Україна в роки Другої світової війни. Партизанський рух на українських землях

22 червня 1941 року  розпочалася Велика Вітчизняна  війна, яка тривала 1418 днів  і ночей і забрала життя  понад 27 млн. радянських людей,  в тому числі більше 8 млн. українців.

     На  початок війни  фашистська армія  налічувала 190 дивізій, з них 157 німецьких, 47 тис. гармат, 4,3 тис. танків, 5 тис. літаків. У союзі з Німеччиною виступили  Італія, Румунія, Угорщина і Словаччина. Війна з боку фашистської Німеччини та її сателітів проти СРСР була загарбницькою. З боку ж Радянського Союзу справедливою, вітчизняною. В ній СРСР захищав не лише свою територію, а й інтереси всього прогресивного людства.

     Велика  Вітчизняна війна в історичній літературі поділяється на періоди. Перший період з 22 червня 1941 року до 19 листопада 1942 р. Це час перетворення СРСР в єдиний військовий табір, крах фашистського плану “блискавичної війни ” і створення умов для корінного перелому. Другий період з 19 листопада 1942 року і до кінця 1943 року – корінний перелом в ході війни. Третій період – січень 1944 – травень 1945 р. - час повного розгрому гітлерівської Німеччини і визволення народів Європи від фашизму.

     Відповідно  до гітлерівського плану “ Барбароса ” війна з СРСР повинна була закінчитись за 6-8 тижнів. Проти України була зосереджена група армії «Південь», в яку входило 13 корпусів і 57 дивізій.

     До  середини червня фронт стратегічного  наступу гітлерівських військ досяг 3000 км, глибину вторгнення на головних напрямках 400-600 км. За три тижні війни 28 радянських дивізій були  розгромлені, а ще 72 дивізії втратили 50% і більше особового складу – це  3/5 військ, що знаходились у західних військових округах. Уже 16 липня Гітлер поставив питання про приєднання до третього рейху радянських територій – України, Білорусії, Прибалтики та інших, де було навіть призначено губернаторів.

     Основними причинами поразок Червоної Армії  у початковий період війни були: раптовість фашистського нападу; різний ступінь моральної готовності до війни; незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпорошення сил Червоної Армії на кордонах проти Німеччини, Туреччини та Японії; масові репресії кінця 30-х рр. проти армійського командного складу; некомпетентність вищого воєнно-стратегічного керівництва.

     Український напрямок для Гітлера був одним  із ключових, і це чітко виявилося  у процесі експансії проти  СРСР. Уже 18 вересня 1941 року фюрер припинив наступ на Москву і переорієнтував головні удари на Ленінград і Київ, підкреслюючи, що наступ на столицю України – “безпосереднє стратегічне завдання ”.

     Така  зміна акцентів була зумовлена цілим  комплексом чинників: економічними –  захоплення України суттєво підривало  військово-промисловий потенціал  СРСР і забезпечувало Німеччину ресурсами для ведення війни (напередодні війни частка УРСР в Радянському Союзі становила у видобутку вугілля – 50,5%, залізної руди – 67,6%, у виплавці чавуну – 64,7%, сталі 48,9%; лише Харкові за півроку виготовлялось стільки танків, скільки мав вермахт на початку другої світової війни); воєнними – окупація України не тільки створювала вигідний плацдарм для подальшої експансії, а й давала змогу “нейтралізувати ” Крим, який Гітлер називав “радянським авіаносцем для нанесення ударів по румунським нафтовим свердловинам”; морально-політичними – взяття Києва могло підняти рейтинг Німеччини на міжнародній арені, зміцнити впевненість фашистських військ і посилити настрої поразки у Червоній Армії.

     На  території України групі німецьких армій «Південь» протистояли війська Київського особливого і Одеського військових округів. На цьому напрямку ворог мав лише незначну кількісну перевагу у живій силі (1:1,4), але значно менше мав техніки. В радянських військових частинах було в 1,3 рази більше гармат і мінометів, у 4,9 рази – танків і в 2,4 рази літаків. Але навіть за таких сприятливих для Червоної Армії обставин втримати німців на радянському кордоні не вдалось. Головною військово-стратегічною подією літньо - осінньої кампанії 1941 року стала оборона столиці України Києва. Вона тривала з 11 липня по 26 вересня. Більш 100 тисяч чоловік втратили гітлерівці в боях за Київ, але після прориву Південно-Західного фронту захисники опинилися перед загрозою оточення і вимушені були залишити столицю України. Внаслідок прорахунків радянського командування в кільце оточення потрапили дві радянські армії - 660 тис. чоловік, де 60 тис. складали командири.   Не дивлячись на ці катастрофічні наслідки, оборона Києва мала велике стратегічне значення: до осені затримала наступ ворога на центральному напрямку.

     Важливе значення в перші місяці війни  мала і оборона Одеси, що тривала 73 дні, та битва за Кримський півострів на початку 1942 року. Під Одесою загарбники втратили близько 200 тис. чоловік вбитими, пораненими і полоненими, багато техніки. Обороняючи Одесу, радянські війська сковували туги понад 18 дивізій противника. Це полегшило відхід  військ Південного фронту за Дніпро й організацію там оборони.

