Вавилонської держави

1. Утворення Вавилонської держави

Країну, розташовану  між ріками Євфратом і Тигром, стародавні греки називали Месопотамією (Межиріччям), хоча правильніше назвати її Дворіччям, оскільки населення селилося не тільки між ріками, а й уздовж течій  цих рік.

До XIX ст. історична та історично-правова наука не мали вичерпних джерел, на основі яких можна було б скласти правдиву історію стародавнього Межиріччя. Основним джерелом знань про цю країну була Біблія, де поряд з міфами і легендами містилося немало правдивих, достовірних фактів. Щоправда, у розпорядженні дослідників були ще твори греко-римських авторів, які порівняно багато писали про країни Сходу (Геродот — V ст. до н.е., Діодор Сицилійський — І ст. до н.е., Страбон — І ст. до н.е.). Однак не всі ці свідчення збереглись до наших днів, та й не завжди вони заслуговують безоглядного довір'я.

Достовірні джерела  з історії Межиріччя, у тому числі  з історії держави і права, виявлені у XIX ст., коли на Близькому  Сході розпочали широкі археологічні дослідження. Розкопували цілі міста, знаходили численні письмові джерела — глиняні таблички, написи на каменях, скелях тощо. Знайдено, зокрема, знамениту бібліотеку ассирійського царя Ашурбаніпала, а на початку XX ст. — збірник законів вавилонського царя Хаммурапі та фрагменти давньошумерських законів. Клинописне письмо, яким усі ці знахідки написані, розшифрував німецький дослідник Георг Гротефенд (1775-1853). Продовжили і поглибили його дослідження француз Ежен Бюрнуф і норвежець Христіан Лас-сен. їхні праці опубліковані в 40-х роках XIX ст.

Історія Межиріччя  постала перед сучасниками у  новому, значно повнішому вигляді.

Отже, в цій  країні люди селилися з давніх часів. Євфрат і Тигр, які беруть початок  у горах Вірменії і впадають у  Перську затоку, регулярно зрошували  і удобрювали навколишні землі, які давали багаті врожаї. Достатньо було вкинути насіння у грунт після спаду води, пусти-

ти туди табун  овець чи свиней, які втоптували насіння в землю, і після цього  через певний час можна було збирати  багатий врожай. У ріках водилося багато риби, в лісах і горах — різна дичина. Особливо часто вживали сушену рибу. Нею харчувалися люди, а в розмеленому вигляді годували худобу. Полювання на диких звірів давало м'ясо і одяг зі шкур. Очерет використовували для будування жител і для виготовлення різного посуду, який обмазували глиною, а також предметів широкого вжитку. За браком каміння, металу й дерева широко використовували глину. З неї робили майже все: будували хати, палаци, оборонні стіни і башти, статуї богів, серпи з кам'яними зубцями, бочки і глечики, на ній писали.

Найдавнішим населенням на території південного Межиріччя  були, найімовірніше, шумерійці. На північ від них жили семіти, яких в науці  називають аккадцями — за назвою їх першої об'єднаної держави Аккад. Вони прийшли сюди, очевидно, з Аравії, яку вважають батьківщиною всіх семітських племен. Уже в У-ІУ тис. до н.е. шумерійці перейшли до осілого способу життя і землеробства, заснованого на штучному зрошенні. Займатися землеробством у постійно затоплюваній і заболочуваній долині можна було лише за умов проведення дуже трудомістких іригаційних робіт. Регулювання розливів рік вимагало об'єднаних зусиль, низки спеціальних робіт.

Однак таке об'єднання  грунтувалося вже не на кровній спорідненості^ а на територіальній близькості, на сусідстві людських колективів. Унаслідок цього відбувається процес розкладу первіснообщинного устрою, і на зміну родової приходить територіальна (сусідська) община.

Наступний крок у соціальному розвитку суспільства  — поява рабства. Поштовхом до цього був достатньо високий рівень розвитку продуктивних сил, коли безпосередній виробник міг виробляти продуктів більше, ніж це необхідно для забезпечення потреб своєї родини.

У стародавній  Месопотамії завдяки кліматичним  умовам дуже рано, вже в IV тис. до н.е., йшов неухильний процес зростання продуктивних сил, соціального розшарування, і це тоді, коли в Європі всюди ще панував первіснообщинний лад.

Іншою важливою обставиною, що сприяла швидкій появі  рабства, була потреба у виконанні  великого обсягу тяжких робіт, пов'язаних з освоєнням нових площ під землеробські культури, для спорудження нових каналів і дамб, транспортних шляхів та ін. Спочатку кількість рабів ще була обмежена, і праця їх переважно застосовувалась для домашніх потреб, а основний тягар так званих царських робіт лягав на плечі вільних общинників. Потім щораз більше рабів змушували працювати власне на цих громадських, публічних роботах.

Особливістю природних  умов Межиріччя була майже повна  відсутність дуже важливих видів  технічної сировини — каменю, лісу, металу, без якої немислиме виготовлення знарядь праці, зброї тощо. її природну нестачу компенсувала торгівля, обмін. Утворився численний прошарок купців, торговців-тамкарів.

