Гайдамацький та опришківський рух у західноукраїнський землях

Російський уряд мусив карати тих  учасників повстання, які були підданими  Росії. Властиво кажучи, покарання гайдамаків мало носити демонстраційний характер, щоб показати туркам, а також ляхам, що російський уряд не співчуває повстанню  й не несе за нього відповідальності. Тому частина присудів мала бути виконана на турецькій границі в присутності  запрошених на це видовище турецьких  урядовців, а частина на польській  території. Всі 250 гайдамаків із Залізняком на чолі, привезені до Київа, були засуджені  на смерть, але властям була дана таємна інструкція замінити смертну  кару вже в самий момент виконання  карою на тілі: гайдамаків мали бити кнутом, вирвати кожному ніздрі, покласти гарячим залізом тавро  на чолі та на щоках, і після того вислати на вічні каторжні роботи до сибірських рудників.

Як каже проф. Гермайзе, “російський  уряд, не почуваючи себе в праві  карати гайдамаків, яких він сам  до певної міри провокував повстання, не зовсім благородно, але дуже хитро  вийшов із складного становища, зменшуючи  фактично кари й заміняючи їх з  дипломатичною метою показною театральщиною”. Присуд виконано, і Залізняк із своїми товаришами після жорстокої кари помандрував до далекого Сибіру. По дорозі він зробив спробу втекти, але  був зловлений й таки допроваджений  до Сибіру, де мабуть і закінчив свій вік.

Повстання таким чином було задавлене, але причин народного незадоволення  — тяжкого становища селян  і переслідування православної віри не було усунуто, і серед народу залишилося глухе озлоблення й ненависть  до шляхетського режиму. З другого  боку, серед місцевої польської адміністрації  й серед шляхти панувало глибоке  недовір’я до селянської української  маси, яку ввесь час підозрювано  в замислах нового гайдамацького  повстання. Раз-у-раз на підставі різних чуток виникала серед шляхти й  місцевої адміністрації паніка, й  тоді розпочиналися жорстокі репресії проти православного духовенства  та селян. Особливо великих розмірів набрала тривога в 1789 році на Волині, коли на підставі якихсь неясних чуток  місцева адміністрація заарештувала сотні людей, з яких багато приплатило життям, як можна думати, зовсім неповинно. Серед цієї тривожної атмосфери  закінчилося польське панування  на правобережній Україні: на основі другого розділу Польщі 1793 року воєводства Київське, Брацлавське, Подільське і  східну частину Волині забрала Росія. По третьому розділу 1795 року забрала  Росія й решту Волині та ще східну частину Холмщини; головну частину  Холмщини забрала Австрія. Росія  сформувала з приєднаних областей три  губернії: Київську, Подільську й Волинську. Правобережна Україна ввійшла в  нову фазу свого життя.

 

 

 

Розділ 4. Опришківський рух

 

У першій половині XVIII ст. на Прикарпатті  діяли повстанські загони під  назвою "опришків". В 1738-1745рр. їх очолював Олекса Довбуш. Загін Довбуша налічував 30-50 чоловік. Опорним пунктом загону була Чорногора Карпатах. Захоплене  у панів, лихварів, купців майно Довбуш роздавав бідним. Всі спроби шляхти знищити загін Довбуша протягом семи років не мали успіху. Загинув  він від руки зрадника. Про Довбуша  складено багато народних пісень і  переказів. Його ім'ям названа печера на г. Говерла, скеля поблизу Яремча. Образ народного героя відтвореній  у літературі, мистецтві, музиці, кіно. Поляки навіть після трагічної загибелі Довбуша не змогли придушити цей  рух. Загін вірного побратима  О.Довбуша - Василя Баюрака кілька років  громив шляхту й орендарів у Галичині, Північній Буковині і Закарпатті. Після смерті В.Баюрака опришків очолив Іван Бойчук.

Опришківство — то ціла епоха  в історії Карпатського регіону, який охоплює гірські і підгірські райони Прикарпаття, Буковини і Закарпаття.

Першу згадку прo народних месників під  назвою "опришки" дослідники знайшли  у документах за 1529 рік. А останнім опришком Карпат називають то Миколу Драгирука-Бордюк, страченого у 1878 році у місті Коломиї, то Миколу Шутая, який діяв на Закарпатті у 1918—1921 роках.

