Українське село 1990-2000-х рр.:тенденції соціально-економічних змін

Державний вищий навчальний заклад

«Запорізький національний університет»

Міністерства освіти і  науки України

 

 

 

ІНДИВІДУАЛЬНА РОБОТА

на тему:

Українське село 1990-2000-х  рр.:тенденції соціально-економічних  змін.

 

 

Виконала:

Студентка групи 4122-1А

Макуха Аліна Віталіївна

 

Перевірив:

к.і.н.,доцент кафедри

історії України

Савчук Т.Г.

Запоріжжя

2012

Зміст

Вступ……..………………………………………………………………………...3

1.Перехід від аграрної  до нової системи………..……………………………..4-5

2.Система господарювання  на селі………..……………………………….......5-6

3. Функціонування акціонерних  товариств………………………………….....6

4. Діяльність кооперативів……………………………………………………….7

5.Фермерське господарство………………………………………………………7

  5.1 Діяльність фермерського господарства……………………………............8

  5.2 Причини гальмування розвитку фермерського господарства………....8-9

6. Економіка сільського  господарства…………...…………………………..9-10

7. Біржова торгівля……..……………………………………………………10-11

8.Демографічна криза в  селі………………...………………………………11-13

Висновки……………………………………………………………………........14

Список використаної літератури………………………………………………..15

 

 

 

 

 

  

 

Вступ

На основі вперше введених у науковий обіг документів і матеріалів розглядаються загальні тенденції соціально-економічних змін в українському селі після проголошення державної незалежності. У світлі сучасних концептуальних підходів до вивчення історичних подій і явищ широко показана результативність аграрної політики, протекціонізму держави щодо сільського господарства, зокрема у сфері таких ключових елементів, як власність, інвестиційно-фінансове, матеріально-технічне забезпечення потреб села. На основі аналізу політичних, правових, соціально-економічних чинників розглянуті процеси у соціальному середовищі сільських трудівників. Без перебільшення можна сказати, що тема сільської історії традиційно залишалася затребуваною, незважаючи на загальну дослідну інертність, викликану часто неоднозначним розумінням істориками необхідності реконструкції незавершених суспільно-політичних і соціально-економічних процесів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Перехід від  аграрної до нової системи

Проголошення державної  незалежності, крім глибинних суспільно-політичних і соціально-економічних трансформацій, започаткувало перехід українського села від аграрної системи радянських часів до нової, яка характерна для демократичного суспільства з ринковою економікою. Початок цього процесу виявився надто болючим і супроводжувався виходом на поверхню раніше маскованої, нагромаджуваної за минулі десятиріччя «негативної якості» суспільства і людини, легковажністю політичної та інтелектуальної еліти, її намаганням створити передусім сприятливі умови для первісного нагромадження капіталу,нехтуючи при цьому справою формування соціально прийнятної моделі розвитку. Сільські громадяни найгостріше відчули наслідки руйнування старого (нежиттєздатного, але все-таки цілісного) господарського механізму та параліч системи виробничих зв’язків. Соціально-економічна криза на селі виявилася більш глибокою, ніж загальносуспільна, стала наслідком традиційного радянського підходу державної влади України у ставленні до нього. Слабкість і непослідовність агрополітичних рішень влади обумовлювалися відсутністю методології їх вироблення, формування стратегічних цілей та локальних програм. Міністерство агрополітики концентрувало аграрну бюрократію, в більшості своїй незацікавлену в реформах і змінах, крім того, привчену бачити свою роль не в управлінні, а в участі у процесі розподілу матеріально-фінансових ресурсів та контролю їх потоків. Відповідно вона чинила опір змінам і була органічно зацікавлена в руйнації виробництва, вбачаючи в цьому передусім вигоду особистого збагачення. Міністерства сільського господарства України, які працювали протягом 1991–1997 рр., блокувалася різного роду обставинами: О.Ткаченко (як політичний конкурент піддавався політичному шантажу), В.Ткачук (поплатився за невміння маневрувати у хитросплетіннях державного механізму), Ю.Карасик (звільнився за корупційними скандалами і відкриттям кримінальних справ), П.Гайдуцький (був усунутий за «звинуваченням у т.зв. радикалізмі»)А.Хорішко (арештований за звинуваченням у розкраданні державних коштів).Вироблення аграрної політики в Україні відбувалося на тлі постійної боротьби прихильників реальної капіталізації аграрних відносин, розвитку ринку, які б забезпечили справжню конкуренцію та диференціацію на селі з прихильниками ідеї соціальної рівності та справедливості. Слід сказати про перші невдалі спроби демонтажу колгоспно-радгоспної системи та створення на базі колгоспів альтернативних форм господарювання.