     До  осені 1941 року становище в Україні  для Червоної Армії склалось досить тяжке. Наприкінці серпня ворог захопив Дніпропетровськ. Одночасно німецькі танкові групи вийшли в район Чернігова, 25 жовтня після жорстоких боїв гітлерівці вдерлися у Харків. На кінець 1941 року німці окупували майже всю Україну, крім східних районів Харківської, Сталінської та Ворошиловградської областей, які обороняли війська Південно-Західного та Південного фронтів.

     Після перемоги під Москвою (грудень 1941 –  січень 1942 р.) в СРСР була проведена нова мобілізація, що дало можливість сформувати майже 400 нових дивізій. За вказівкою Сталіна на початку 1942 року було розпочато ряд часткових, розрізнених, погано підготовлених операцій за визволення Донбасу та Харкова. Наступальна операція в районі Харкова (травень 1942 р.) спочатку розвивалась успішно, але в результаті допущених помилок, нестачі досвіду, німецьке командування зуміло оточити три армії і захопити в полон 240 тис. червоноармійців і командирів.

     У травні-червні 1942 року фашистським  загарбникам вдалось завдати  серйозної поразки військам Кримського фронту. Німцям вдалося захопити весь Керченський півострів, у тому числі і м. Керч. У ворожому полоні опинилося близько 200 тисяч радянських військовослужбовців. Понад 10 тис. воїнів зайняли Аджимушканські каменоломні, де оборонялися кілька місяців, очікуючи повернення Червоної Армії. На початку липня 1942 року, блоковані ворогом із суші, моря та повітря після 250-денної оборони, за наказом Ставки залишили місто героїчні захисники Севастополя.

     Після того як 22 липня 1942 року радянськими  військами було залишене місто Свердловськ Ворошиловградської області закінчилися оборонні бої на території України.

     Таким чином, за рік тяжких боїв була втрачена по суті вся територія України. Але  знекровлені радянські воїни, які  були поставлені у неймовірно скрутне  становище, мужньо і до кінця виконували свій військовий обов’язок. Завдаючи постійних ударів  ворогові, вони тримались до останнього, створюючи передумови перелому в ході війни. Нині відомо, що на українській землі у перший  рік війни вермахт втратив більше одного мільйона чоловік. Радянські воїни, які воювали за Україну, внесли гідний вклад у зрив плану німецького «бліцкригу».

     Коли  гітлерівські війська захопили Україну, Гітлер на прохання румунського диктатора  – генерала  Антонеску дозволив “навічно ” включити до складу Румунії Чернівецьку й Ізмаїльську області. У серпні 1941 року гайуляйтер Франк за згодою фюрера приєднав до підвладного йому польського генерал-губернаторства так званий “дистрикт Галичина ”, куди увійшли території Львівської, Дрогобицької, Станіславської та Тернопільської областей. У тому ж місяці представники вермахту й Антонеску підписали в Бендерах угоду, за якою Одеська, Миколаївська і частково Вінницька області, що склали так звану Трансністрію, передавалися під протекторат румунського королівства.

     12 центральних областей республіки  склали рейхкомісаріат “Україна”,  який було передано в безпосередню  опіку так званого східного  міністерства. Очолював його сумновідомий  А.Розенберг. Чернігівська, Сумська,  Харківська, Донецька і Луганська  області, на території яких в кінці 1941- першій половині 1942 рр. проходила лінія фронту, залишалися в юрисдикції вермахту й відділялися від інших територій зоною якнайсуворішого режиму.

     Ось так, розчленувавши Україну, розмежувавши її кордони гітлерівці сподівалися  назавжди розтоптати українську державність, підірвати єдність, волю й силу народу до організованого опору. Жорстокий окупаційний режим – “новий порядок” – позбавляв населення українських земель будь-яких громадянських прав. Грабувалися і нищилися матеріальні і культурні цінності. Ешелонами відправлявся до Німеччини український чорнозем. З музеїв вивезли 40 тис. найбільш цінних творів мистецтва. 2,4 млн. чоловік було депортовано на примусові роботи. Місцеве населення підлягало витісненню в північні райони або знищенню. Так, протягом 103 тижнів окупації Києва у Бабиному Яру було розстріляно більше 200 тис. чоловік. Серед них були євреї, українці, росіяни, поляки, цигани та представники інших народів. Бабин Яр став однією із найбільших інтернаціональних могил. У червні 1943 р. перестало існувати Львівське гетто, де було страчено 130 тис. чоловік.

