10 132

     Форми поширення ідеї Відродження та Реформації в українській культурі XVI – XVII ст. 
 

      Зміст 
 

     Вступ

     VI–XVII ст. – винятково складний і  важливий період у житті українського  народу. У політичній історії  він охоплює такі процеси як перехід всіх українських земель під владу Речі Посполитої, наростання визвольної боротьби, створення національної державності в ході Хмельниччини, подальша втрата завоювань. У вітчизняній культурі це була яскрава, плідна епоха, принципова для подальшого розвитку. Можна виділити цілу низку причин, які пояснюють культурне піднесення в Україні.

     Друга половина XVI — початок XVII ст. — час  пробудження та відродження національної самосвідомості українського народу, високого громадянського змісту й патріотичного спрямування всіх культурних зачинань. Ці процеси були тісно пов’язані з політичними і культурними рухами в Європі, які дістали назву Відродження.

     Гуманістичні ідеї в Україну приносила національна інтелігенція, що навчалась у західноєвропейських університетах і поверталася на батьківщину. Але гуманізм в Україні був позбавлений соціальної спрямованості, економічної підтримки, як в Італії, тому не міг відігравати вирішальної ролі в культурному житті. Адже одним із нагальних завдань була боротьба за визволення з-під іноземного панування, проти примусового покатоличення та спольщення. Цьому завданню в Україні більшою мірою відповідали ідеї Реформації.

      Друкарство і книговидання

     На  середину XVІІ ст. друкована книга  стала істотним чинником розвитку української культури. Її тематика відображала стан церковного життя, освіти, науки, мистецтва, суспільно-політичної думки.

     Друкарство і книговидання на той час ще не відокремилися одне від одного. Деякі друкарні були не просто прибутковими поліграфічними підприємствами, а й видавничими центрами, осередками розвитку письменства. Навколо них гуртувалися письменники, знавці мов, майстри мистецького оформлення книги. Важливо підкреслити підтримку українського друкарства гетьманським урядом і козацькою старшиною. Гадяцький договір України з Польщею 1658 р. передбачав, що в автономній Українській державі буде діяти необмежена кількість шкіл, колегіумів, друкарень, можна буде друкувати світські та релігійно-політичні книги.

     *43: {Ісаєвич.Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми.–Львів, 2002.– С.213.}

     Українська книга кінця XVI – першої половини XVII ст. мала виразні ознаки національної своєрідності.

     Українське духовенство довго відмовлялось іти під московську владу, бо добре розуміло, що Москва припинить всю культурну роботу України. І коли насильством, зрадою та підкупом над українською церквою запанувала Москва, з того часу всім просвітнім справам українського духовенства прийшов край. Синод здійснював контроль за змістом і мовою видань під загрозою жорстоких покарань.

     Отже, поряд із засвоєнням та розвитком  традицій книгодрукування Івана Федорова, в кінці XVI – на початку XVII ст. українські майстри вели пошуки нових засобів і елементів як в організації друку, так і в оздобленні книг. Спроба реформувати церковнослов’янський кириличний шрифт, збагачення книги новими високохудожніми прикрасами, в яких поєднувались елементи мистецтва Відродження з творчістю українських народних майстрів, свідчать про плідний розвиток друкарства в означений період.

     Література

     Розвиток  книжкової справи був поштовхом  для розвитку літератури. Характерною  рисою української літератури, що видавалася в умовах Великого Польсько-Литовського  князівства, а надалі й у складі Російської імперії стало утвердження  ідей громадянського гуманізму, тобто ідей спільного блага громади, піднесення авторитету рідної мови, виховання молоді на принципах патріотизму. Яскраво ці мотиви виявлялись в педагогічній і ораторсько-учительній прозі другої половини XVII ст. Освіта, література й видавнича справа в польсько-литовську добу в Україні розвивались на рівні європейського культурного процесу.

     Центром православної літератури спочатку був  Острог, де під опікою видатного  діяча просвіти та культури князя  Клірика Острозького були зібрані найкращі літературні сили.

     Великий вплив на сучасників мали писання  афонського ченця Івана родом  з Вишні, у літературі – Іван Вишенський (1545—1620).