2.Система господарювання  на селі

Система господарювання на селі, що склалася на 1998 рік, практично не функціонувала. Незважаючи на те, що держава вклала 4,7 млрд грн асигнувань у матеріально-технічні ресурси, 93% господарств залишалися збитковими, у той час як приватний сектор, не маючи державної підтримки, приніс 30 млн. грн. прибутків. Звичайно, збільшення частки приватного сектора у виробництві сільськогосподарської продукції свідчило не стільки про його безпосередні успіхи, скільки про розвал колективного сектора, який із кожним роком виробляв все менше продукції в абсолютному вимірі. Отже, виникла досить загрозлива ситуація: потрібно було щось робити з колективними господарствами, які практично існували лише на папері. Виходячи з цього, Президент України вимушений був адміністративними важелями просувати реформу і видати 3 грудня 1993 р. Указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки». Встановлювалися нові завдання і жорсткі (6 місяців) терміни перетворення колективних підприємств у приватні та укладання із селянами-власниками земельних паїв договорів з обов’язковим зазначенням орендної плати. Протягом року після введення в дію президентського указу 10,8тис. колишніх КСП було перетворено на 13,7 тис. приватних господарських структур, серед яких господарські товариства становили 47%, кооперативи –24%, приватно-орендні – 20%, фермерські господарства – 8%. Особливістю було те, що зберігалася цілісність земельних і майнових комплексів більшості КСП. Понад 85% договорів оренди селяни укладали з правонаступниками колективних господарств, 10% – із підприємницькими структурами і тільки 5% – із фермерами4. Разом із тим слід підкреслити, що в більшості випадків порушувався принцип вільного виходу з КСП селян зі своїм земельним і майновим паєм. Державні структури досить часто тиснули на селян і керівників господарств, аби ті не чинили опір ліквідації тієї чи іншої виробничої структури, примушували їх підтримувати заяви на зразок доцільності «руйнування колгоспів і продажу землі». Такий тиск могли витримати лише міцні колективні господарства, які зберегли цілісність трудових колективів, їх впевненість у власних силах та рішучість у захисті власного прідприємництва.

3. Функціонування  акціонерних товариств

Успішно і продуктивно  могли діяти акціонерні товариства, в основу яких закладався іноземний капітал. Своєрідним серед них стало ВАТ «Контрольне об’єднання», до складу якого увійшли українсько-американське спільне підприємство в Києві, яке займалося постачанням комплектуючої електроніки для комп’ютерів, та КСП імені Куйбишева села Волокитине Путивльського району Сумської області. За згодою між колективами створювалась єдина структура з двома підрозділами: перший зберігав свою назву і спеціалізацію, другий (КСП) перетворювався у сільськогосподарський цех. У 1994–1995 рр. на Львівщині в акціонерні товариства перетворилися 127 КСП, в яких запроваджувався внутрішньогосподарський розрахунок. Учасникам об’єднань періодично виплачувалися дивіденди, проявлялося піклування про соціальний захист працівників. На квітень 1996 р. в Україні акціонерними товариствами стало понад 4% колгоспів і 1,2% реформованих радгоспів.

 

4. Діяльність кооперативів

На відміну від світових традицій, кооперація в Україні не набула широкого розвитку навіть після прийнятого Верховною Радою Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» (липень 1997 р.), який визначив правові, організаційні, економічні й соціальні умови діяльності кооперативів та їх об’єднань. У 1998 р. налічувалося кілька сот виробничих кооперативів, зосереджених у Запорізькій, Одеській, Харківській, Львівській, Івано-Франківській областях. У ряді областей кооперування охопило насамперед тваринництво і підприємства, що переробляли його продукцію. Так, на Львівщині з’явилася широка мережа кооперативів «Маслосоюзу», у складі якої функціонували як виробничі, так і інші господарсько-збутові структури13. Слід підкреслити, що ставлення до кооперативної форми господарювання було упередженим. У країнах із розвинутою ринковою економікою виробничих кооперативів безпосередньо у сільському господарстві мало, а переважають вони у сфері переробки. Розвиток фермерства в Україні в перспективі буде постійно потребувати різноманітної системи кооперативів: постачальницьких і збутових, переробних, агросервісних. На кінець 2000 р. в Україні залишалося близько 1,5 тис. колишніх КСП, які з різних причин не стали справжніми приватними господарствами . Вони набули форми кооперативів із численними засновниками і мало чим відрізнялися від колишніх КСП, а точніше – від колгоспів і радгоспів.

