Україна в період Гетьманату та на завершальному етапі Української революції (1918 – листопад 1920 років

История Унраины  

Вступ

В кінці лютого 1918 року, за збройної підтримки Німеччини та Австро-Угорщини, ЦР та уряд УНР повернулися до звільненого від більшовиків Києва.

Українська  влада не змогла стабілізувати внутрішньополітичну  ситуацію в Україні, встановити ефективну  адміністрацію на місцях та гарантувати  виконання Брест-Литовських мирних угод. Соціалістичний курс змінено не було. В регіонах процвітала корупція і бандитизм. Таким станом справ було обурене не лише українське населення, а і німецьке і австро-угорське командування. Проголошена «Українська народна громада» і схваленого командуванням німецької групи військ в Україні державного перевороту 29-30 квітня 1918 р.

Боротьба  з гетьманським урядом набирала дедалі загрозливіших форм. У різних кутах  України організовано повстанські  загони. На чолі одного з найбільших загонів став командувач Київської  військової округи за ЦР капітан Шинкар. Найбільшим було повстання анархіста Н. Махна. Влітку 1918 року він створив великий загін з повстанців-селян та різних злочинних елементів, яких закликав повалити гетьмана Скоропадського і не допускати «ніякої іншої влади». У 1919-1920 рр. революційні змагання трансформувалися у збройну боротьбу за владу в Україні.

Після переїзду Тимчасового робітничо-селянського  уряду в Україну з більшовицьких військ, повстанських загонів та українських частин було створено Українській фронт. Військові частини фронту вели боротьбу з армією УНР, з денікінцями та військами Антанти.

Лютнева революція 1917 p. поклала край цілеспрямованій політиці знищення української мови. Пробудилися надії на розвиток в Росії демократичних порядків. Росія перестала бути імперією.

Протягом 1917 p. і пізніше переважна частина  української демократичної інтелігенції небезпідставно пов'язувала свої сподівання на національне відродження України  з діяльністю ЦР. Адже після проголошення Української Республіки 20 листопада 1917 р. всі її уряди дбали про розвиток національної культури.

1. Українська Держава гетьмана  Павла Скоропадського

Українська Держава існувала протягом 29 квітня – 14 грудня 1918 року на території Центральної, Східної та Південної України зі столицею в Києві. Очолювана гетьманом Павлом Скоропадським (дод. 1, 2). Постала на місці УНР в результаті державного перевороту. Підтримувалася консервативними колами українського суспільства, військовими, землевласниками, а також командуванням Центральних держав. Проводила внутрішню політику, спираючись на козацькі традиції державотворення та соціально-політичні стандарти ліквідованої Російської імперії.

Незважаючи на те що Центральній  Раді вдалося знову повернутися до влади, вона не мала підтримки серед широких верств населення з різних причин:

• великих промисловців та землевласників, а також кайзера Німеччини відлякували соціалістична орієнтація і соціалістичний склад ЦР;
• зрусифіковану частину населення не влаштовував характер влади;
• підтримка ЦР німецької окупації і пограбування України;
• населення було незадоволено тим, що ЦР не могла «навести порядок»;
• німецька окупаційна влада була незадоволена політикою «прихованого саботажу» з боку ЦР.

Протягом останніх двох місяців свого існування Центральна Рада з державного органу перетворилася фактично в дискусій ний клуб, у засіданнях якого брали участь не більше 40 чол. У результаті дії всіх цих сил Центральна Рада не змогла утриматись при владі.

29 квітня 1918 р. на з'їзді хліборобів було обрано гетьмана України, яким став Павло Скоропадський, нащадок гетьмана України часів Петра І.

Скасовувались заходи ЦР щодо націоналізації великих маєтків і культурної автономії. Проголошувалась недоторканність  приватної власності. Великі прерогативи надавались самому гетьману: верховна виконавча влада, затвердження законодавчих актів, призначення отамана Ради міністрів, управління зовнішньою політикою і військовими справами (дод. 3).

