Валютна політика України

     Створення центральних банків відбувалося  двома шляхами.

     Перший  шлях (його можна назвати еволюційним) — поступове перетворення емісійного банку країни у центральний банк. Цей шлях характерний для країн, в яких на початок ХХ ст. вже існували емісійні банки (Франція, Великобританія, Швеція). Становище емісійного банку у ролі центрального банку змінювалося поступово в міру того, як він брав на себе або йому делегували певні повноваження (функції), наприклад зберігання резервів комерційних банків, кредитна підтримка банків, управління державним боргом тощо. Поняття «центральні банки» почали застосовувати в теорії і на практиці починаючи з 20-х років ХХ ст.

     Другий  шлях (його можна назвати директивним) — створення центрального банку  на основі спеціального закону, який передбачає особливий статус новоствореного банку  з моменту його заснування. Цей шлях характерний для розвинутих країн, в яких з тих чи інших причин на початок ХХ ст. не існувало єдиного емісійного банку (наприклад, США), а також для колишніх колоній і постсоціалістичних країн, які у ХХ ст. створювали національні банківські системи за принципом дворівневої побудови.

     Призначення центрального банку і його специфічне місце в банківській системі  обумовлюють основні напрями  діяльності банку. Центральний банк є:

     • емісійним центром готівкового  обороту;

     • банком банків;

     • органом банківського регулювання  та нагляду;

     • банкіром і фінансовим агентом уряду;

     • провідником монетарної політики.

     Емісія  банкнот в історичному плані — найдавніший вид діяльності центрального банку. Саме ця діяльність, а точніше потреба в централізації банкнотної емісії, спричинила надання одному з банків статусу емісійного і започаткувала формування центрального банку.

     У XX ст. емісійна діяльність центрального банку зазнала істотних змін, зумовлених, по-перше, переходом від системи золотомонетного стандарту до системи обігу грошей, нерозмінних на золото, по-друге, модифікацією грошового обороту — розширенням сфери використання депозитних грошей.

     Центральний банк у процесі розроблення і  реалізації монетарної політики регулює  загальну суму грошової пропозиції, а що стосується банкнотної (готівкової) емісії, то він її обмежує відповідно до зміни реального обсягу попиту на готівку.

     Сьогодні  в країнах з ринковою економікою готівка становить у загальній грошовій масі (пропозиції) незначну частку — 5—10%. Незважаючи на це, вона посідає особливе місце в грошовій системі. Комерційні банки пропонують своїм клієнтам замінники готівки у формі депозитів, якими можна розпоряджатися з допомогою чеків, карток, переказів тощо, але в кінцевому підсумку комерційні банки залежать від емісійного банку, тому що клієнти можуть зажадати перетворення своїх банківських депозитів на готівку.

     Центральний банк, як правило, має монопольне право  емісії банкнот і розмінної монети. Він зазвичай організовує виготовлення грошей, регулює їх оборот, вилучає з обігу фальшиві та зношені гроші, здійснює їх утилізацію.

     Готівка, що емітується центральним банком, у багатьох країнах є єдиним законним платіжним засобом на території країни. Згідно з умовами створення Європейського економічного і валютного союзу з 1 січня 2002 р. на території країн, які запровадили євро, емітовані в готівковий обіг євробанкноти і євромонети. Євро стала єдиною валютою на території країн Європейського союзу.

     В Україні емісійним центром готівкового  обороту виступає Національний банк України, який із завершенням у 1996 р. грошової реформи емітує в обіг національну валюту — гривні та копійки. Як емісійний центр країни, він має повноваження щодо організації і регулювання готівкового грошового обороту.

     Центральний банк як банк банків забезпечує касове, розрахункове та кредитне обслуговування комерційних банків.

     Враховуючи  монопольне право центрального банку  на забезпечення платіжного обороту готівкою, комерційні банки зберігають частку своїх резервів у безготівковій формі на рахунках у центральному банку. Коли у комерційних банків виникає потреба у підкріпленні каси готівкою, вони звертаються до центрального банку, який видає їм готівку в обмін на їх безготівкові резерви. Надлишки готівки комерційні банки здають до центрального банку для зарахування на їхні рахунки. Операції центрального банку щодо касового обслуговування комерційних банків не приводять до зміни обсягів грошової бази, але вони змінюють її структуру, зокрема частку готівкового компонента грошової бази.

     Участь  центрального банку у розрахунковому обслуговуванні комерційних банків може мати різні форми, що залежить передусім від характерного для даної банківської системи поєднання централізованої платіжної системи і децентралізованої. Централізована система передбачає здійснення міжбанківських розрахунків через рахунки комерційних банків, відкриті в центральному банку. Децентралізована система передбачає два варіанти розрахунків:

     • через приватні розрахунково-клірингові центри з проведенням остаточних розрахунків (сальдо взаємних міжбанківських вимог та зобов'язань) через центральний банк;

     • через кореспондентські рахунки, які  комерційні банки відкривають один у одного.

     У багатьох країнах світу, крім централізованої платіжної системи, функціонують децентралізовані системи. Наприклад, у США поруч із централізованою платіжною системою Fed Wire, що належить ФРС і за якою кожний федеральний резервний банк є водночас розрахунковою палатою для банків свого округу, функціонує децентралізована система міжбанківських клірингових розрахунків — СНІРS (Сlearing House Interbahk Payments System).

