Історія економіки та економічної думки

Погляди М. Зібера на закономірності суспільного розвитку заслуговують на

додаткове вивчення. М. Зібер зробив значний внесок у опрацювання

багатьох суспільно-економічних  проблем. Він досліджував питання  розвитку

первісного суспільства, виникнення різних форм власності, великого й

дрібного виробництва  в землеробстві та ін.

М.Зібер (1844-1888) досліджує, поміж іншим, форми первісного господарства і вказує на вплив економічного фактора у розвитку суспільного життя, а також на аналогії наших братств і парубоцьких громад з поколінними організаціями інших народів.

 

16. Господарство суспільства Трипільської культури.

Як свідчать археологічні дані, на території сучасної України  були виявлені пам'ятки буття найдавніших  людей, що з'явилися в Європі близько 1 млн років тому. Ці залишки виявлено на Закарпатті, Наддніпрянщині, Житомирщині та в Криму. Світове значення має відкриття видатної пам'ятки духовного життя прадавнього населення України-— Кам'яної Могили, завдяки якій ми маємо змогу з'ясувати чимало питань життєдіяльності, способу мислення, світосприйняття та духовності первинних спільнот людей, починаючи ще від палеоліту й аж до епохи бронзи. На українських землях знайшли відображення фактично всіх археологічних періодів. У добу палеоліту основу діяльності наших давніх земляків становить мисливство, поряд з яким існували збиральництво та рибальство. За ознаками видів діяльності господарство мало привласшовальї-шй характер. Пам'ятки палеоліту були знайдені у так званих стоянках — «стійбищах», що свідчило вже про тривалий час перебування в них людей, які вміли виготовляти кам'яні знаряддя праці. Формою соціальної та господарської організації виступала переважно родова громада. У період неоліту виникає принципово нива форма діяльності — відтворювальна, передусім землеробство та скотарство. Люди переходять до осілих форм життя. Основою людських спільнот виступає вже не лише родова община (кровна спільність), а й сусідська (територіальна спільність).На сьогодні в межах України виявлено близько 700 поселень та окремих місцезнаходжень неолітичної епохи. Визначено досить строкатий етнокультурний склад населення цієї доби -строкатий як за рівнем культурно-економічного розвитку окремих племен, так і за їхнім походженням. Особливе місце в господарській еволюції українських земель посідає Трипільська культура (VII—НІ тисячолітті до и.е.). Першим дослідником цієї культури був чеський археолог В. Хвойка, життя і наукова діяльність якого була пов'язана з Києвом. На початку XX ст. в селі Трипіллі на Київщині він проводить розкопки і виявляє пам'ятки стародавньої культури, що отримала назву «трипільська».Трипільське суспільство було суспільством землеробів і досяг-ло високого рівня розвитку та стояло на порозі цивілізації. Археологічні розкопки трипільських поселень (Майдане-цьке, Тальянки, Доброводи та ін.) засвідчують, що чисельність населення в них налічувала від 3 до 10 тис. осіб. Ці поселення розташовувалися на площі 200—400 га, тому їх по праву можна вважати протомістами.. Однак досягти рівня цивілізації трипільцям так і не вдалося через певні вади економіки та природні негаразди, що спіткали суспільство наприкінці IV тисячоліття до н.е.Екстенсивна перелогова система орного землеробства зумовила спочатку заселення, а згодом виснаження трипільцями усіх придатних для господарської системи чорноземів Правобережної України. Ці події, що сталися близько 5 тис. років тому, знаменували занепад і зникнення трипільської культури. її значення для стародавньої історії України в тому, що саме з нею пов'язана остаточна перемога відтворювальиого господарства па українських землях у IV тисячолітті до н.е. Подальше поширення відтворю вального господарства у степовій та лісовій зонах вимагають піднесення ролі скотарства.

17. Суспільство ранніх цивілізацій. Передумови становлення господарської сфери.

Основні передумови виникнення раньоцивілізаційних систем можна  узагальнити наступним чином:

·        перехід до міцної осілості;

·        якісне збільшення приросту, чисельності та щільності населення, що стимулювало як інтенсифікацію виробничої діяльності, так і міграцію надлишкового населення з центрів на периферію;

·        освоєння і кінцева переорієнтація на відтворюючі форми господарства;

·        забезпечення можливостей постійного збільшення виробництва додаткового продукту;

·        виникнення складної ієрархічно організованої соціально-політичної системи, в основі якої лежить принцип суспільного розподілу праці й неоднакове ставлення різних соціальних груп до засобів виробництва, перш за все до землі.

