Анархизм

Анархізм (від грецьк. - безвладдя) - соціально-політична та ідеологічна  течія, яка повністю заперечує державну і будь-яку іншу владу, проголошує своєю метою заміну усіх форм примусової влади вільною і добровільною асоціацією громадян, обґрунтовує абсолютну свободу особистості.

 

Як політична течія анархізм склався в 40 - 70-х рр. ХІХ ст. в  Західній Європі. Ідеологію анархізму  розробляли М. Штірнер (1809 -1865 рр.), П. Прудон (1809 - 1865 рр.), М. Бакунін (1814 - 1876 р.), П. Кропоткін (1841 - 1821 рр.).

 

Основна суть ідей анархізму полягає в абсолютизації індивідуалізму. Залежно від різних підходів його прихильників до питання про досягнення проголошених цілей розрізняють три основних напрями: анархо-індивідуалізм, анархо-комунізм і анархо-синдикалізм.

 

Ідейним засновником анархо-індивідуалізму був М. Штірнер, який, аналізуючи суспільні відносини, прийшов до висновку, що релігія, політичні і державні інститути є народженням суб'єктивної волі, ілюзорної свідомості окремих осіб. Вільна особа не повинна визнавати для себе суспільні норми. Приватна власність є необхідною умовою реалізації внутрішнього “я” людиною. М. Штірнер заперечує державу і зводить соціальну організацію суспільства до так званої спілки егоїстів, у якій соціальні зв'язки обмежуються налагодженням вільного обміну товарів між незалежними виробниками на основі взаємної поваги.

 

Ці ідеї знайшли свій розвиток у  працях П. Прудона, який зазначав, що джерелом експлуатації в суспільстві є  несправедливий і нееквівалентний  обмін. Тому він убачав можливість ліквідації соціальної несправедливості в реформах системи товарного обігу і тим самим заперечував революційне насильство як засіб перебудови суспільства. В теорії держави він висунув план “соціалістичної ліквідації” держави, зміст якого зведений до заміни держави договірними відносинами між індивідами, общинами і асоціаціями виробників, що означає повну незалежність індивіда від держави і робить останню непотрібною.

 

Об'єктивно ідеї М. Штірнера і П. Прудона відображали реформістські  тенденції соціальної ідеології першої половини ХІХ ст., орієнтували на відмову від класової боротьби, на взаємну угоду робітничого класу з буржуазією. Але загострення класової боротьби у другій половині ХІХ ст., поширення революційних настроїв породили новий напрям в анархізмі - анархо-комунізм.

 

Найвідомішими теоретиками анархо-комунізму  були російські революціонери М. Бакунін і П. Кропоткін.

 

Бакунін заперечував марксистське трактування ролі держави, диктатуру  пролетаріату, історичну роль робітничого  класу і його партії. Основну революційну силу він бачив у селянстві, якому властива громадська колективістська психологія. Скасування юридичного права, права власності, адміністративного керування, релігії, юридичної сім'ї, з його точки зору, повинно означати не тільки розкріпачення індивіда, але й скасування держави. На яких принципах повинні співіснувати автономні громади, анархізм відповіді не давав. Вважаючи державу знаряддям гноблення народних мас, М. Бакунін виступав за її повне знищення шляхом революції. Диктатуру пролетаріату він зневажав тому, що, на його думку, весь робітничий клас одночасно бути диктатором не зможе і, відповідно, ця диктатура поступово стане владою меншини з акцентом на власні інтереси.

 

П. Кропоткін розробив глибоко обґрунтовану теорію анархізму, яка багато в чому відрізнялася від попередніх ідей. Він створив теорію комуністичного анархізму, основна ідея якої полягала в тому, що в суспільстві на основі інстинкту солідарності в боротьбі за існування індивіди повинні об'єднуватися в громади, асоціації, різні спілки. Історію суспільства П. Кропоткін розглядав як циклічний і перервний рух. В кожному циклі суспільство проходить всі суспільні форми, а потім одна цивілізація заступає іншу. Період державного розвитку є фіналом будь-якої цивілізації. П. Кропоткін підкреслював, що держава пов'язана з корисливими інтересами окремих соціальних шарів суспільства, які вступають у правові відносини з метою експлуатації інших соціальних шарів. Тому держава є знаряддям пригноблення, і воно повинно бути знищене революційним шляхом. Замість держави він пропонував створення федерацій на основі добровільно укладеної між об'єднаннями людей угоди, що й буде суспільством “вільного комунізму”.