     Незалежно від характеру і структури  платіжної системи центральний банк в її організації та функціонуванні відіграє ключову роль, яка проявляється у різних напрямах його діяльності, а саме:

     * розробленні нормативних документів, що регламентують порядок функціонування  платіжної системи;

     * організації і проведенні міжбанківських  розрахунків; «наданні комерційним банкам надкоротких кредитів (внутрішньоденних — (daylight overdrafts і нічних — overnignts) на завершення міжбанківських розрахунків; .

     * ліцензуванні спеціальних видів  діяльності у сфері міжбанківських розрахунків, наприклад проведення міжбанківського клірингу;

     * проведенні остаточних розрахунків  за операціями між учасниками  розрахунково-клірингових центрів.

     Центральний банк як банк з особливим статусом, виступаючи у ролі посередника у  міжбанківських розрахунках, забезпечує:

     * мінімізацію банківських ризиків;

     * концентрацію, а водночас і оптимізацію надлишкових резервів комерційних банків;

     * належний рівень безпеки системи  розрахунків;

     * ефективне регулювання грошового  ринку завдяки отриманню оперативної та точної інформації про переміщення грошових коштів і стан банківських рахунків;

     * нагляд за функціонуванням банківської  системи в цілому, а також за  діяльністю кожного банку окремо;

     * оперативне застосування превентивних  заходів щодо стабілізації фінансового стану банків—учасників ринку платіжних послуг;

     * взаємодію системи міжбанківських розрахунків з процесинговими центрами системи масових електронних платежів, із системою обігу цінних паперів тощо.

     В Україні Національний банк запровадив загальнодержавну Систему електронних  міжбанківських розрахунків, що забезпечує здійснення розрахунків на всій території країни.

     Участь  центрального банку в кредитному обслуговуванні комерційних банків має багатогранне функціональне призначення.

     По-перше, кредити центрального банку —  це один із інструментів впливу банку на грошовий обіг. Зростання обсягу наданих кредитів збільшує грошову базу і розширює пропозицію грошей, тоді як падіння обсягу кредитів зменшує грошову базу і звужує пропозицію грошей. Кредитна діяльність центрального банку впливає також на рівень ринкових процентних ставок.

     По-друге, центральний банк виконує роль кредитора  останньої інстанції і надає  комерційним банкам короткостроковий кредит для підтримки їх ліквідності. Комерційні банки мають можливість регулювати свою ліквідність за рахунок  кредитів міжбанківського ринку, проте цим кредитам притаманний високий системний ризик, зумовлений чутливістю банківської системи до крахів окремих банків, пов'язаних ланцюгом кредитних і розрахункових відносин.

     По-третє, кредити центрального банку —  це засіб урегулювання міжбанківських розрахунків і забезпечення таким чином безперебійного функціонування платіжної системи.

     Центральні  банки використовують різні способи  кредитування (рефінансування) комерційних  банків:

     * надання ломбардних кредитів;

     * купівля цінних паперів у комерційних банків на умовах угоди РЕПО;

     * редисконтування векселів.

     Нині  основний спосіб кредитування — це надання ломбардних кредитів під заставу цінних паперів, насамперед державних цінних паперів, що обертаються на організованому ринку. Вартість застави повинна перевищувати суму ломбардного кредиту. Банк-позичальник зберігає право власності на депоновані в центральному банку цінні папери, проте якщо кредит своєчасно не погашається, право власності переходить до центрального банку. Після реалізації цінних паперів центральний банк утримує із виручки суму основного боргу із нарахованими процентами.

     Центральні  банки використовують два методи надання ломбардних кредитів:

     * прямий метод. Центральний банк  надає кредит безпосередньо банку,  який подав кредитну заявку, під фіксовану процентну ставку;

     * тендерний (аукціонний) метод. Банки  — потенційні позичальники подають  кредитні заявки центральному  банку, який організовує торги.  Тендери бувають кількісні та  цінові. Проведення кількісних тендерів  передбачає, що банки вказують у заявках тільки суму кредиту. Заявки задовольняються за фіксованою процентною ставкою. Якщо попит на кредит з боку комерційних банків перевищує пропозицію центрального банку, то кредитні заявки задовольняються пропорційно.

     В Україні Національний банк поступово освоює методи кредитування комерційних банків, що є загальноприйнятими у світовій банківській практиці.

     Успішне регулювання центральним банком грошового ринку потребує наявності в країні стабільної та надійної банківської системи. Банки функціонують головним чином як недержавні, приватні структури, мета діяльності яких — отримання максимального прибутку. Водночас вони виконують суспільне корисні й необхідні функції, що і робить регулювання та нагляд за їх діяльністю обґрунтованим і необхідним завданням держави.

     Під регулюванням банківської діяльності розуміють:

     • використання монетарних інструментів з метою впливу на обсязі структуру  банківських резервів, а також  на рівень процентних ставок;

     * ухвалення положень, що базуються на чинному законодавстві й регламентують діяльність банків у вигляді нормативних актів, інструкцій, директив;

     • застосування превентивних і протекційних заходів, які спрямовані на забезпечення стабільності функціонування банківської  системи і на проведення центральними банками ефективної монетарної політики.

     Превентивні заходи застосовуються для уникнення  можливих негативних наслідків від  тієї чи іншої економічної ситуації. До превентивних заходів, зокрема, належать:

     * вимоги щодо розміру, структури  банківського капіталу та його адекватності банківським активам з урахуванням їх ризикованості;

     * вимоги щодо ліквідної позиції  банків;