     Концепція Вишенського про рівність та свободу  народу і особи ставила мету захистити  вчення православної церкви від впливу католицизму. Захищаючи православну віру, він узяв на себе роль борця за права приниженого й експлуатованого українського селянства проти соціальної несправедливості, національного гноблення.

     Величезний  смуток та відчай, що охопили ревнителів старої батьківської віри, змалював Мелетій Смотрицький у своєму “Треносі” (1608), тобто плачі, де показано скрутне становище православної церкви в Україні, що входила до складу Польщі.

     Поряд з перекладною літературою з’являються  оригінальні твори. У XVIІ ст. відмічається розквіт українського епосу – створюються думи, балади, історичні пісні, які Т.Шевченко ставив вище гомерівських поем.

     У XVIІ ст. поетичні твори найчастіше створювалися мандрівними дияконами і піддячими – учнями духовних шкіл. Поезія XVI–XVII ст. є дещо наївного, невитонченого характеру. Треба врахувати і те, що літературної норми в українській мові на той час ще не було, у зв’язку з чим віршовані твори важко сприймаються сучасним читачем. Проте українська поезія XVI – першої половини XVII ст. переживала важливий етап свого розвитку.

     Українська література XVII ст. – різномовна. Вона творилася церковнослов’янською (словеноруською), староукраїнською, старопольською, латинською та російською мовами. Багатомовність і відкритість – одна з характерних прикмет української літератури ХVІІ–XVІІ ст., ознака її європейського характеру. У XVII ст. популярною стає драматургія.

     У кінці ХVІІ–XVІІ ст. у літературі формуються нові риси, вона вивільняється  від впливу теологічних вчень  і набирає виразно світського змісту.

     Переважна частина літературних творів другої половини ХVІІст. анонімна, збереглась у рукописах і рукописних списках  без імені автора. Порівняно небагато авторів називали своє ім’я.

     Українська  література XVІІ–XVІІ ст. достатньо відобразила духовний стан народу. Письменство цього періоду виконало своє історичне завдання, віддзеркаливши майже всі важливі події, показало сутність українського національного духу, української ментальності від найдавніших державницьких устремлінь до найменших проявів світової культури.

     Літописи

     Своєрідним  літературним жанром були літописи. Не будучи історичними дослідженнями в повному розумінні, літописи поєднують риси науки і мистецтва. Якщо перші редакції Київського літопису, створеного на початку XVI ст., тяжіли до давньоруської стилістики, то пізніші редакції мають ознаки нового часу. У XVII ст. з’явилися літописи, які відобразили найбільш яскраві і важливі події того часу – формування козацтва, Визвольну війну 1648–1657 р. та ін. – літопис Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, монастирські літописи виразами, прислів’ями і приказками, порівняннями тощо. Автор ”Літопису” не відокремлює Україну 1648—1654 p. від історичного розвитку країн, з якими її звела доля, наводить багато цитат з історичних праць зарубіжних авторів, часто мовою оригіналу, зокрема, польського поета Самійла Твардовського і німецького історика Пуффендорфа, який розповідає про Б. Хмельницького та його оточення. Автор стверджує, що український народ виживе, попри всі намагання сусідів звести його з історичної арени.

     Освіта і наука

     Однією  з характерних рис української  культури XVI–XVII ст. є особливий інтерес, який виявляло суспільство до питань освіти.

     Оскільки  культура розвивалася в польських  умовах зіткнення католицької і  православної церков, то кожна з сторін прагнула використати всі засоби для посилення свого впливу. Своєрідним результатом такого протистояння стала широка мережа різноманітних шкіл.

     Тривалий  час основним типом навчальних закладів були початкові, парафіяльні (приходські) школи при православних монастирях і церквах. Рівень та форми навчання в них вже не відповідали вимогам часу.

     Включається до створення шкіл і козацтво, особливо у XVII ст. Утвердження в ході Хмельниччини форм національної державності, полкового  розподілу, місцевого самоврядування вело до масового відкриття початкових шкіл.

     Архітектура

     В архітектурі середини XVI ст. відбуваються суттєві зміни. Зникають оборонні риси, будівлі перетворюються на звичайні житлові палаци. Це характерно не лише для зовнішніх форм.

     У культовій архітектурі розвиваються дві течії: продовжують зводитись дерев’яні церкви, що характерно для лісових районів Карпат та лісостепової зони, а також розвивається кам’яне мурування.

