«Березневі статті» та їх значення в історії України. Голодомор 1932 – 1933 рр. в Україні, причини та наслідки

      Якби  становище сталінської команди  у Кремлі захиталося, компартійно-радянське  керівництво УСРР могло б згадати  про конституційні права і  стати з червоного жовто-блакитним. Це розумів і Сталін. Це розумів видатний український історик Іван Ли- сяк-Рудницький, який ще 1950 р. висловив таку думку: «Скасування комуністичного устрою в сучасних «союзних республіках», як і в сателітних державах, являло б собою ніяк не болючий переворот, але, навпаки, радісний і природний поворот до власної індивідуальності». Зрештою, так воно й сталося у 1990—1991 рр. Отже, друга половина 1932 р. виявилася точкою перетину двох криз — у соціально-економічній та національній політиці Кремля. І Сталін найбільше боявся соціального вибуху в голодуючій Україні. Репресії, що незабаром розпочалися, були спрямовані одночасно проти українських селян (терор голодом) та української інтелігенції (індивідуальний терор у масових масштабах, партійна чистка). Вістря репресій скеровувалося не проти людей певної національності, а проти громадян української держави. Не заперечуватиму, якщо мені скажуть, що йдеться про тих-таки українців. Але вся суть у тому, що громадяни України, навіть у гамівній сорочці радянської республіки, самим своїм існуванням створювали загрозу для зграї злочинців у Кремлі.

      На  початку квітня 1933 р. у містах було відновлено вільну торгівлю хлібом за підвищеними цінами, що розглядалося як додатковий канал постачання робітників та службовців (поряд із картковою системою). Голодуючі селяни кинулися в міста і вистоювали у чергах довгі ночі, щоб купити кілограм хліба (більше в одні руки не давали). Однак незабаром з'явилися постанови обласних органів влади про заборону продажу залізничних квитків селянам без спецпосвідчень сільрад. Кремль відрізав голодуюче українське село від благополучної Росії та від міст у самій Україні з очевидною метою: змусити селян помирати вдома.

      У тих, хто вижив під час Голодомору, склалося враження, що влада нищила людей за етнічною ознакою. Дійсність  була ба- гатограннішою: влада одночасно нищила і рятувала українських селян. П.Постишев, який приїхав наприкінці січня 1933 року в Україну з диктаторськими повноваженнями, мав два головні завдання: організувати весняну сівбу і ліквідувати «націоналістичний ухил» у партії й радянському апараті. 19 лютого 1933 року він розбронював наявні в УСРР запаси хліба, щоб годувати голодуючих. Допомога надавалася тільки тим, хто зберігав фізичну здатність працювати. Так селян привчали працювати у колгоспі.

      Навіть  у суворо секретному діловодстві  партійних комітетів тему голоду дозволялося порушувати тільки в «особих папках» з особливим режимом зберігання. Це робилося не з метою приховування всім відомої інформації, а для того, щоб виключити можливість допомоги тим, кого влада прирекла на повільну смерть. Заборона згадувати голод трималася до грудня 1987 року...

      Можна доводити, що у колгоспів треба  було забирати зерно, аби перетворити  його на валюту й розплатитися за імпортовані  верстати, без яких виявилася б  неможливою перемога у 1945 році. Можна доводити, що у селян забирали хліб, аби прогодувати голодуючі сім'ї робітників у містах. Такі аргументи часто використовуються, відколи стало можливо говорити на заборонену раніше тему голоду. Але чим можна пояснити, що у селян на початку 1933 року забирали навіть фруктову сушку? У світовій історіографії факти вилучення нехлібного продовольства сором'язливо замовчуються, але ж вони — єдине пояснення страхітливої смертності. Коли роком раніше в Україні у селян забирали весь хліб, коли в першій половині 1933 року забирали весь хліб на Середній і Нижній Волзі, то селяни помирали від голоду десятками тисяч щомісяця. У березні—червні 1933 року люди помирали в Україні соунями тисяч щомісяця.

      Одночасно із застосуванням терору голодом  Кремль завдав удару по КП(б)У і по безпартійній українській інтелігенції. Кількість осіб, заарештованих органами державної безпеки, становила 74849 у 1932 р. і 124463 у 1933 р. Після Голодомору-33 та масових репресій 30-х рр. Україна втратила бунтарський потенціал (за винятком західних областей, які увійшли до складу СРСР 1939 р.).

