Україна в часи перебудови і розпаду Радянського

Україна в часи перебудови і розпаду Радянського

Союзу (1985-1991)

Недосконалість і архаїзм  політичної та економічної системи  СРСР призвели до глибокої кризи, яка  особливо проявилась у 1982-1985 роках. Партійне керівництво почало пошук шляхів виходу з такого стану. Була розроблена концепція оновлення - "якісного удосконалення соціалізму", висунута квітневим (1985) Пленумом ЦК КПРС. Новий генеральний секретар Комуністичної партії Михайло Горбачев виступив із пропозицією прискорити науково-технічний прогрес, а на основі цього - форсувати соціально-економічний розвиток країни. Термін "перебудова" у його доповіді згадувався лише в контексті покращення управління господарським механізмом, але поступово став наповнюватися новим змістом, означаючи оновлення всіх сфер життя та міцно ввійшов у словниковий фонд багатьох мов світу. 

З ініціативи партійних  верхів розпочалось оновлення апарату, який очищався від корумпованих елементів  і найконсервативніших представників  застійних часів. Входять у практику вибори партійних керівників таємним голосуванням з кількох альтернативних кандидатур. Одночасно відбувається скорочення управлінського апарату, яке найбільше вдарило по республіках. Під вивіскою скорочення і здешевлення апарату управління, послаблення контролю бюрократії над виробництвом, що сприятиме розширенню рамок самодіяльності підприємств в Україні, були ліквідовані республіканські органи управління, які відали чорною металургією, вугільною промисловістю, геологією, в безпосереднє підпорядкування союзних органів передавалася цементна промисловість. Усе це робилось у момент проголошеного Москвою курсу на піднесення самостійності республік, передачу у їх відання найважливіших питань усіх сфер життя.

Вперше на липневому (1987) Пленумі ЦК КПРС було поставлене питання  про радикальну економічну реформу. Пленум відзначив, що головне в цій реформі - перехід від адміністративних методів управління до нового господарського механізму, який грунтується на врахуванні інтересів економіки, широкому використанні економічних методів і демократичних засад управління. Економічний механізм ринкового типу у стратегічному плані повинен був замінити централізоване управління.

Проте апарат почав чинити витончений і сильний опір. Не маючи  змоги відкрито відкинути реформи, консервативні елементи апарату розпочали пошук компромісних варіантів, які б дещо розв'язали ініціативу підприємств і заспокоїли народ, але разом з тим зберегли командні позиції центральних міністерств і відомств. Така непослідовність і половинчатість реформ внесла дезорганізованість у командно-централізовану і по-своєму логічну систему управління економікою.

Кооперативний сектор, у  якому на початок 1990 р. в Україні  було зайнято 700 тис. чол., був не в  змозі істотно вплинути на покращення ситуації на ринку.

У схожому ключі розвивалися події в аграрному секторі економіки. Була   утворена   додаткова   управлінська   структура   Держагропром своєрідна         бюрократична          надбудова          над         виробниками сільськогосподарської продукції. Деякі господарства, прагнучи вийти з-під жорсткої опіки районних агропромів, стали утворювати більш прогресивні форми управління. На кінець 1988 р. у 46 районах УРСР були створені об'єднання, усі справи в яких вирішували ради, утворені партнерами, а управлінський апарат перетворився з керівного на виконавчий

Гострота продовольчої проблеми спонукала до активізації  пошуку нових підходів у аграрній політиці. Березневий (1989) пленум ЦК КПРС визнав за можливе розвиток на селі альтернативних форм господарювання: селянських (фермерських) господарств, поширення різних форм оренди, утворення кооперативних колективів. Однак, колгоспно-радгоспне керівництво чинило опір впровадженню нових господарських форм на селі і разом з партійними консервативними елементами відкинуло пропозицію визнати приватну власність на землю. А тому реальних позитивних зрушень у сільськогосподарському виробництві так і не відбулося.

Головним питанням економічної  реформи стала можливість співіснування  ринку і соціалізму. У травні 1990 р. опубліковано урядову програму, яка передбачала перехід до ринку при жорсткому державному контролі. Програма була підготовлена під керівництвом відомого радянського економіста академіка Л.Абалкіна, але Верховна Рада СРСР її відкинула через запропоноване підвищення цін. Було вирішено переробити цю програму з подальшим її винесенням на розгляд вищого законодавчого органу восени 1990 року. Групою економістів під керівництвом академіка С.Шаталіна паралельно була розроблена значно радикальніша програма переходу до ринку, що одержала назву "500 днів". Але знову, після двотижневого її обговорення у Верховній Раді СРСР, остаточного вибору так і не було зроблено. Натомість вирішено прийняти "Основні напрямки стабілізації народного господарства і переходу до ринкової економіки". Це було нежиттєздатне поєднання двох варіантів з помітним акцентом на старі директивні методи. Таким чином, радикальна економічна реформа в Радянському Союзі зупинилася перед могутньою командно-адміністративною системою, не змігши подолати її опір. Це привело до швидкого погіршення економічного становища в країні: наростала інфляція, поглибився дефіцит державного бюджету, вперше за повоєнні роки зменшився національний дохід. Економічна ситуація все більше виходила з-під контролю центральних відомств, партійних верхів. Безсистемна, сумбурна перебудова вела до незворотного розвалу народного господарства.