Усі ці фактори прискорили розвиток приватної власності, майнової нерівності, класів — отже, відбувався процес розкладу родоплемінного ладу. Постала потреба в утворенні апарату управління, держави, яка тримала б у покорі рабів, відстоювала нові порядки, захищала приватну власність тощо. На території Межиріччя, зокрема на півдні, тобто у Шумері, виникло чимало невеликих держав, центрами яких були великі міста, що стали осередками ремесла, торгівлі, культури. їх називали патесіати — за назвою їх правителів — патесі ("служитель бога") або ісаку ("намісник бога"). Це Ур, Урук, Лагаш, Кіш, Ассур таін. Патесіати вели між собою постійні війни, що, зокрема, давало можливість за рахунок військовополонених збільшувати кількість рабів. Водночас швидко розвивалися продуктивні сили, культура тощо.

Серед інших  свідчень археологів і геологів знаходимо  цікаве повідомлення про те, що у південній Месопотамії в давні часи трапилась катастрофічна повінь, яка відображена в стародавніх літературних джерелах Сходу—"Епосі про Гільгамеша". У цьому творі, набагато давнішому, ніж Біблія, є епізод, де зображено "всесвітній потоп" з такими самими найточнішими подробицями, як потім описує Біблія.

Але ще до "потопу" в Шумері відбувався процес централізації, керівна роль переходила від одного патесіату до іншого. Джерела називають  вісім династій царів ("до потопу"), котрі царювали 241 тис. років. Після "потопу" змінилося ще вісім династій царів, які правили двома народами — шумерійцями на півдні й аккадцями на півночі — ще декілька десятків тисяч років. За цей час процес централізації значно поглибився. Зокрема, довгі століття домінувало аккадське місто — патесіат Кіш, потім гегемонія переходить до Лагаша (початок III тис. до н.е.). Шумер і Аккад досягли високого рівня розвитку матеріальної культури. Керівництво справою створення і впорядкування іригаційної системи вже потрапляє до центральної влади. Посилюється вплив і влада жерців. Будують великі храми і палаци царів. Далі триває суспільний поділ праці, а на його основі — подальше зростання багатства знаті та майнової нерівності. Збільшується кількість рабів, посилюється їх експлуатація.

Утворення великих  держав з розгалуженим апаратом управління, всевладдя знаті зумовлюють розшарування серед общинників. Маломіцні господарства общинників занепадають, втрачають  землю, яка поступово стає об'єктом купівлі-продажу. Збіднілі общинники, обплутані боргами, потрапляють у кабалу до багатіїв, жерців. Непосильними для общинників стають зростаючі податки, побори і повинності. Поширюються невдоволення, бунти, заворушення.

На початку XXIV ст. до н.е. царем Лагаша став Урукагіна. Він провів низку реформ, які мали на меті полегшити становище общинників, ^ міських низів, дрібних жерців. Урукагіна повернув храмам їх землі, \^ худобу, рабів, що в них забрали багатії. Водночас заборонив храмам >ч чинити насильство над власністю і особою селян, ремісників. Утричі Ні скоротив винагороду жерцям при похованні померлих, познімав на-Л^ глядачів з полів, колодязів, місць ловлі риби та інших, скоротив чи-\. новницький апарат, зменшив розміри податків і поборів тощо. ^\,        Реформи Урукагіни підбурили проти нього не тільки власну знать, а й родову аристократію сусідніх держав. Коли проти Лагаша пішов X. війною цар Умми, Лагаш зазнав поразки і був спустошений. Незаба-V ром гегемонія переходить до семітського міста Аккаду. Його цар Сар-ч\ гон створив у Межиріччі єдину централізовану державу, територія якої 'ї⁴ простяглася від нинішнього Іраку аж до Егейського моря. Існувала .^ вона понад 200 років. Потім її завоювали дикі гутейські племена. Че-рез 120-130 років гутейці були вигнані або асимілювалися. Гегемонія у Межиріччі знову перейшла до шумерійців — царства Ур. Урські царі впродовж тривалого часу правили країною. В цей період дуже високого рівня досягає розвиток матеріальної і духовної культури. Донині збереглися залишки храмової вежі, відомої нам під назвою Вавилонської. Вона стояла на прямокутній основі, сторони якої мали 62,5 і 43 м. Вежа мала багато поверхів, а на вершині стояв храм. Вавилонська вежа була побудована значно раніше, ніж найстаріша єгипетська піраміда.

У царстві Ур розвивається приватна власність на землі, запроваджується боргове рабство. Ще більше активізується внутрішня і зовнішня торгівля. Будуються великі, розкішні споруди — палаци царів і знаті, храми, вдосконалюється іригаційна система, створюється постійна професійна армія, вперше формуються загони лучників.

