Головні дохристиянські боги

     Ярило. Відомий він із давнини як бог  весняної родючості, літнього розквіту творчих сил природи, дітонародження. Ярило - яр, ярий - означає сильний, особливо в любовній пристрасті, завзятий, весняний, гнівний.

     У давніх пам'ятках згадок про Ярила  нема, але традиція його святкування  дуже сильна. Свято це припадало  на запусти (останні дні перед  постом, коли ще дозволялося вживати  скоромне) перед Петрівкою або  відразу по Петрі. Цей бог більше Знаний у середній та східній Росії, Білорусі. В Україні звичаї, пов'язані з Ярилом, виявилися менше живучими, але свято похорону Ярила (3 червня) ще подекуди пам'ятають.

     Купало (Купайло). Його вважали богом літнього сонця, плодючості, радості, згоди та любові. Часто його пов'язували з Ярилом. Представлений він і жіночою постаттю - Купала. Густинський літопис XVII ст. подає Купала богом достатку та врожаю, а архімандрит Інокентій Гізель у "Синопсисі" 1674 р. стверджує, що це бог земних плодів, якому приносять жертви на початку жнив. З приходом християнства свято Купала злилося зі Святом Різдва Івана Хрестителя (7 липня) і стало зватися Івана Купала.

     Див (Діва). Це - демонічний персонаж східнослов'янської  міфології, який жив у верховіттях  лісових дерев. Уночі він спускався вниз і лякав подорожніх своїм страшним виглядом і грізними вигуками. Слова "див", "диво", "дивний" одного походження з санскритським і перським Deva - божество, латинським Deus - бог, грецьким Zeus - Зевс. Його уявляли драконом, змієм, велетом, чудовиськом. Крик Дива вважався недобрим знаком, про що є свідчення у "Слові про Ігорів похід". Тут згадується й богиня Діва, але дослідники здебільшого Діву приймають за Дива.

     Висловлювались  міркування, що Див - лиховісний птах, пугач, лісовик. Побутують твердження, як і заперечення, що він належав до божків.

     Тур. Серед інших богів історичні  пам'ятки згадують і бога Тура, але  що це за бог - невідомо, Інколи його ототожнюють  із сонячними богами. Слово "тур" здавен існує як епітет хоробрості. Князь Всеволод у "Слові..." зветься Яр-тур, Буй-тур або просто Тур. У Галичині (Подністров'ї), згідно з дослідженнями, під час святкування Тура (Туриці) на честь бога Тура водили по селу бичка й приспівували: "Ой Туре, небоже, ой обернися та й подивися". А самі тури (чорні лісові бики) водилися в Україні до XVI ст.

     Слово "тур" є елементом багатьох географічних назв: Турія, Турійськ, Турковичі, Турів та ін. Активно використовується воно в народних приказках.

     Род. Рожаниці. Давні пам'ятки згадують про  них як про богів, але не окреслюють їх значення. В "Питаннях" Кирика з XII ст. йдеться: "Аже се Роду і Рожаниці крають хліби, і сири, і мед". Отже, цим богам приносили жертви. За деякими версіями, Род - бог долі, доля, талан, суд-присуд. А Рожаниці - богині долі, як грецькі Мойри чи латинські Парки; феї, що з'являються при народженні дітей.

     Устав св. Сави в "Сповідальних питаннях" зараховує Рода і Рожаницю до головних богів. В Україні Рожаниці відзначали на Другу Пречисту.

     Як  свідчить "Слово Данила Заточника", Родом лякали дітей: "Діти бігають Рода". Дехто сприймає Рода за лісовика.

     Троян. Давні пам'ятки часто згадують бога Трояна, але що це за бог, не пояснюють. За словами автора "Ходіння Богородиці по муках" (XII ст.), "грішники" поробили собі ідолів - Трояна, Хорса, Велеса, Перуна. У рукописі XVI ст. "Слово і откровеніє св. Апостола" зазначено, що люди сприймають "богів Перуна і Хорса, Дня і Трояна".

     Бог Троян добре відомий і в  сербів. В одному з оповідань ідеться  про те, що він мав три голови, воскові крила й цапині вуха.

     Доля. Про бога Долю пам'ятки не згадують, але пізніші дані свідчать про  його належність до давньоукраїнського пантеону. За повір'ям, кожен має  свою долю, призначену Богом. Ця Доля з'являється  в образі нової зірки в небі одразу після народженця людини, а з її смертю зірка падає з неба додолу. Пізніше Доля поставала у двох, тобто добрій і лихій іпостасях - Долі й Недолі.

     Серед українського народу віра в долю здавна надзвичайно сильна: "Кожному  доля визначає шлях від колиски", "Від долі не втекти, але ніхто не знає, яка доля його чекає", "Його спіткала зла доля", "Що мас бути, того не минути", "Що Бог дасть, те й у вікно подасть".

     На  свято Катерини справляють обряд  кликання своєї долі: дівчата вилазять на ворота й кличуть долю.

     Таке  розуміння долі дійшло ще з Чорноморсько-Дунайських часів від римлян. Римська Фортуна була тісно пов'язана з релігією. Поняття фаталістичної долі відоме всюди, де були поширені римські впливи: у східних слов'ян, сербів, румунів, греків, іспанців.

     Переплут. У "Слові св. Івана Злотовустого" (1407 р.) йдеться про те, що люди "вірують у Стрибога, Даждьбога і Переплута". Але детальніших відомостей про нього немає. Етимологічне значення слова свідчить, що, можливої це було зле божество, яке змушувало людину до невивірених вчинків, плутання, блудіння.

     Марена. Слов'яни шанували її як богиню весни. Свято Марени постало ще за родового ладу. Відзначали його над водою (в  Галичині мареною називають один з видів риб), звідси пішла, певне, і її назва. Відомі й інші фонетичні  форми - Морена, Морина, Моряна. В Україні Мареною вважали підступну жінку-чарівницю, а то й смерть.