Формування та діяльність УПА

У 1934—1935 роках Боровець був в’язнем польського концтабору у Березі Картузькій. Після звільнення організував власний кам’яний кар’єр у селі Корпилівка. Керував кар’єром, а політики не полишав, проводячи нелегальну роботу, що мала на меті створення незалежної Української держави. Нічого не змінилося для Боровця і з появою у вересні 1939-го «братів зі Сходу», себто комуністичної влади.

Наприкінці 1939 року Боровець нелегально приїздить до Варшави, де активно співпрацює з Державним центром УНР в екзилі й отримує завдання готувати повстання на території України з метою встановлення української влади у момент початку війни третіх держав проти СРСР. Це збігалося з внутрішніми переконаннями Боровця. Він не сумнівався, що нацистський світовий «новий порядок» і комуністичні амбіції щодо завоювання світу тотожні. Розуміючи, що війна ось-ось перекинеться на Схід, Боровець вирішує випередити події.

Він перетинає кордон, щоб розпочати  роботу з організації підпілля, здатного діяти партизанськими методами, на Поліссі і Волині. Влітку 1941-го, на початку нацистсько-радянської війни, Боровець, який отримав псевдоним «отаман Тарас Бульба», сформував і очолив партизанські відділи «Поліської Січі» в місті Олевську. Стратегію цих відділів він визначав так: «Ми не знали, яку політику поведуть німці в Україні, від якої залежатиме наша тактика. Ясно було, що під час модерної блискавичної війни Україна буде переходити з рук до рук то одного, то другого окупанта. Політичної чи військової порожнечі, подібної до тієї, яка була в 1917 році над Україною, напевно не буде. Я був у цьому певний і докладав усіх сил це переконання ширити серед своїх колег та серед народу. Звідси й випливала проектована на майбутнє наша тактика: бити постійно того, хто постійно б’є нас. Допомагати тому, хто воює проти того, що б’є нас, навіть і тоді, коли він — наш явний ворог. Маневрувати так, щоб обом окупантам нанести якнайбільше втрат».

Спочатку відділи «Поліської Січі»  боролися проти відступаючої Червоної армії та радянської адміністрації. Згідно з первісним задумом, такі «окружні Січі» мали формуватися в усіх реґіонах України, проте нестача кадрів та складні геополітичні умови не дозволили реалізувати задум.

У перші місяці німецької окупації Боровець діяв легально, але з грудня 1941-го, через конфлікт із німецькою окупаційною адміністрацією, перейшов у підпілля. Впродовж 1942 року на базі «Поліської Січі» він створив повстанське з’єднання, яке назвав Українською Повстанською Армією. Ще раз процитую Боровця, який (як, до речі, і Нестор Махно) встиг написати спогади: «Революційні ідеали Української Народньої Республіки, що їх винесли з собою та сіяли по цілому світі гнані ворогом з центральних земель України палкі патріоти, знайшли пригожий ґрунт у поліських багнах та лісах. На голих скелях і в трясовині ці ідеали виросли в національно-державний чин у формі Української Повстанської Армії. Ось де треба шукати генези УПА об’єктивному історикові нашої бурхливої доби. В національному ренесансі цілої Поліської Округи, починаючи від ідейно-політичних основ, а не від того, щоб «здобувати» Полісся для своєї партії тоді, коли воно було вже здобуте німецькою зброєю для партії Гітлера. Командно-провідний склад УПА дали колишні вояки армії УНР, а людський матеріял — Поліська Округа та Волинь».

Підсумовуючи,слід зауважити, що Бульба-Боровець не був бандерівцем, себто не був націоналістичним «більшовиком». До того ж він маневрував, як справжній партизан. У 1942—1943 роках активно контактував із представниками мельниківської фракції ОУН. У серпні-вересні 1942-го вів переговори з командуванням радянських партизанів про спільні бойові дії. Проте домовитися про єдину політичну платформу для боротьби з гітлерівцями не вдалося. На зламі 1942—1943 років Боровець намагався нав’язати контакти з командуванням польської Армії Крайової (АК) для залагодження дедалі гострішого українсько-польського конфлікту. Нарешті, він намагався скоординувати зусилля інших оунівських збройних формувань, що фатально вплинуло на його долю.

Попри те, вже восени 1942 року перші оунівські відділи почали оперувати в околицях міста Сарни. У грудні 1942-го і в лютому 1943 року їхня діяльність перекинулась у район Костопіль — Людвипіль — Березне. З першої половини березня 1943 року захопила територію південніше Рівного — Дубна — Звягеля. У другій половині березня і в квітні того самого 1943-го ця діяльність поширилася на всі західні та південні райони Волинської, Рівненської, північні райони Тернопільської та Кам’янець-Подільської областей.