Стадія первісного суспільства – стадія формування передумов ранніх цивілізацій, що починається з "неолітичної революції" (перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства – від збиральництва, мисливства та рибальства до землеробства та скотарства). На цій стадії у світовому масштабі спостерігаються дві паралельні лінії. В одних регіонах зі сприятливими для спеціалізації на рибальстві та мисливстві умовами лінія привласнюючої економіки досягає максимуму своїх можливостей (рибалки, ловці морського звіра, землероби коренеплодів). Друга лінія пов'язана з розвитком відтворюючої економіки.

За типами розвитку виокремлюються непрогресивні форми існування (природні суспільства), пов'язані з відсутністю розвитку, статичністю суспільства. До нього відносяться народи, які живуть в межах природного річного циклу, в єдності та гармонії з природою (аборигени Австралії, африканські племена, малі народи Сибіру). У 1915 р. таких спільнот налічувалось близько 650, на сьогодення їх кількість значно зменшилась.

Там, де люди перейшли до відтворюючого господарства, формуються дві його основні лінії, що є свідченням полілінійності соціокультурного процесу  на стадії неолітичної революції:

·        скотарсько-кочівницька лінія (деякі дослідники розглядають її як безвихідну).

·        землеробсько-скотарські суспільства, орієнтовані на злакові культури.  

Спостерігаються дві  лінії еволюції землеробсько-скотарських  суспільств: перша лінія – орієнтація на іригаційне землеробство, до ознак якої можна віднести посилення ролі раньополітичних органів у системі виробництва та розподілу, іригаційне землеробство, ієрархічну структуру суспільства, у зовнішній політиці – зростання експансіонізму; друга лінія – суспільства індивідуально-родинного господарства, в якому не потребується зрошення.

За типами розвитку виокремлюються цивілізації циклічного розвитку (цивілізації  Сходу) та цивілізації лінійного  типу розвитку . Під Сходом мається не увазі не географічний Схід, а Схід як символ особливого світосприймання та образу життя, як антитеза Заходу. До цього типу цивілізації відносять також групу цивілізацій, які мають лінійно уповільнений розвиток – арабо-мусульманську, середньовічну цивілізацію Європи.  Цивілізації Сходу – це тип циклічного розвитку. Уява про історичний час має свої особливості: минуле, сучасне та майбутнє існують нібито одночасно. Душа вважається безсмертною, змінюються тільки форми її існування. Ці цивілізації побудовані на принципах колективізму. Особисті інтереси підпорядковані спільним: общинним чи державним.  Суспільство побудовано на особливому типу зв'язків, які мають виключно вертикальний характер (відносини підданства), тобто всі зв'язки в суспільстві пов'язані на владних структурах. Горизонтальні, незалежні від влади зв'язки (економічні, культурні, політичні) в общині майже відсутні. У такому суспільстві дуже важливу роль відіграє централізована держава. Зміни в таких суспільствах відбуваються дуже повільно. Кілька поколінь можуть існувати практично в одних і тих самих умовах, використовувати однаковий соціальний досвід, зберігати стійкі стереотипи поведінки.    

 Таким чином, на  пізньопервісній, передцивілізаційній  стадії соціокультурної еволюції  спостерігається два основних шляхи розвитку землеробсько-скотарських суспільств: 

Східний, пов'язаний з посиленням ролі раньополітичних органів племен у системі виробництва та перерозподілу, і західний, де відповідні тенденції не набувають значного поширення, і господарство ґрунтується на системі автономних, хоча і об'єднаних в общини, родин.

Перший шлях розвитку характеризується забезпеченням зростання  ефективності економіки за рахунок  удосконалення її організації, редистрибутивною формою концентрації додаткового (а  значною мірою і необхідного) продукту та його трансформацією у престижні цінності (володіння якими символічно-магічним чином засвідчує високий соціальний статус) . Колективізм виробництва та редистрибутивна система блокують приватизаційні тенденції та зумовлюють тотальне панування влади-власності над працею (ділянкою землі, де ведеться господарство), що відбувається в усіх аспектах соціально-політичного та культурно-культового життя. Цей шлях завдяки високій мірі акумуляції енергетичних витрат, їх інформаційно-культурного забезпечення, накопичення вражаючих техніко-технологічних, адміністративно-політичних, символічно-проективних здобутків спричиняє вихід на створення цивілізацій давньосхідного типу Близького, Середнього та Далекого Сходу та доколумбової Америки.

Другий, західний шлях до початку залізного віку був нездатний  забезпечити вихід суспільств, що його представляють, на цивілізаційний рівень і розкриває свої продуктивні  можливості пізніше – з І тис. до н.е.