За квітень-листопад 1918 р. з України в Німеччину й Австрію було вивезено 95976 коней, 105542 туші яловичини, 66809869 кг цукру, 3329403 кг олії, 1213961 кг риби тощо. Гетьман увів окрему соціальну категорію громадян-козаків, сподіваючись, що вони стануть опорою режиму. Із-за того, що гетьман був причетний до повалення ЦР, до його уряду й адміністрацію відмовилися ввійти представники українських політичних сил. Проводилися досить жорстокі репресії проти учасників робітничого і селянського рухів, каральні експедиції. Гетьман передбачав ліквідацію значної земельної власності і передачу землі хліборобам у кількості не більше 25 га в одні руки. Поміщики повинні були продавати свою землю Держбанку для утворення державного земельного фонду.

Страйки на заводах заборонялися, у металургійній промисловості  був установлений 12-годинний робочий день, для боротьби з незадоволеними широко використовувалися локаути. Разом з тим гетьманський уряд досяг значних успіхів у справі визнання України як окремої держави на міжнародній арені. Дипломатичні відносини були встановлені з 12 країнами, у тому числі з Нідерландами, Данією, Іспанією, Італією, Норвегією та іншими, а також з політичними новоутвореннями на території колишньої Російської імперії. Тривалий час у Києві велися переговори з Радянською Росією про укладення мирної угоди та визначення кордонів. 12 червня 1918 р. сторони підписали договір про перемир'я, мирна ж угода так і не була підписана, оскільки делегація Раднаркому відмовилася від подальших переговорів.

Гетьманський уряд зайняв активну позицію стосовно Кримської проблеми. У заявах Німеччині МЗС Української держави заявляв, що Крим економічно, політично та етнографічно пов'язаний з Україною, тому нормальний розвиток України неможливий без Криму.

Гетьман застосував до Криму  економічну блокаду. Через місяць уряд Сулькевича повідомив, що згоден розпочати переговори про форми державного об'єднання з Україною. Дипломатичними зусиллями до української держави було приєднано Гомельський повіт Могилівської губернії, Суджанський, Білгородський, Корочанський, Гайворонський повіти Курщини, Валуйський повіт Воронезької губернії, уперше Холмщина та 12 повітів Берестейщини. Велися переговори з Румунією щодо українських земель Бессарабії, про входження етнічно української Кубані до складу України.

За 230 днів гетьманського режиму в Українській державі було прийнято більше 300 законопроектів. Був створений Генеральний штаб, штабні структури у 8 територіальних корпусах. До армії залучили 202 генералів, були введені погони і військові звання, затверджено текст урочистої присяги на вірність гетьману, заборонена політична діяльність у військах, забезпечено перехід до схеми підготовки офіцерів. Була сформована 60-тисячна регулярна армія.

Значних успіхів досяг  уряд у сфері культури. На рівні  початкової школи було випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, а в більшості шкіл для навчання введено українську мову. У цей період відкрилося 150 українських гімназій, Українські університети в Києві та Кам'янець-Подільському. Були засновані УАН, Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Українська національна бібліотека (дод. 4).

Виник і швидко зростав  повстансько-партизанський рух проти  німецьких окупантів і гетьманського  режиму. Відновлення багатьох дореволюційних порядків означало накопичення того вибухового матеріалу в суспільстві, який уже привів до потрясінь 1917 р. і неминуче повинен був реанімувати їх знову.

Причини безкровного характеру гетьманського перевороту:

1. Суттєві помилки, допущені ЦР, позбавили її підтримки мас:

• хитання у стратегічних політичних орієнтаціях;

• непослідовність тактичних дій;
• невиправдані поступки та компроміси;
• зволікання із вирішенням соціально-економічних проблем;
• ігнорування та зневага до представників імущих класів;
• не досить прихильне ставлення до церкви і духовенства;
• не усвідомлення потреби творення боєздатної національної армії;

2. Підтримка П. Скоропадського 450-тисячною німецько-австрійською армією, оскільки ЦР не виконувала взятих на себе в Брест-Литовську зобов'язань з поставки продовольства і сировини Німеччині;

3. Важке економічне становище України після 4-річної світової війни, 8-місячної «холодної війни» та 60-денної «гарячої війни» з більшовиками;
4. Розкол у політичних силах України, які мали більшість в ЦР;
5. Піднислась роль Української демократично-хліборобської партії.

Мета гетьманського  перевороту:

1. Зупинити процес паралічу влади, котрий все стрімкіше набирав ходи;
2. Не допустити дезорганізації та деградації суспільства;
3. Покінчити з радикальними перетвореннями;
4. Утворити державну владу, здатну «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці» (П. Скоропадський).