Давно вже немає тих політиків, які  кинули Україну у вир жахливих репресій. Із 1991 року не існує тоталітарної держави, вищі політичні інститути  якої відповідальні за Голодомор. Ми чекаємо від світової громадськості визнання цього злочину геноцидом. Передусім ми чекаємо цього від Російської Федерації, населення якої теж дуже постраждало від дій кремлівських експериментаторів.

      Чверть  століття тому 30-річний американський  історик Джеймс Мейс із трибуни міжнародної конференції голокосту та геноциду в Тель-Авіві першим серед західних дослідників публічно назвав Голодомор-33 актом геноциду проти української нації. То був важкий крок до розкриття страхітливої правди, рівнозначний науковому і громадському подвигу. У той час в Україні це слово було під забороною, а на Заході, запамороченому сталінською пропагандою, нашу найбільшу національну трагедію замовчували. Сьогодні подаємо переклад того історичного виступу.

      ...Існує  стільки свідчень страхітливого  життя у сільській Україні, що повну картину неможливо представити. У деяких районах люди почали пухнути з голоду ще навесні 1932 року, та найжахливішою була зима 1932—1933 років. Ті, хто вижив, розповідають про масову загибель від голоду, масові поховання у ямах, про вимирання цілих сіл, про бездомних дітей і дорослих, які юрмилися у містах у пошуках їжі, про людей, які намагалися вижити, харчуючись листям і гілками дерев, про залізничні станції, буквально переповнені селянами, які вмирали, жебракуючи лежачи, бо не в змозі були встояти на ногах. Ці свідчення широко підтверджують численні західні експерти.

      Багато  хто, щоб урятуватися від голодної смерті, намагався перебратися через  кордон у Росію, де можна було дістати  хліб. Іван Майстренко — колишній радянський функціонер і редактор газети згадував про два села, розташовані на протилежних берегах ріки, яка розділяла Україну й Росію. Вночі українські селяни перепливали її, щоб вранці купити хліба, бо його можна було дістати тільки на російському березі. Щоб обмежити голод територією України, політична поліція встановила вздовж залізничних колій контрольно-пропускні пункти. Голодуючих не допускали в Росію, і ніхто не міг доставити звідти в Україну продукти харчування. Це означало де факто внесення до «чорного списку» всієї радянської України, тобто її економічну блокаду.

      Про бачене розповідали не тільки прості люди. У той час голод був звичайною темою розмов у середовищі еліти і закордонних кореспондентів. Деякі про це повідомляли. Одне зі свідчень, що не втрачає цінності, хоч воно й переказане, належить Хрущову. Він писав у неофіційних мемуарах: «Мікоян розповів мені, що товариш Демченко — перший секретар Київського обкому партії — якось зустрівся з ним у Москві. Ось що сказав Демченко: «Анастасе Івановичу, чи товариш Сталін, чи хтось у Політбю- ро знає, що відбувається в Україні? Якщо ні, я вам підкажу. У Київ нещодавно прибув потяг, навантажений трупами людей, які вмерли з голоду. Трупи підбирали на всьому шляху від Полтави до Києва...».

Звичайно, Сталін про це знав. 1932 року Терехов — секретар ЦК КП(б)У — розповів йому про голод у Харківській області. Сталін звинуватив його у тому, що той розповідає йому казки. Пізніше командувачі Чорноморського флоту та Київського військового округу висловлювали Сталіну протести й також отримали відсіч.

      Згідно  з даними радянського перепису населення 1939 року, число українців у СРСР зменшилося від часу офіційного перепису 1926 року більш як на 2 мільйони, чи на 9,9 відсотка. Між 1897 та 1926 роками українське населення, незважаючи на демографічні катастрофи Першої світової війни, революцію, громадянську війну та голод 1921 року, щорічно зростало пересічно на 1,3 відсотка. У1958—59 рр. українське населення в СРСР мало природний приріст 1,39%, хоча до 1969 року він уповільнився до 0,6 %. Офіційна радянська статистика засвідчує незначне зменшення приросту населення радянської України напередодні колективізації з 2,45% 1924 року до 2,15% 1928 року. Та навіть за різкого погіршення умов життя він усе ще становив 1,45 % 1931 року, коли статистичні дані перестали публікувати. Оскільки українці мешкали переважно у сільській місцевості, де природний приріст населення завжди був вищий, він, певно, був дещо вищий за ці цифри.

      Масштаби  демографічної катастрофи, якої зазнали  українці, особливо разючі, коли порівняти чисельність населення трьох східнослов'янських націй і СРСР у цілому.

