Культорогія і природа

Співвідношення  природного і культурного.

Людина як продукт  біологічної та культурної еволюції.

Культура —  основа гармонізації суперечностей  між людиною і природою.

Співвідношення  природного і культурного

Проблема співвідношення природи і культури — одна з  перших в опануванні феномена культури, як у його суттєвих, так і в  історичних проявах. Культуру не можна  зрозуміти, не виділивши її в особливу сферу реального щодо природи. Вже  в початкових спробах пізнання культури її визначали як відмінне від натури (природи). Таке визначення на довгий час  заклало розуміння природи й  культури як рівнозначних субстанційних сфер буття не лише роз'єднаними, а й протиставленими одна одній.

Однак очевидність  того факту, що людина — суб'єкт і  носій культури — постійно перебуває  в об'єктивному, від неї не залежному, натуральному (докультурному) зв'язку з природою, вимагає вбачати в абсолютизації цього визначення однобічність, викривлення дійсності щодо взаємозв'язку природи та культури.

Нарівні з цим  традиційним уявленням стосовно природи й культури існує протилежне бачення, яке, у свою чергу, розмиває своєрідність культури повним ототожненням її з природою, перенесенням на культуру природно-біологічних характеристик. У такому випадку культуру розуміють  як пряме продовження органічних пристосувань, як вироблені на основі інстинктів форми поведінки, що гарантують людині, цьому біологічному індивідові, виживання. Віддаленість наведеної  інтерпретації культури від дійсності, здавалося б, незаперечна. Та реалії культурно-історичного буття у  своїх неймовірних «ан- тикультурних» проявах підтримують існування й такого тлумачення феномена культури.

Обидві крайні позиції в уявленнях про природу  й культуру тільки загострюють проблему їх співвідношення, вимагаючи визначення як своєрідності, так і взаємозалежності цих реалій буття.

Втім, не лише пізнавальний інтерес загострює проблему культури та природи в їх взаємодії. Її значення зумовлюється, насамперед, реаліями культурного  буття, соціальними, антропологічними, духовними та екологічними наслідками взаємодії культури і природи. Це зобов'язує до ретельного аналізу як своєрідності, так і генетичної й  структурної взаємозалежності природи  та культури.

Вже на рівні визначення змісту понять «природа» й «культура» простежуються їхні взаємозв'язки.

Поняття «природа»  — одне з найширших. Передовсім, природа обіймає все те, що виникло  та існує саме по собі, незалежно  від волі й бажання людини. Як результат узагальнення, поняття  «природа» охоплює все існуюче, увесь світ у розмаїтті його форм, і близьке до понять матерії, універсуму, Всесвіту. Але це визначення більш властиве природі як матеріальній дійсності в її долюдському бутті. Для означення дійсності після появи людини як природного, але ж і соціально-культурного чинника, за поняттям «природа» закріплюється вся сукупність природних умов існування людини. І вже як така «природа» фіксує певну межу життєдіяльності людини, відмінність зовнішніх об'єктивних обставин людського буття від внутрішніх особливостей самої людської життєдіяльності. Тому природа — об'єктивна, незалежна реальність, яка передує людському соціально- культурному існуванню, навіть і в самій людині, як її організм чи антропологічні характеристики.

Поняття «культура» латинського походження і вживалося  спочатку для визначення процесу  обробки ґрунту. Навіть у цьому  вузькому значенні підкреслюється наявність  змін в природному об'єкті залежно  від дій людини, на відміну від  змін під дією природних причин. Ще в більшій мірі акцентоване  діяльне начало як людське зусилля  зміни у використанні Цицероном  цього поняття в переносному  значенні — «оброблення людської душі». Поняття «культура» в цьому  значенні обіймає все те, що оброблене, перетворене людиною (суспільством), що несе в собі людське начало.