Глобальна   цивілізація уособлює єдність людства, його  спільної долі з історичного моменту неолітичної революції. Це стає початком глобальної історії людства.В  даному контексті  цивілізація розглядається як визначена ступінь в розвитку суспільства і культури і тим самим є протиставленою дикунству та варварству.

В той же час існують  розбіжності в поглядах щодо самого факту існування єдиної світової цивілізації, які можна   узагальнити наступним чином:

·        заперечення самого факту існування єдиної світової цивілізації, розгляд історії людства як історії існування окремих локальних цивілізацій, які розвиваються за своїми власними законами;

·        визнання процесу формування єдиної світової цивілізації, якій ще не завершився;

·        глобальна цивілізація не з’явилась одразу в завершеному вигляді. За Х тис. років вона пройшла певні етапи розвитку, змінюючи внутрішню структуру.

Згідно з  коваріантною теорією К.Ясперса, історичний час обмежений початком і кінцем і поділяється на чотири періоди. К.Ясперс починає відлік історичного  часу з III тис. до н.е., виокремлюючи "осьовий час" (приблизно 500 років), коли сформувалась сучасна людина з усією повнотою її духовного світу. На підставі цього розвиток суспільства проходить наступні етапи:

·        доісторія (передісторія);

·        стародавні культури. Історія окремих локальних та регіональних цивілізацій розпочинається, коли майже одночасно виникають стародавні культури – шумеро-вавілонська, єгипетська, егейський світ, доарійська культура долини Інду, культура Китаю;

·        осьовий час. 800 – 200 р. до н.е. На цьому етапі відбувається розділення на Схід та Захід, світ Передньої Азії та Європи починає протистояти двом іншим світам – Індії та Китаю;

·        технічний вік.

Відповідно до цього  ним виокремлюється наступні чотири зрізи в історії:

·        виникнення мов, винайдення знарядь праці;

·        виникнення високих культур Єгипту, Месопотамії, Індії, Китаю (V-III тис. до н.е.);

·        духовне основоположення людства, становлення історії людства.

Історичний досвід свідчить про плюралістичний розвиток світу. У той же час в цивілізаційному різноманітті простежуються певні закономірності, для узагальнення яких доцільно ввести укрупнену одиницю аналізу – тип цивілізації, яка відображає спільні риси, притаманні для ряду локальних цивілізацій.  Існує кілька варіантів типології локальний цивілізацій.

Перший варіант передбачає дихотомний поділ на західні та східні цивілізації. До західних цивілізацій відносяться майже всі розвинені країни. Їх історичні коріння формувалися під впливом античності, християнства, індивідуалізму та демократичних традицій.

Східні цивілізації  сформовані під впливом мусульманства  та буддизму, провідної ролі держави, домінування колективізму та бюрократії над правами особистості.

Другий варіант передбачає поділ локальних цивілізацій на традиційні та техногенні, для яких притаманний постійний пошук та використання нових технологій, не тільки виробничих, але й соціального управління і соціальних комунікацій.

Із самого початку  західний світ розвивався в межах  внутрішньої полярності Схід-Захід. Західному типу цивілізації притаманна початковість, що виникає як безперервне продовження минулого далеких йому народів, минуле, яке вона засвоює, переробляє та перетворює. Від іудеїв вона запозичила релігійні імпульси, від греків – філософію та мистецтво, від римлян – римське право та високу ступінь організованості держави. Особливості цивілізаційних систем    залежать від культурно-цивілізаційних традицій. На підставі цього можна виділити кілька культурно-цивілізаційних блоків:

- китайсько-конфуціанський (Китай, Японія, В'єтнам, Корея, Тайвань, Гонконг);

- індо-буддістсько-мусульманський (Індія, Пакистан, Південно-Східна Азія);

-  арабо-мусульманський (Центральна та Південна Азія).

Український дослідник  Ю.Павленко пропонує виокремлення декількох цивілізаційних ойкумен (різних соціокультурні системи із специфічними релігійно-світоглядними особливостями):

- Макрохристиянський світ у складі Західноєвропейсько-Північноамериканського, Латиноамериканського та Східноєвропейсько-Євразійського цивілізаційних блоків (до складу якого відносимо Україну),

- Мусульманську, переважно Західноазійсько-Північноафриканську ойкумену,

-     Південноазійську - Індуістсько-Південнобуддійську ойкумену,

-    Східноазійську або Далекосхідну – Конфуціансько-Північнобуддійську ойкумену.     