      Особливо  важливе у даному разі порівняння з білорусами. Вони мали нижчий, ніж  українці, приріст населення, нижчий рівень писемності, порівняно слабші традиції національного самоутвердження. Тож їхній природний приріст мав бути меншим, і вони мали б бути вразливішими до тиску асиміляції. Оскільки їхня доля з політичного погляду була схожа на долю українців, і вони зазнавали, власне, такого ж тиску асиміляції, слід було очікувати, що чисельність українців зростатиме швидше, ніж чисельність білорусів. їхні долі відрізняються у той період тільки тим, що радянська Україна постраждала від голоду, а Білорусія — ні.

      Отже, єдина причина різниці у демографічному становищі — голод. Якби не голод, то чисельність українців зросла б більше, ніж чисельність білорусів. Тож на основі перепису населення 1939 року можна визначити, що голод 1933 року забрав життя від п'яти до семи мільйонів українців.

      Цілком  імовірно, що більше. Перепис населення 1937 року так і не було оприлюднено, оскільки тих, хто його готував, звинуватили у спробі саботажу ідеї будівництва соціалізму в одній країні «шляхом зумисного недорахування» радянського населення. Ті, хто прийшов їм на зміну, напевно, знали про недоліки, виявлені у роботі їхніх попередників, і, логічно вважати, прагнули уникнути будь-яких підозр у тому, що вони припустилися подібних недоліків у своїй роботі. Зрештою, нікому не хочеться, щоб його розстріляли.

      Вищі  цифри смертності наводять західні дослідники, які стверджують, що отримали їх неофіційно від радянських урядовців. Адам Тодел свідчив, що Скрипник розповідав йому про вісім мільйонів померлих в Україні й на заселеному переважно українцями Північному Кавказі. Коли Скрипник учинив самогубство, голод іще тривав. Інші радянські урядовці називали йому цифру від восьми до дев'яти мільйонів померлих в Україні й на Північному Кавказі та ще мільйон чи більше в інших регіонах. Британський психолог Вільям Горслі Гант, який вчився з Павловим, стверджував, що, за деякими свідченнями, загинуло, ймовірно 5 мільйонів. Згідно з Джоном Коласьки —українським канадцем і колишнім комуністом, якого відправили на навчання у вищу партійну школу ЦККП(б)У, видатний український поет (для довідки—прізвище не називається) розповідав йому, що в таємній доповіді ЦК ішлося про загибель від голоду десяти мільйонів.

Навіть  Сталін якось назвав ту ж саму цифру, хоч точно не сказав, що саме стільки  людей померло. Черчілль відтворив  таку розмову з ним під час Другої світової війни.

      «Скажіть  мені,—запитав я, — чи нести тягар  війни так само важко, як здійснювати  політику колективізації?»

      Ця  тема відразу викликала цікавість  у маршала.

      «Аж ніяк, —сказав він. — Колективізація була жахливою боротьбою».

      «Я  вважав, що для вас це було важко, — сказав я, — бо ви мали справу не з кількома десятками тисяч аристократів чи великих землевласників, а з мільйонами маленьких людей».

      «З  десятьма мільйонами, — сказав він, піднявши руки».

      Навіть  якщо ця цифра фігурувала в середовищі радянської еліти, насправді не було як вести точний підрахунок. Поширювалися інструкції, що вимагали реєстрації похоронів, однак селяни вирішили, що мертві не бояться навіть ГПУ, і їх ховали, не турбуючись про дотримання формальностей. Тільки одне можна сказати напевне: вмирали мільйони. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Список  літератури 

1. П.П.  Музиченко, Н.І. Долматова Історія  держави і права України в  питаннях і відповідях. Харків, «Одісей», 2001.

2. В. С. Кульчицький, М.. Настюк, Б.Й. Тищик. Історія держави і права України: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер,1999.

 3. В.В.Багацький. Кормич Л.І. Історія України від найданіших часів і до 2000 року. Навчальний посібник.-Х.: ООО “Одісей”, 2000.

4. Історія держави і права України: Навч. посіб. За ред. А.С.Чайковського. - К.: Юрінком Інтер, 2000.

5. Історія України: нове бачення: Т.1. / Під ред. В.А. Смолія. – К.: Україна, 1995.

6. Лановик Б.Д., Матейко Р.М., Матисякевич З.М. Історія України: Навч. посібник. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000.

7. Лащенко. Р. Лекції по історії українського права. К.: Україна, 1998.