, капела «Думка», які багато зробили  для пропаганди української музики. Почалася діяльність музично-театрального інституту в Києві, перша оперна трупа з'явилася в Києві і  Харкові. Із трагічною загибеллю  М.Леонтовича у Києві було створено Музичне товариство імені Миколи Леонтовича, у якому згуртувалися такі відомі музиканти, як Борис Лятошинський, Гнат Хоткевич і Григорій Верьовка, а також і митці з інших  видів мистецтв — літератор Павло  Тичина, театральний режисер Лесь Курбас, художник Юхим Михайлів та багато інших.

 

У цей період проходив процес жанрового збагачення української  музики. Це значною мірою пов'язане  з творчими пошуками Л. Ревуцького, В. Косенка, Б. Лятошинського, О. Чишка. Високого рівня досягла українська виконавча культура. Серед виконавців широко відомими були співаки М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко, З. Гайдай, Б. Гмиря.

 

Розвитку української  музики, як і культури загалом, заважала політика влади з її пропагандистським  ставленням до мистецтва, бюрократичною  регламентацією, утилітаризмом і  недовір'ям до «буржуазної естетики». Виникла велика кількість музичних об'єднань, які часто вороже ставилися один до одного без достатніх на те причин і діяли на кон'юнктурній основі.

[ред.]

Архітектура

 

Архітектура пройшла досить складний шлях розвитку. Головні якості архітектури — це користь, міцність, краса (функціональне, конструктивне, естетичне). У цей період робилися спроби абсолютизувати одне з них, що знижувало рівень архітектурних  творів взагалі. В українській архітектурі  помітний слід залишили такі напрями, як раціоналізм — це прагнення  знайти раціональні начала в образному  аспекті архітектури, максимально  освоїти досягнення сучасної науки  і техніки; конструктивізм — спроба створити життєвий простір за допомогою  нової техніки, її логічних доцільних  конструкцій, а також естетичних якостей таких матеріалів, як метал, дерево, скло. У практиці конструктивізму  були частково реалізовані гасла  виробничого мистецтва. Прикладом  раціоналізму є будівля головпоштамту  у Харкові, яка розташована на площі Незалежності, а також комплекс адміністративних будівель («Держпром»), який фахівці відносять як до раціоналізму, так і до конструктивізму, оскільки ці течії досить близькі. Українське бароко було значною мірою витіснене, хоча окремі будівлі в цьому стилі  ще будувалися (Сільськогосподарська Академія у Києві).

[ред.]

Українська культура у  період сталінізму

 

У 1929 багаторічна внутрішньопартійна боротьба у СРСР завершилася повною перемогою Й. Сталіна і його прихильників. Встановилася тоталітарна диктатура. Для культури це мало трагічні, руйнівні наслідки. Культура, як і всі сфери  суспільного життя, була поставлена під жорсткий ідеологічний і адміністративний контроль. Крок за кроком згорнули політику українізації. На початку 30-х років  з метою полегшення контролю над  розвитком культури були створені Спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена  цензура, перервані контакти з діячами  культури інших країн, в тому числі  українськими емігрантами.

 

У 1932 р. з'явився термін «соціалістичний  реалізм», який був проголошений єдиним правильним методом літератури і  мистецтва, що збіднювало, звужувало  творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація  історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики. У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому, що вони ніби не несли класового  навантаження. В архітектурі провідним  стилем став неокласицизм, який повинен  був відображати стабільність режиму, непохитність влади. Найвідомішою будівлею, побудованою в стилі неокласицизму, є споруда Верховної Ради у  Києві.

Информация о работе Розвиток українскої культури 19-20 століття