Таким чином, перше  визначення понять «природа» і «культура» виявляє їхню відмінність: під культурою  розуміють щось створене людиною, і  в цьому значенні — штучне; під  природою — все те натуральне, що існує за не залежними від людини законами. Але ж в дійсному, об'єктивно-історичному  існуванні природа, культура й суспільство  являють собою нерозривну єдність, цілісність (ніяк не механічну суму «частин»), розвиваючись як природно-історичний та культуротворчий процес життєдіяльності суспільства. Лише абстрагувавшись від цього, подумки можна протиставляти їх як окремі реалії. І хоча на перший погляд межа між культурою та природою здається очевидною й безпосередньо сприйнятною для кожного, насправді культура не лише відрізняється від природи, а й передбачає її наявність не стільки як попередню, скільки як постійну й необхідну умову свого існування та розвитку. Це, передусім, об'єктивні природні умови як загальний предмет людської праці, завдяки чому здійснюється саме людське життя. По-друге, це об'єктивне матеріальне начало в самій людині, її тілесна й родова організація. Таким чином, можливості буття культури задаються природою. Навіть на емпіричному рівні можна констатувати те, що природне не байдуже для тих форм, за якими «відливається» й живе культура. Свідчення такої залежності можна виявити на всіх рівнях існування різних культур: від виготовлення знарядь праці й розвитку технології трудової діяльності до особливостей побуту та явищ духовного життя.

Природа — вихідний пункт людського розвитку. Людська  залежність від природи базується  не тільки на тому, що людина — продукт  органічної еволюції природи. Процес людського буття дедалі більше потребує взаємозв'язку з природою як необхідної передумови. Однак змістом людського буття є культурне вивільнення із стану безпосередньої залежності від природи, підпорядкування цієї залежності людському розуму й волі. Тому, перебуваючи в об'єктивному, від неї не залежному зв'язку з природою, людина виробляє суб'єктивні засоби та створює умови оволодіння цим зв'язком. У цьому процесі народжується світ артефактів — «учинених речей», виникає «друга природа», створена людиною в процесі праці та предметно введена у сферу соціальних зв'язків, олюднена, соціалізована природа. Культура як спосіб людського буття — то вже позабіологічне, надприродне явище, котре, однак, свідчить, що людина є важливою рушійною силою багатьох процесів біосфери. Варто пригадати хоча б культурні форми ландшафту, рослинності, тваринного світу як результат людської діяльності. Чимало з його потреб продиктовані індивідові природною необхідністю — фізіологічні потреби, потреби в продовженні роду та інше. Відповідно до цього ми знаходимо природну складову в пізнавальній діяльності індивіда, у спілкуванні, в художній творчості, у формуванні ціннісних орієнтирів. Але справжня людська форма всіх потреб, поривань, цілей задається не природою, а культурою.

Загальновідомий факт, що людина, програючи в гостроті зору багатьом представникам тваринного світу, бачить, однак, в навколишньому  середовищі значно більше й глибше, наголошує роль культурної детермінації в можливостях людського світобачення і, як наслідок, діяльної позиції.

Отже, культура —  специфічний спосіб існування людини в природі — не лише не усуває значення останньої в людському  бутті, а й сама є засобом взаємозв'язку, засадою людської єдності з природою. Адже «хитрість розуму», яку виділяли в людині Гегель та Маркс, полягає  в тому, що природним силам людина протиставляє вже приборкані сили природи, вже знані закономірності природних  процесів. Культура сприяє виділенню  людини (суспільства) із природи, відносному вивільненню її щодо природно-необхідного  шляхом оволодіння ним. Водночас культура є засобом «вписування» людини в  природу. Чим гармонійніша взаємодія людини і природи, тим якісніше її життя з точки зору культурного розвитку.

Як бачимо, навіть короткий огляд співвідношення природи  та культури виявляє всю складність і неоднозначність цієї проблеми. Осягнути ж сутнісну своєрідність культурного  феномена неможливо поза баченням діалектичного  характеру його єдності з природою. При цьому важливо зважати  на те, що природа як сукупність властивостей зовнішньої матеріальної дійсності, виявлених  та узагальнених у процесі взаємодії  із колективною родовою життєдіяльністю, є об'єктивною засадою людського  буття як культури, її загальною  й необхідною передумовою. Культура ж суспільно вироблена загальна форма зв'язку, що характеризує єдність  людини з природою і виступає необхідним засобом людського існування  в природному універсумі. Отож, за всієї своєї своєрідності культура перебуває в органічній єдності з природою.

Однак для подальшого визначення сутності культури необхідно  проаналізувати засадничі умови  її виникнення в системі природного цілого, унікальність і специфічні прояви щодо закономірностей природи. Це передбачає звернення до аналізу  властивостей людської істоти як єдиного  з усіх живих істот носія культури, а також до розгляду способу людського  буття, в якому народжується культура і який здійснюється завдяки їй.