Усе це супроводжувалося досить драматичними колізіями. Військові структури почали формуватися незалежно від політичного забарвлення. І бандерівці, і мельниківці, і отаман Тарас Бульба-Боровець, який, як ми побачили, досягнув значних успіхів у формуванні військових відділів, діяли на власний розсуд. Проте невдовзі почалися переговори всіх трьох сил про об’єднання зусиль.

Висновком є те, що підроділи Тараса Бульби-Боровця були справжніми націоналістами, що вели боротьбу за незалежність українського народу від загарбників. В їх закликах радянські та фашистські завойовники мали однаковий статус – статус ворога.

Нажаль,  діяльність справжніх  партизанів-націоналістів була зупинена з насильницьким об’єднанням  відділів Боровця з бандерівцями.

19 серпня у селі Черниця Корецького району Рівненської області головні сили Боровця було оточено. Крім кількох командирів, у полон потрапила його дружина Ганна Опочинська, яку після тортур знищили. Боровця у грудні 1943-го заарештувало у Варшаві гестапо й ув’язнило в концтабір Закзенгаузен. Приєднали до УПА і мельниківців із їхніми військовими структурами. Додали до них підрозділи Фронту української революції та «вільних козаків». До всього цього, буквально за одну ніч в УПА влилося до п’яти тисяч українців, котрі раніше служили в поліції [22].

    1.2 Створення УПА – як поштовх до створення незалежної держави

         1.2.1 Визначення місця УПА в українській державній правовій історії

УПА була формуванням, яке, по великому рахункові, не було потрібне нікому. Ні нацистам, ні комуністам, хоча всі вони з нею контактували. УПА була потрібна, кому була і є потрібна незалежна Україна. Так, мабуть, її не можна  вважати безгрішною структурою, і люди в ній воювали різні. А хіба реальна, а не припудрена байками Радянська Армія була ідеальною, і ангели в ній служили? Та й, взагалі, не треба порівнювати державно-військове формування, яке могло мільйонами мобілізовувати своїх громадян і класти їх на полях битв з бездержавною силою, яка кинула виклик тоталітарним потугам у власного ім'я держави.

1.2.2 Визначення ролі УПА в українській державній правовій історії

Не була УПА й не могла бути ні армією, ні збройною формацією  народу. Це був збройний загін одної  фашистської партії – ОУН-Б. Армії, як відомо, створюються урядами суверенних або офіційно визнаних держав. Україна ж у період утвору УПА була окупована фашистською Німеччиною. УПА не мала своєї форми. Її воїни носили німецькі, польські, радянські мундири або ходили в цивільному одязі.

Бандерівську УПА не визнавали впливові політичні сили українського суспільства. Не говорячи вже в негативному відношенні співгромадян з радянської України, терористичні методи бандерівців засудили мельниковци, прихильники Бульби-Боровца, президента українського уряду в еміграції К. Левицького тощо.

 Не можна її оцінювати їх у якості якогось прояву «національно-визвольного руху», тому що основним методом поповнення куренів і загонів УПА була мобілізація. За відмову вступати в УПА не тільки вбивали призовника, але, нерідко, і членів його родини. Мобілізованого, як правило, закріплювали кров'ю. Для цього йому звичайно наказували вбити єврея, поляка або, чимсь провиненого перед бандитами і їх керівниками, українця.

2. Діяльність військ  УПА

2.1 Війська УПА під  керівництвом Клима Савура

З квітня 1943 року бандерівські збройні формування починають носити запозичену в Тараса Бульби-Боровця назву — Українська Повстанська Армія. До середини літа 1943 року було практично завершено роботу над створенням Головної команди, Головного військового штабу, командування та штабів груп, структуруванням тилу (або, як його називали, запілля). Як відомо, раніше в публікаціях, а у виступах лівих політиків — досі, скорочення ОУН-УПА широко вживалося без розрізнення. Тим часом, за твердженням українського дослідника Юрія Киричука, в УПА налічувалося лише приблизно 50% членів ОУН (Б). Решта стрільців і старшини були людьми інших політичних поглядів та переконань, хоча УПА діяла під постійним і невсипущим контролем бандерівського керівництва.

Тепер цю потужну структуру очолював Дмитро Клячківський, він же «Клим Савур», він же «Охрім». Народився Клячківський 1911 року у місті Збаражі на Тернопільщині, в сім’ї заможного банківського службовця. Закінчив юридичний факультет Львівського університету, служив у польській армії, працював у кооперативних закладах Галичини, став активістом українського молодіжного спортивно-патріотичного руху, а згодом — членом ОУН. Його переслідувала польська влада, а з початком «радянізації» Західної України — й НКВД. Одначе він тримався мужньо, і жодного разу причетність Клячківського до націоналістичного підпілля довести не вдалося. Проте, на відміну від поляків, комуністи засудили його у січні 1941 року до розстрілу. Розстріл замінили десятьма роками позбавлення волі. Скориставшись хаосом перших тижнів війни, Дмитро Клячківський утік із Бердичівської в’язниці й незабаром став обласним провідником ОУН(Б) у Львові. З 1942 року під псевдонімом «Охрім» він очолив Провід ОУН на «Північно-західних українських землях» (Волинь і Полісся) й серйозно займався розбудовою перших відділів УПА.