     Всього  на території України діяли 180 таборів  смерті, де було страчено 1366 тис. радянських військовополонених. У республіці відомо не менше 250 місць масових розстрілів українського населення. “Фабрики смерті” діяли в Києві, Львові, Дніпропетровську, Харкові, Кіровограді та в інших містах. Масовим злочинам  гітлерівців на українській землі не було меж. Одним із перших було знищено селище Яців, що під Черніговим. Людей було зігнано у велику клуню й спалено. Восени 1941 року на Полтавщині були повністю спалені села Обухівка, Олефіровка, Панасівка, Соколівка. За час окупації в Чернігівській області знищено 23 села. На згарище перетворили окупанти велике село Козари, а  4268 його жителів розстріляли. За час окупації значно скоротилось населення України.

     16 вересня 1942 року у ставці “Хагевальд”  під Житомиром були оголошені  схвалені фюрером “нові принципи”  німецької політики на Сході  та архітаємний план “Ост”.  В ньому щодо України говорилося, що за 30 років вона перетвориться на територію для утворення нової арійської імперії “Остготія” – як пам’ять про напівлегендарну Остготську державу, що процвітала на початку нашої ери в приазовських степах і була знищена гунами.

     Після офіційного проголошення генерального плану “Ост” у практиці нацистського геноциду визначилися нові зловісні аспекти. Поряд із масовими екзекуціями стали дедалі частіше застосовуватися “виселення ” українців із заздалегідь визначених районів. Навесні 1943 року цю акцію розпочав житомирський генерал-комісаріат. Особливо інтенсивно здійснювалося “виселення ” українців вздовж  запланованої нацистами шосейної магістралі “Г – Г” - Гамбург-Готенланд (Готенланд - так вони перейменували Крим), обіч якої розташувалися вельможні східні ставки Гітлера (“Верфольф”), Гимлера (“Хегевальд”) і Герінга (“Форотенштадт”). Сюди ж почали прибувати ешелони з тірольськими переселенцями. Лише після визволення Києва, коли війська І Українського фронту розгорнули навальний наступ на Житомир, закінчилось “велике переселення нордичної раси ”.

     Як  уже підкреслювалося, Червона Армія  на початковому етапі війни знаходилась  у тяжкому становищі. З одного боку, відчувалися тактичні переваги ворога, а з іншого – давався  взнаки низький рівень боєздатності радянських військ і керівництва ними. Вже в перші дні війни була розроблена програма мобілізації всіх сил держави на боротьбу з ворогом. Програма була викладена в директиві Раднаркому й ЦК ВКП(б) “Партійним і радянським організаціям прифронтових областей ” від 29 червня 1941 року. Вона охоплювала широке коло теоретичних, політичних, організаційно-технічних та ідеологічних питань. В директиві вимагалося від радянських, партійних і громадських організацій: підкорити всі сили й ресурси інтересам ведення війни; перебудувати роботу радянського тилу; перевести народне господарство на воєнні рейки; розвивати партизанський рух у тилу ворога.

     Виконуючи цю директиву, захищаючи життя і  свободу своєї Вітчизни, український  народ разом з іншими народами СРСР вніс   значний вклад в розгром гітлерівської Німеччини. Зокрема у створення матеріально-технічного фундаменту перемоги, в трудове подвижництво. Вже у 1941 році разом з евакуацією 550 підприємств з України на схід виїхали 3,5 млн. громадян республіки. Вони включилися в роботу оборонних підприємств, наукових установ, сільськогосподарське виробництво в РСФСР, Казахстані, Узбекистані, Киргизії, Таджикистані, Туркменії та інших союзних республіках. Було зібрано багато металевого брухту, коштів на будівництво танкових колон, літаків,  теплих речей для фронту, тощо. Тільки у фонд оборони українці зібрали близько 2 млрд. крб.

     Значний вклад у зміцнення боєздатності Червоної Армії внесли  вчені, що працювали в евакуйованих установах. Завдяки запровадженню на танкових заводах Уралу швидкого автоматичного зварювання, запропонованого колективом інституту електрозварювання під керівництвом академіка Є.Патона, значно зросло виробництво найкращих на той час танків Т-34 та КВ, інших видів бойової техніки. Свій вклад у виробництво  необхідної для фронту зброї вніс і колектив ХДПУ (в роки війни ХЕТІ, ХММІ і ХХТІ). Так, наприклад, майстерні ХЕТІ перейшли від виробництва осцилографів і електровимірювальної апаратури до виробництва електрообладнання для танків. Навчально-експериментальний завод ХММІ, виконуючи завдання відділу Наркомтяжмашу СРСР, організував і освоїв випуск верстатів-автоматів для авіаційної промисловості і деяких видів озброєнь. Завод виготовляв приціли до 50-міліметрових мінометів. За пропозицією інженера С.А.Воробьева поділки на лімбах замість ручної нарізки почали виробляти шляхом хімічного травлення, що привело до значного зростання продуктивності праці. Уже в перші дні війни доценти В.І.Атрощенко і К.А.Бєлов розробили спосіб виготовлення хімічних запалювачів для протитанкових пляшок і запалювальних ампул. В жовтня 1941 року вищеназвані інститути були евакуйовані до Узбекистану та Свердловської області, де множили свій внесок у справу перемоги.