Постала необхідність глибокої і радикальної реформи системи  управління народним господарством, а  її здійснення без рішучих змін усієї  політичної системи стало неможливим. "Політична реформа це своєрідний кисень, необхідний для життєдіяльності суспільного організму", - заявив М.Горбачев на сесії Верховної Ради СРСР 29 листопада 1988 p., яка узаконила перший етап кардинальної реформи політичної системи. Було вирішено грунтовно змінити структуру, порядок формування, зміст роботи вищих органів державної влади та управління. Головним завданням стало розмежування функцій партійних і державних органів та відродження повновладдя Рад на всіх рівнях знизу доверху. Були прийняті відповідні закони, внесені зміни й доповнення до Конституції СРСР Вищим органом державної влади став З'їзд народних депутатов СРСР. Верховна Рада СРСР перетворюється у постійно діючий законодавчий, розпорядчий і контролюючий орган державної влади, який складається з двох палат: Ради Союзу і Ради Національностей. По суті, країна отримала перший в її історії законодавчий орган, який функціонував на постійній основі. Робилася також спроба розподілу функцій і відповідальності між законодавчою, виконавчою та судовою владами, хоча із значним переважанням першої. Так, депутатами не могли бути міністри та інші посадові особи, підконтрольні вищим радянським органам влади. Двома термінами обмежувався період перебування на посадах, які затверджувалися Верховною Радою. Фактично, такі кроки мали забезпечити перехід влади на всіх рівнях від партапарату до конституційних органів Рад. Це був потужний удар по основах тоталітарної політичної системи Радянського Союзу.

Посилення відцентрових тенденцій, особливо після проголошення незалежності в Прибалтійських республіках, змусили  центр вдатися до зміцнення виконавчої влади. У березні 1990 р. запроваджується посада Президента СРСР, на яку був обраний М.Горбачев, залишаючись при цьому керівником КПРС.

В Україні навесні 1990 року пройшли перші більш-менш демократичні вибори Верховної Ради УРСР. До законодавчого  органу республіки вперше потрапили представники опозиції, політики, безмежно віддані ідеї незалежності України, готові відстоювати її у гострій парламентській боротьбі.

Важливим кроком до повної самостійності стало прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою історичної ваги документу - Декларації про державний суверенітет України, який визначався як "верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах''. Це найголовніше положення започаткувало кардинальну зміну відносин України з союзним центром і передбачало верховенство республіканських законів на своїй території. Але, разом з тим, Декларації не було надано статусу конституційного акту, що вимагало прийняття окремих законів для реального наповнення її положень. Важливими кроками у цьому напрямку було внесення до Конституції УРСР статті, що проголошувала верховенство законів УРСР на її території над союзними законами, а також прийняття Закону про економічну самостійність Української РСР. Прийняття цих документів засвідчило про незворотне наростання децентралістських тенденцій в Радянському Союзі, швидке наближення його розпаду.

Останньою потугою зберегти СРСР була спроба державного перевороту 19-21 серпня 1991 року. Так званий ДКНС, до якого ввійшли вищі керівники могутніх сил КДБ, армії, міліції, центральних державних і господарських органів, поставив за мету розгромити демократичні сили, відновити всевладну тоталітарну систему, унітарний характер Радянського Союзу. Антиконституційний заколот було здійснено напередодні підписання нового союзного договору, призначеного на 20 серпня. Умови договору, що передбачали серйозні поступки союзним республікам з боку центру, не влаштовували організаторів ДКНС. Але могутній виступ демократичних сил, особливо в Москві та нерішучість заколотників, призвели до провалу перевороту. Реакція в країні була придушена, тоталітаризм повалений, унітарні союзні структури рухнули. Республіки були фактично полишені на себе, а тому стали брати владу в свої руки.

Позачергова сесія Верховної  Ради УРСР 24 серпня 1991 року прийняла історичний документ Акт проголошення незалежності України. На політичній карті світу  з'явилася самостійна Українська держава. Відповідно до Акту почалось утворення  Збройних Сил, Національної гвардії незалежної України, відбувалося підпорядкування інших силових структур Києву. Деморалізована розвалом союзного центру, компартія почала стрімко згасати, що призвело до законодавчого припинення її діяльності в Україні.

Референдум, проведений 1 грудня 1991 року, майже одностайно підтвердив проголошення незалежності України. 90,32 % голосів виборців недвозначно продемонстрували свою волю до незалежного життя в своїй рідній державі. У цей день був обраний і Президент України. Ним став Леонід Кравчук, за якого проголосувало 61,6 ° и виборців. Всеукраїнський референдум став вирішальною подією на шляху повної ліквідації союзних органів влади та припинення існування Союзу РСР.

7-8 грудня в Біловезькій  пущі біля Бреста Президент  України Л.Кравчук, Президент Російської Федерації Б.Єльцин і Голова Верховної Ради Республіки Білорусь С.Шушкевич констатували розпад СРСР і підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня в Алма-Аті до неї приєдналися ще сім суверенних республік колишнього Союзу. ''З утворенням СНД, - зазначалося в Декларації, -Союз Радянських Соціалістичних Республік припиняє своє існування". Засновники співдружності чітко визначили, що кожна з республік, що входить у СНД, є цілком незалежною в своїй внутрішній і зовнішній політиці держава, а нове міждержавне утворення не передбачає існування ніякого центру, жодних вертикальних управлінських структур.

Незалежність України  стала фактом, визнаним усіма державами  колишнього СРСР, а згодом усією  світовою спільнотою. Ця подія, без перебільшення, набула всесвітньо-історичного значення.