«Клима Савура» партизаном уже не назвеш. Це був направду військовик, жорсткий, вольовий, нещадний, який мало піддавався емоціям. Дбаючи про те, щоб УПА перетворилася на справжню силу, яка б спиралася на підтримку населення, він запроваджує сувору дисциплінарну та військово-правову практику. Наприклад, 15 травня 1943 року «Клим Савура» видав розпорядження, яким встановлювалася «найвища кара військового часу — смерть» за такі вчинки, як співпраця з ворогом, саботаж і диверсії проти УПА, шпигунство, вбивства, дезертирство з армії або з «місця праці в запільній мережі», за крадіжки військового та особистого майна, збройні пограбування тощо.

Особливу увагу приділяв «Клим Савур» розвідці та діяльності Служби безпеки (СБ), шефом якої був сам. Побудову і завдання спеціальних органів визначала «Інструкція розвідчої та контррозвідчої служби». Робота розвідувальних підрозділів штабів та формувань різних рівнів спиралася на розгалужену агентурно-інформаційну мережу серед населення, яка здобувала відомості про сили і плани радянських партизанів, німців, польських націоналістичних збройних угруповань.

Із польським «фактором» ім’я Клячківського має особливий зв’язок. Стверджують, що це саме він (усупереч думці Проводу ОУН) віддав наказ, який започаткував трагічний польсько-український міжетнічний конфлікт 1942—1944 років (включно з кривавими подіями на Волині у 1943 році). Самого наказу досі, правда, не віднайдено, але його наслідки цілком реальні. У безжальному обопільному протистоянні поляки втратили до 40 тис., а українці — до 16 тисяч осіб.

27 січня 1944-го, з огляду на необхідність об’єднання керівництва повстанським рухом і ОУН, Клячківський передав свою посаду Роману Шухевичу, залишаючись командиром УПА-«Північ» [22].

2.2 Війська УПА під  керівництвом ярого антикомуніста Романа Шухевича.

Про Романа Шухевича писали багато оунівських авторів, праці яких не підтверджені документально, а лише являються  уявним літописом діяльності ОУН-УПА.

Мабуть, найбільш відомим  з цих «праць» є: стаття Степана  Бандери «Командир – провідник», вперше надрукована в тижневику «Шлях перемоги» за березень-квітень 1954 року; робота відомого оунівського історика-дезинформатора громадської думки Петра Мірчука «Роман Шухевич (ген. Тарас Чупрінка) командир армії безсмертніх» (Нью-Йорк – Торонто – Лондон, 1970 г); «наукова праця» останнього командира УПА Василя Кука «Генерал Роман Шухевич – головній командир Української Повстанської Армії (УПА)», що з'явилася в Києві в 1997 г; а також книга відомого оуновца Петра Дужого «Роман Шухевич – політік, воїн, громадянін», видана в Львові в 1998 році.

Принципом дослідження  проблеми автором можна вважати  безмірне звеличення особи Р.Шухевіча, відхід від серйозної полеміки з  опонентами, відсутність яких-небудь спроб досліджувати архівні матеріали  і праці найбільш відомих учених, що не належать до табору ОУН. Мабуть, це не випадково, оскільки подібні підходи, по-перше, взагалі характерні для оунівських псевдоісториків, а, по-друге, вірити таким оунівським діячам як Василь Кук і Петро Дужій будь-який обізнаний читач навряд чи стане, оскільки в своєму попередньому житті ці люди навіть не намагалися дотримати ідейну, моральну і наукову доброчесність.

Згідно даним з книги  П.Дужого (приводимо майже дослівно), народився нинішній кумир галіцийськой еліти 30.06.1907 років в Львові, загинув 5.03.1950 років в селі Белогорща поблизу Львова. Син судді повіту. Дружина – Н.Березінськая була сестрою бойовика з терористичної групи Р. Шухевіча Юрія Березінського, загиблого 30.11.1932 р. під час нападу з метою пограбування на поштове відділення Містечка.

 Практично всі автори  праць і публікацій про Шухевича  відзначають, що на формування  поглядів майбутнього командира  УПА сильний вплив зробила  атмосфера, що панувала в середовищі  галіцийськой еліти на рубежі 19-20 століть. Захоплена германофільськимі ідеями, така, що преклонялася перед членами австрійського монаршого будинку, що любили красуватися в українських вишиванках, і, з цілями, що далеко йдуть, загравали з українськими «патріотами», ця еліта хворобливо переживала поразку німецької коаліції в 1-ій світовій війні і результати післявоєнного пристрою Європи.