Упродовж чотирьох століть ішли вони плаями і нетрями Карпат, чинячи помсту за сльози і злидні народу польській  шляхті, румунським боярам, угорським  баронам, українському панству. Об'єднуючись  у невеличкі загони, опришки вели збройну боротьбу проти всіляких лихварів, орендаторів, мандаторів, графів, які відібрали від хліборобів ниви, від пастухів — пасовища, від  мисливців — ліси зі звіриною, а  натомість принесли їм ярмо панщини. "Панщина для хлопа, — писав  Іван Франко, — значила ненастанну кривду, темноту, здичіння і втрату почуття людської гідності". Перетворивши вільних селян у "підданих", "дворишніх", "роботних", "ланників", "данників", пихаті вельможі жили у розкошах і розпусті. Було й  так, що один магнатський рід володів 25-30-ма селами і містами. Власність  на землю — головний засіб виробництва  — визначала відносини між  соціальними групами суспільства, ділила людей на багатих і бідних, експлуататорів і пригнічених. Селянське  господарство повинно було відробити  панові задармо від 52 до 208 днів щорічно, або від 15 до 55 процентів робочого часу. За найменшу непокору — канчуки, буки. У скаргах селян часів  панщини частенько подибуємо  таку характеристику своїх "благодійників": "в ніщо нас обертають", "чинять нестерпні кривди", "чинять погрози", "ув'язнюють", "киями б'ють", "кривавлять". Панщанники у різні  способи боролися за свої економічні і політичні права — тікали від злого пана шукати гараздів у  інших краях, посилали ходаків зі скаргами до царя, відмовлялися робити панщину, захоплювали панські ліси і пасовища, палили панські маєтки, а найбільш відчайдушні бралися  за зброю. "Поневолений, битий, кривджений, підданий, не можучи знайти ніде полегші  ані справедливості, — писав Іван Франко, — тікав у ліси, в гори, приставав до купи таких самих  одчайдухів, і хоч чув над собою в кожній хвилі загрозу смерті, все-таки рад був хоч під тою загрозою прожити свобідно, а надто ще мститися на своїх кривдниках". Другим злом для селянина була рекрутчина. Несправедливість при наборі рекрутів, тривалість військової служби, муштра, часті війни озлоблювали і лякали волелюбних селянських парубків, і ті воліли опинитися поза законом, але бути в рідних місцях, ближче до домівки, ніж покірно вмирати на полях битв за цісарів та імператорів у чужих землях. Втікачі від рекрутчини і з війська постійно поповнювали загони народних месників. Мабуть, цим пояснюється, що опришківський рух у Карпатах з відміною панщини не припинився, повністю не згас.

Опришківство виникло в специфічних  умовах Карпат і було основною формою класової боротьби селянства проти  феодально-кріпосницького гніту. Бескиди  і пасмо Чорногорії, пограниччя трьох  феодальних держав — Речі Посполитої, Молдавії та Австро-Угорщини — давали можливість легко маневрувати, були зручними для ведення партизанської  війни. "У трьох краях можна  було вчиняти "напади, у три краї тікати, а в жодному з них  не було ладу",— з афористичною точністю сказав про це Станіслав  Вінценз у своєму поетичному творі "На високій полонині". Неприступні  верхи, непрохідні пущі, глибока конспірація, співчуття і підтримка селян, тактика раптових ударів забезпечували  успіх боротьби народних месників проти  феодального гніту. Поміщики, дворянські історики намагалися витлумачити опришківство як наслідок грубості, середньовічної темноти місцевого населення. Російський публіцист В. Кельсіев, зробивши у 60-х  роках минулого століття подорож  по Галичині, обстоював думку, що опришківство появилося... від бездіяльності і  нудьгування гуцулів. Такий висновок виник не без впливу тодішньої  польської офіційної публіцистики. Один з її представників К. Вуйціцький у своїх працях сорокових років XIX століття іменує народних месників "бандитами", "ненормальними  елементами". Польський дворянський  історик А. Бельовський у розвідці "Покуття" (1857) взагалі охарактеризував  верховинців як схильних до розбою людей. Панівні класи ще називали опришків "пустими", "лотрами", "толваями", "свавільними людьми", намагалися приписати їм кровожерливість  та жорстокість звичайних розбійників. Надіялися у такий спосіб приховати  справжню мету опришківства, як однієї з найбільш грізних форм протесту проти існуючого суспільного  ладу. Народ чітко проводив різницю  між тими, хто силою обставин ставав на опришківський шлях, і грабіжниками та вбивцями заради наживи. Перших трудовий люд тримав в ореолі слави, других — проклинав. У документи ж  потрапляли в основному зневажливі назви, які давались народним месникам тими, у чиїх руках були влада, військо, судочинство. В устах трудового  люду окремі з цих назв були реабілітовані, набули позитивного значення. Їх було багато — славних опришків, ватажків і рядових учасників цього збройного антифеодального руху.Найбільш відомими були 16 ватажків опришківського руху в Карпатах: Баюрака, Бойчука, Бойчука-Кляма, Бордюка, Волощука, Вередюка, Довбуша, Кокоша, Марусяка, Орфенюка, Пинтю, Пискливого, Ревізорчука, Штолюка, Якимюка, Чепця. А ще були: Андрійчишин, Баюс, Винник, Гатала, Драгарюк, Жолоб, Зарінчук, Іванча, Кардані...— так на кожну букву алфавіту. Сотні імен зберегли архівні документи. А ще сотні зберігає народна пам'ять. Поміщицько-феодальна машина робила все, щоб покласти край народним виступам: священики з амвонів посилали на голови опришків прокляття, управителі маєтків забороняли селянам без дозволу покидати села, пушкарі недремно оберігали панські обійстя, влаштовували азартні лови "лісових хлопців", кати залякували непокірних нелюдськими муками і шибеницями. Та нічого не могли вдіяти. Гинули одні опришки — на ті стежки, котрими вони ходили, ступали інші. Віку лицарям гір вкорочували простудні та інфекційні хвороби, рани, зрадницькі кулі, мотузки катів. Більшість народних месників гинула в молодому віці. Та окриляли вони народні маси на десятиліття, а то й століття — пісні і перекази про тих, хто не корився пану, лунали під солом'яними стріхами, луб'яними дашками колиб, біля вівчарських ватр, на роздольних полонинах.