2.1. УНР доби Директорії

Прихід Директорії до влади у грудні 1918 р. започаткував нову добу в розвитку національно-демократичної революції – добу Директорії УНР. У Західній Україні боротьбу за своє існування вела ЗУНР. Боротьбу за владу в Україні за підтримки Радянської Росії вели більшовики, утворивши Тимчасовий робітничо-селянський уряд України.

У грудні 1918 р. на півдні України розпочалася інтервенція військ Антанти, які надали підтримку білогвардійцям у боротьбі за відновлення «єдиної і неподільної» Росії.

Політика ЗУНР. Уряд ЗУНР прагнув до демократичних реформ при збереженні соціального спокою. За короткий час була сформована ефективна система управління. Відбулися довибори до УНР – представницького і законодавчого органу. Більшість її депутатів стояла на національно-ліберальних позиціях і представляла УНДП.

Президентом республіки було обрано Є. Петрушевича. Проголошувалася ліквідація великого землеволодіння. Але здійснення земельної реформи затягувалося: «розподіл землі між селянами передбачався після закінчення війни». Створювалася система народної освіти – шкільництво отримало державний статус, дозволялося існування приватних шкіл, національним меншинам надавалося право «на школу рідною мовою». Утверджувався державний статус української мови.

Значні  зусилля були спрямовані на об'єднання  з УНР. Після переговорів з Директорією 22 січня 1919 р. у Києві проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР. Але Акт реалізовано не було. Лише 4 грудня Петрушевич денонсував Акт.

У липні 1919 р. польські війська окупували  Східну Галичину. Уряд ЗУНР переїхав до Кам'янець-Подільського, а в листопаді емігрував до Відня. УГА перебралася на територію, яку контролювала Директорія і об'єдналася з армією УНР. Наполеглива діяльність уряду ЗУНР в еміграції по вирішенню західноукраїнського питання не знайшла міжнародної підтримки. 15 березня 1923 р. Конференція послів Антанти прийняла рішення про приналежність Східної Галичини до Польщі, припинивши юридичне існування ЗУНР.

Політика Директорії УНР. Директорія була урядом соціалістичного спрямування. Прийшовши до влади, вона розгорнула активну державотворчу діяльність. Була відновлена назва держави УНР, визначені органи влади, ухвалено новий земельний закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу, проголошено Злуку УНР із ЗУНР.

З 21 по 29 січня 1919 р. працював Трудовий конгрес, який схвалив Акт Злуки, висловився за демократичний лад в Україні, визнав за Директорією право призначати членів Ради народних міністрів, видавати закони, які мали затверджуватися на сесіях Трудового конгресу, доручив Директорії оборону України. Та вже 2 лютого 1919 р. Директорія під тиском більшовицьких військ залишила Київ, перебравшись до Вінниці, а згодом – на територію ЗУНР.

У червні 1919 р. підконтрольна Директорії територія становила смугу завширшки 10-20 км – між поляками і більшовиками.

2.2. Акт злуки УНР і ЗУНР

Кульмінацією національно-визвольних змагань українців стало 22 січня 1919 р. – День злуки УНР і ЗУНР.

1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній договір між Радою державних секретарів ЗУНР та Директорією УНР про «злуку обох українських держав в одну державну одиницю». На засіданні З січня 1919 р. УНР в Станіславі одностайно прийняла ухвалу про об'єднання ЗУНР та УНР, в якій зазначалося: «УНР, виконуючи право самовизначення українського народу, проголошує торжественно з'єднання ЗУНР і УНР в одну одноцільну суверенну Народну Республіку».

Невдовзі 36 галицьких делегатів виїхали  до Києва на урочистий Акт злуки, приурочений до першої річниці проголошення самостійності Наддніпрянської  України. Морозного дня 22 січня 1919 р. святково прибраний Софіївський майдан у Києві заповнили десятки тисяч жителів столиці, численні гості, військо. О 12 год. над колонами пролунало «Слава», прозвучав національний гімн. Міністр закордонних справ ЗУНР Л. Цегельський оголосив грамоту – ухвалу УНР і передав її голові Директорії В. Винниченку. У відповідь член Директорії Ф. Швець зачитав Універсал уряду УНР, в якому зазначалося: «Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, ЗУНР і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна УНР...» (дод. 5).