 Таким чином, їх  семантика пов'язується з традиційним  релігійним світоглядом та макрорегіоном,  де цей світогляд домінує.

 

18. Господарство Месопотамії. Закони Хаммурапі.

Месопотамія-територія, що розташовувалась між двома  річками -Тігр і Євфрат, тому часто ця назва перекладається як Межріччя. Зародженню господарської діяльності на цій території сприяла низка факторів, серед яких: 1)надзвичайна  родючість  грунтів,  особливо  придатна для 
розвитку землеробства;2)географічне розташування (центр Близького Сходу), що 
забезпечувало провідну роль у розвитку міжнародної торгівлі; 3)природні ресурси [глина, поклади металів(олово,залізо)],що сприяло розвитку різних ремесел. На території Месопотамії з VII по IV тисячоліття до н.е. відбувався процес розподілу первісного суспільства та виникнення суспільств ранніх цивілізацій. На початку III тисячоліття до н.е. утворюються перші невеликі держави в історичній місцевості Шумер (держава Давній Шумер). Економічною основою цієї першої цивілізації було високопродуктивне сільське господарство, рівень продуктивності якого визначався природною родючістю ґрунтів і технологією іригаційного землеробства. Ця технологія вимагала організаційних зусиль зі зрошування землі (спорудження гребель, системи сполучених каналів, колодязів та іп.), а це, в свою чергу, потребувало багаточисельної і дисциплінованої робочої сили, кваліфікованого управління та нагляду. У ролі керівників, ініціаторів і координаторів колективних дій виступали жерці та воїни. Цивілізація шумерів була цивілізацією міст. З одного боку, різниця між шумерським містом і селом була невелика, оскільки значну частину його населення становили селяни, Але технології, пов'язані з поданням води, від яких залежало існування людей, вимагали організованих зусиль міського населення. Замість обробітку невеликих ділянок силами однієї сільської родини, як напевно робили жителі сіл епохи неоліту, шумери переділили зрошувані землі на великі лани, що належали богові та якими від його імені розпоряджалися жерці. Місто створювалося на базі однієї або кількох таких храмових громад. Населення шумерських міст, яке займалося землеробством, об'єднувалося в робочі бригади в кількасот, а може, і в кілька тисяч осіб. Користуючись найпростішими ручними знаряддями, ці бригади споруджували та обслуговували великомасштабні іригаційні системи, необхідні для використання можливостей річки в повному обсязі. Глиняні таблички з одного давньошумерського міста оповідають про те, що землю і врожай у цьому місті було поділено на три категорії: 1) лани, які належали богові та оброблялися від його імені; 2) лани, що орендувалися окремими жителями на рік; 3) лани, віддані жителям безплатно в постійне користування .Наприкінці ПІ тисячоліття до н.е. внаслідок завоювання міст давнього Щумеру утворюється стійке централізоване державне утворення — Шумеро-Аккадське царство, зі столицею у Вави-лоні. В історичному розвитку цивілізації в Месопотамії найвищою межею є Вавилонське царство під час правління царя Хаммурапі (приблизно 1700 р. до н.е.). Закони Хаммурапі свідчать про розвинутість економічних відносин та відповідне економічне мислення, в системі якого відображено широкий спектр процесів і явищ господарського життя. Численні закони свідчать про розвиток товарно-грошових відносин, тенденцій зародження ринкового господарства та намагання влади їх обмежити. Вільні громадяни мали повне право розпорядження своїм майном, зокрема землею. Але був заборонений продаж службових наділів. Обмежувалося лихварство та боргове рабство. Закони Хаммурапі суворо регламентували норму процента в грошовій (20 %) та натуральній (33 %) формах, а також передбачали відстрочку виплати боргу в разі неврожаю на 1 рік без сплати додаткових відсотків. За несвоєчасну сплату боргів ні царські воїни, ні інші громадяни не мали права бути позбавлені своїх земельних наділів. Оренда землі, як правило, була короткостроковою (один-два роки) і відносини оренди оформлялися договором, у якому вказувався термін, об'єкт, розмір і час сплати. Орендарі сплачували ЗО—50 % врожаю за землю, за сад — 2/3 врожаю тощо. Закони Хаммурапі передбачали встановлення норми грошової винагороди найманим робітникам, форми і строки найму (10— 20 років). Тож можемо зробити узагальнення про те, що закони Хаммурапі визнавали існування товарно-грошових відносин та інституту приватної власності, проте були спрямовані на гальмування їх розвитку і зростання ролі держави, формування традиційних підвалин східного суспільства та його соціальної стабільності.