Однак на початку XIX ст. до н.е. на Урську державу напали кочові племена амореїв та еламітів, і могутня колись держава розпалась. Але і ці завойовники згодом пішли  геть, а їх залишки асимілювалися. Знову великі міста-держави Межиріччя почали вести між собою боротьбу за владу. В кінці III—на початку II тис. до н.е. на передній план виступають аккадці. Поступово набуває все більшої сили і могутності їх новий центр — місто Вавилод^%орота Бога"). З того часу це місто на багато століть стає центраи^щ^^ої держави.

Вавилон, зміцнившись, захоплює і підпорядковує собі все  більше сусідніх міст-держав. Одинадцять царів Першої Вавилонської династії (від 1893 до 1594 рр. до н.е.) неухильно зміцнювали державу. Найвизначнішим і найвідомішим з них був Хаммурапі, що правив приблизно у 1791-1749 рр. до н.е.

За часів Хаммурапі  Давньовавилонське царство досягнуло  вершин своєї могутності й розвитку. В результаті впертої і тривалої боротьби йому вдалось витіснити  еламітян з південного Межиріччя, завоювати конкуруючі з ним держави-міста Ларсу, Марі. Підкоривши собі увесь Шумер, Хаммурапі завоював Аккад і велику Ассирійську державу. Отже, він зумів перетворити невелику Вавилонську державу в могутню обширну імперію, яка охоплювала майже все Межиріччя. Хаммурапі оголосив себе "найбільшим між царями", "царем царів", намісником бога на землі. Він наказав спорудити високий базальтовий стовп, на верхівці якого велів зобразити себе разом з богом сонця Шамашем. "Щоб дужий не кривдив слабого, щоб закон захищав сиріт і вдів,... щоб скривдженому виправити кривду", — написав він на цьому стовпі, назвавши себе "царем справедливості". Він велів скласти великий звід законів, кодифікацію, чим уславився значно більше, ніж завоюваннями і створенням великої централізованої держави.

Вавилон став могутнім, великим містом, столицею всього Межиріччя. Його окружність, за Геродотом, мала близько 90 км. Місто було оточене трьома стінами  висотою близько 22 м, шириною 6-8 м  кожна. Воно було забудоване розкішними палацами, храмами, 4-5 поверховими будинками тощо. Одним з семи чудес світу вважали висячі сади вавилонської цариці Семіраміди. Великого розвитку тут досягла на той час економіка, наука, культура, мистецтво, медицина та ін.

Розглянемо питання  держави і права Вавилону —  суспільний лад країни, державний устрій та основні риси права.

.

2. Державний устрій

Монарх. На чолі перших державних організмів, якими були міста-держави у Межиріччі, стояли правителі з титулом патесі. їхня влада, як і назва, найімовірніше походили від назви вождів племен чи міжплемінних союзів, які осіли в Месопотамії. З виникненням держав родоплемінні вожді перетворилися в органи політичного панування, органи держави, утворивши з допоміжним апаратом так звану публічну владу. Природні умови і спосіб виробництва потребували збереження общин, а великий обсяг іригаційних та інших робіт необхідно було чітко і централізовано регулювати. Цього можна було досягти встановленням міцної влади, тому державна влада набула характеру деспотії.

Отже, влада правителя  тут була абсолютною: патесі видавав від свого імені закони, мав вищу адміністративно-виконавчу владу, був верховним воєначальником, найвищим суддею. Дуже часто він був верховним жерцем, називаючи себе намісником місцевого бога. Населення приписувало йому особливу могутність і надприродну силу. У знайдених документах зазначалось, що він повинен оберігати країну і народ від стихійних лих, гніву богів, нашестя ворогів, наповнювати канали водою, забезпечувати високі врожаї, примножувати кількість риби у воді і звірів на землі, будувати храми, фортеці, громадські споруди, млини, загони для священних тварин тощо.

Між окремими патесіатами, за документальними свідченнями, постійно точилася боротьба за владу, війни. Підкоривши сусідні території, племена, патесіати, переможець присвоював собі титул лугаля ("велика людина"). Починаючи з аккадської династії, правителі південного Межиріччя називають себе "царями Шумеру і Аккаду", а згодом "царями чотирьох частин світу". Водночас вони вже називають себе не намісниками бога, а власне богами, приписуючи собі божественну, магічну силу. Богами вважали і називали, зокрема, царів Саргона, На-рамсина та ін. Вони будують власні храми, де народ віддає їм почесті, як богам, молиться до них.

При Хаммурапі  влада царя ще більше зміцнюється. Він  розгорнув енергійну діяльність не тільки всередині країни, всіляко її зміцнюючи, розбудовуючи, впорядковуючи законодавство, консолідуючи всі сили держави, намагаючись згладити соціальні протиріччя, припинити внутрішні чвари, а й у галузі зовнішньої політики. З цією метою цар здійснює низку важливих дипломатичних і воєнних акцій, спрямованих на підкорення всіх інших держав Межиріччя і об'єднання країни. Саме він зумів перетворити Вавилон з центра відносно невеликої держави у столицю всього Межиріччя, включивши до складу своєї держави всю Ассирію, Марі, Ісин, Ларсу, Ашшур та інші патесіати.