     Дивовижне розмаїття архітектурних форм “українського” бароко зумовило їх багатоджерельність. Тут творчо поєднались європейські досягнення з традиціями народної дерев’яної архітектури. Це Троїцька церква в Густині (1671), Покровський собор у Харкові (1689), Іллінська церква в Києві (1692), Всехсвятська надбрамна в Києво-Печерській лаврі (1696-1698), Вознесенський собор у Переяславі (1700), Георгіївська церква Видубицького монастиря в Києві (1696–1701)  та ін. Другий напрямок – поєднання трансформованого давньоруського храму з класичною композицією фасадів: собор Троїцького Іллінського монастиря в Чернігові (1679), собор Мгарського монастиря поблизу Лубен (кінець 1689–1709) та ін.

     Провідним типом споруд стає так званий козацький собор – п’ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами. Це – Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський – у Видубецькому монастирі. Повне злиття з природою досягнуто при побудові Миколаївської церкви Святогірського монастиря на крейдяній кручі (зараз – територія Донецької області). Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври. Керував будівництвом талановитий український народний зодчий С.Ковнір, а проект, очевидно, розробив І.Г.Григорович-Барський, який багато років займав посаду головного архітектора київського магістрату. У внутрішній оздобі храмів, особливо у виготовленні різьблених дерев’яних іконостасів, проявилося блискуче мистецтво народних майстрів. Крім нового будівництва, у XVII ст. на кошти козацької старшини були перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський золотоверхий собори, церкви Києво-Печерської лаври. Фасади були оштукатурені та декоровані, іншої, більш складної форми набули куполи соборів. Будівництво досягло особливого розмаху при гетьмані І.Мазепі. За словами Ф.Прокоповича, Київ стараннями І.Мазепи перетворився в новий Єрусалим.

     В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська стилістика, національне  начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра  у Львові).

     Найбільш  яскравим шанувальником цього напрямку був І. Мазепа. Він давав кошти і наглядав за зведенням Братського та Микільського монастирів, на церкву Всіх Святих у Лаврі, реставрацію собору Святої Софії, Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенського собору в Лаврі, Троїцької церкви; вкладав кошти в побудову церков у Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, Межигір’ї та інших містах. В.Січинський нарахував близько 40 храмів, на які дав гроші І.Мазепа. Будували також багато старшин: В.Миклашевський, В.Борковський, В. Кочубей, К.Мокієвський, П.Герцен, Д.Горленко та ін. Активним будівничим був митрополит Р.Заборовський. Відома пам’ятка, яка дійшла до сьогодні, зведена під його орудою Брама Заборовського, що нині входить до архітектурного комплексу Софії Київської.

     Кінець  ХVІІ  ст. характеризується в українській  архітектурі значним зростанням обсягу будівництва, поширенням нового стилю – класицизму. У своїх кращих зразках мистецтво класицизму дало важливі естетичні і виховні функції. Урочиста простота будинків, площ і вулиць, несла в собі глибокі емоційні імпульси. Розвиток архітектури великою мірою зумовлюється прогресом будівельної техніки. У цей час поступового запроваджуються в будівництво металеві конструкції, проте, як і раніше поширене було дерев’яне будівництво.

     Скульртура

     Скульптура  була тісно пов’язана з архітектурою. У другій половині XVІІ ст. скульптура розвивалась у двох взаємопов’язаних, але далеко не тотожних у духовних основах і основоположних мистецьких принципах, напрямах. В українській мистецькій культурі вона поширювалася, насамперед, у вигляді орнаментального декоративного різьблення, фігурна скульптура тут виступала спорадично, спроби ввести її до церковних інтер’єрів як на західноукраїнських, так і на Лівобережжі залишилися поодинокими епізодами.

     Скульптура  традиції пізнього центральноєвропейського  бароко – одна з найяскравіших сторінок мистецької історії західноукраїнських земель. Високо оцінюючи це явище, не можна не відзначити, що його розквіт знаменував один з кульмінаційних моментів поширення мистецької культури західноєвропейського родоводу на Правобережжі, найбільший успіх якої зумовлений занепадом національної традиції на місцевому грунті.