5.Фермерське господарство

Нормативно-правові орієнтири  розвитку фермерства були закладені у Законі України «Про селянське (фермерське) господарство» (1992 р.). Ним визнавалося фермерство як рівнозначна форма господарювання поряд із державною кооперативною та іншими сільськогосподарськими підприємствами і товариствами.

5.1 Діяльність  фермерського господарства

Тривалий час фермерство розглядалось як явище тимчасове: чергова кампанія, про яку невдовзі забудуть. Корисність фермерства вбачалася винятково через призму протиставлення його ефективності збитковим колективним господарствам. Не було створено державної програми розвитку фермерства, яка б давала відповідь на основні питання його функціонування. Більш сприятливі умови розвитку цих господарств створилися тільки після завершення реорганізації КСП. Адже члени колективних господарств одержували право виходу зі своїми земельними паями для самостійного господарювання, а також могли збільшувати розміри землекористування за рахунок оренди. До 1994 р. кількість фермерських господарств зростала досить повільно, а протягом 1998–1999 рр. навіть скоротилася. Це зумовлювалося насамперед загальноекономічною ситуацією в державі, особливо несприятливою для цієї форми господарювання, коли багато фермерів збанкрутували. У 1994 р. така доля спіткала 1900 підприємців: із кожних 100 господарств розпадалося . На 1996 р. кількість зареєстрованих фермерів була меншою від тих, які вже припинили свою діяльність. На початку 2000-х років фермери, які не могли самостійно здолати перешкоди, що стримували розвиток виробництва, об’єднувалися з ефективнішими господарськими товариствами. Міцніші ж господарства виявляли все більший інтерес до кооперації та трансформувалися у великі товарні господарства.

5.2 Причини гальмування  розвитку фермерського господарства

До причин, які гальмували розвиток фермерства, слід також віднести і те,що селяни, які вибули з колективних господарств, становили серед фермерів лише 10%. Решта – це були міські жителі або особи, які раніше не займалися сільським господарством, мали брак виробничого досвіду. Інколи через відсутність належного контролю за використанням угідь траплялося так, що надані фермерам високопродуктивні землі не оброблялись і заростали бур’янами. Вітчизняне законодавство, визначаючи механізм передачі землі, не передбачило ніяких переваг для селянина – людини, яка має досвід роботи в аграрному виробництві і постійно проживає на селі. Фактично трудівники села державою ставились в однакові умови з тими міськими жителями, які захопились ідеєю фермерства. Проте, як показало життя, досвід і знання у цій справі заслуговували на увагу значно більше, ніж інші чинники. Процес розвитку фермерського господарства значною мірою стримувався через проблеми з матеріально-технічним забезпеченням, коли нерозвиненість ринку сільськогосподарської техніки та матеріалів ставила підприємця у залежність від громадських і державних господарств. Придбати необхідні знаряддя сільськогосподарської праці фермери могли, відповідно до чинного законодавства, лише через колективне чи державне сільськогосподарське підприємство. Однак найбільш трагічні наслідки мало те,що трудівники села втратили здатність працювати самостійно, наполегливо, ініціативно. Багатьох все ще влаштовувала традиційна колгоспно-радгоспна система, яка не вимагала інтенсивної праці, ризику і гарантувала хоч і низький, але стабільний заробіток. Практика доводила, що за нових економічних умов справжній успіх у діяльності на землі досягався не тоді, коли переслідувалася якась тимчасова вигода, а коли ведення господарства і сам соціальний статус селянина ставав сенсом життя.

6. Економіка сільського  господарства

Економіка сільського господарства практично знаходилася між державним капіталом і ринком. Держава не спромоглася створити нормального економічного середовища для ефективної діяльності суб’єктів господарювання. Протягом 1990-х рр. валова продукція сільського господарства зменшилася на 21,6%. Виробництво зерна скоротилося з 51 до 21 млн т. м’яса – з 4,3 до 2,1 млн тонн. У 1998 р. збитково працювало 88% сільськогосподарських підприємств23. Застосовувані економічні механізми просто знищували сільськогосподарське виробництво. Склалося так, що нерентабельний сектор економіки – сільське господарство – змушений був робити внески до бюджету та позабюджетних фондів,збільшуючи тим самим власну збитковість, що було нонсенсом і ставило сільгосппідприємства у дискримінаційне становище. До чинників, які сприяли падінню аграрного виробництва, слід віднести також тривалу неврегульованість ринку збуту продукції; зношеність основних фондів сільгосппідприємств; дефіцит та високу вартість енергоносіїв; бартерні операції, до яких змушені були вдаватися господарства. Сільськогосподарське виробництво виявилося неспроможним забезпечити продовольчий комфорт громадян.