 

 

Висновки

 

Причинами посилення антифеодальної боротьби народних мас у першій половині ХVIII ст. було: посилення польсько-шляхетського гноблення, що супроводжувалося збільшення панщини, розмірів натуральної та грошової ренти скорочення селянського землеволодіння; посилення жорстокості у становленні  поміщиків до селян; національно-релігійний гніт, утиски прав українства Правобережжя. За своїм характером селянсько-козацькі рухи були: національно визвольними, антифеодальними.

Рушійними силами цих рухів були: селянство, козацтво, міщанство, робітничі  люди, православне духовенство.

Повсталі боролися за відновлення  козацьких вольностей,визволення від  шляхетсько-магнатської залежності, за права православної церкви.

Протест проти польсько-шляхетського гніту на Правобережній Україні  та західноукраїнських землях набрав форм гайдамацького та опришківського рухів.

Тож, я вважаю, що гайдамацький та опришківський  рух був боротьбою за національне  визволення. Тому що люди боролися за свою свободу, незалежність та гідні умови  життя. Прикладом цього можуть бути наведені вище факти, такі як героїчні вчинки Гонти, Залізняка та Олекси Довбуша. Звичайно, були і псевдо гайдамаки  та опришки, метою котрих було власне збагачення шляхом розкрадання майна  інших людей. Але на світі є  різні люди. І коли 100 чоловік буде думати про народ знайдеться 1, який буде намагатися отримати власну вигоду.

 

 

Список використаної літератури:

 

1.Дмитриев  А. Гайдамаччина.– М., 1939.– С. 5-6

2.Храбан  Г. З історії гайдамаччини // Український  історичний журнал.– 1968.– №  6.– С. 98-100.

3.Кулаковський  В. Народ про гайдамацький рух  // Народна творчість та етнографія.–  1967.– № 2.– С. 88-92.

4.Кейда  Ф., Мишанич С. Гайдамаки та  опришки – виразники національно-визвольних  змагань українського народу.–  Донецьк, 1995.– С. 53-94.

5. Д. Дорошенко.  Нарис..., т.II, Вид. друге “Дніпрова  Хвиля”, Мюнхен, 1968

6."Матеріяли  до історії Коліївщини", (М.  Грушевський). Записки НТШ, Львів, 1976.

7."Матеріяли  до історії Коліївщини". (С.  Грущенко). Львів, 1974, т. LХІІ. 

8."Матеріяли  до історії Коліївщини". (І.  Франко). Львів, 1974, т. LХІІ. 

9."Матеріяли  до історії Коліївщини". (І.  Шпитковський). Львів, 1978, т. ХСVІ. 

10. Збірник  "Ходили Опришки", Іван Сенько  статус матеріалу: повністю готовий  встановлено: 15 січня 2006 року 

11. "На  високій полонині", С. Вінценз.  Київ, 1999

12. А.  Бельовський розвідка "Покуття", Львів, 2004.