 

 

 

 

У сучасних умовах тероризм як вияв політичного  екстремізму не є явищем національним. Небезпека терору полягає у тому, що порушується природний шлях соціального руху, не реалізуються демократичні форми організації суспільства, вільного волевиявлення особи. Боротьба проти світового тероризму — одне з найскладніших завдань демократичних сил. Лівий екстремізм виявляється в анархізмі. Анархізм (від грец. anarchia — безвладдя, стихійність, неорганізованість, безладдя, хаос) — соціально-політична течія, спрямована на звільнення від усіх форм політичної, економічної і духовної влади, заперечення держави як форми організації суспільства та її владного впливу, утвердження нічим не обмеженої свободи людини як своєї мети.

Ідеї анархізму знаходимо у  праці "Республіка" давньогрецького  філософа Платона. Елементи анархізму  присутні й у філософії стоїків (Зенон, Хризип — у Давній Греції, Сенека, Марк Аврелій — у Римі), у працях філософів-просвітителів (Руссо, Дідро), ідеології "скажених" епохи Великої французької революції. Вперше спробував проаналізувати політичні й економічні форми анархізму наприкінці XVIII ст. англійський письменник У. Годвін.

Як суспільно-політична течія  анархізм формувався у 40 — 70-х роках  XIX ст. у країнах Західної Європи, де була значною частка дрібнотоварного і ремісничого виробництва. Основні теоретики анархізму — П. Прудон, М. Штірнер, М. Бакунін, П. Кропоткін.

У XIX ст. анархізм поширюється у Франції, Швейцарії, Італії, Іспанії і США. Певний вплив він мав серед народників Росії. Активність анархізму спостерігалася в період російської революції 1905—1907 pp. У революції 1917 р. анархізм подекуди перероджується в бандитизм.

Сучасний анархізм не додав нічого нового до "традиційного" і характеризується такими ознаками: уявлення про державу  як абсолютне зло; заперечення будь-якої влади, у тому числі і державної, тлумачення її як посягання на свободу людини; утвердження повної свободи без будь-яких меж; відмова від організованості і дисципліни як засіб переходу до суспільства без класів, держави і політики; вимога негайного здійснення соціальної революції, встановлення бездержавного суспільного ладу, руйнування всіх форм суспільного життя; відмова від матеріальних і духовних цінностей (у тому числі політичних), які виробило людство; захист дрібної приватної власності, дрібного землекористування; розгляд майбутнього бездержавного, неполітичного суспільства як федерації виробничих асоціацій, комун, що гарантують свободу особи і є формою самоорганізації і самоврядування.

Анархісти недооцінюють значення політики, регулятивну роль держави. Вони не визнають політичну владу як важливий і  необхідний інститут суспільного життя. Це неминуче призводить до невизнання влади взагалі і демократичних форм реалізації її зокрема. Визнання влади — це контроль над нею, невизнання її—не що інше, як обман або самообман, оскільки влада стає безконтрольною з боку громадян.

Об'єктивний аналіз анархізму свідчить, що такі його представники, як М. Бакунін, П. Кропоткін, висловили ряд ідей, які актуальні й досі. Так, вони відкидали будь-яку форму деспотії, культ одноосібного правління, пригнічення  особистості, стверджували ідеал взаємодопомоги і солідарності у відносинах людей, вірили у реальні можливості самоорганізації і саморегуляції, передбачали безперспективність державного соціалізму, вважали, що зосередження влади в одному центрі неминуче призведе до створення роздутої бюрократичної форми правління, що найбільш природними є федеральний устрій, самоврядування на місцях тощо. Анархію вони розуміли не як хаос, а як реальні і не підтверджені досвідом можливості самоорганізації. Однак така організація йде знизу, а не зверху, як це робиться за суворої централізації.

Історично анархізм як політичне явище  поширюється в ситуаціях крайнього  відчаю, криз, у переломні моменти. Наприкінці XIX — на початку XX ст. виник особливий його різновид — анархо-синдикалізм.

 

 

 

 

Теоретические работы Бакунина по анархизму

 

В 1872—1876 годах  Бакунин жил в Лугано и Локарно. Жил Бакунин в большой нужде, хотя один из его итальянских последователей — Кафиеро, купил для него небольшую  виллу, а его братья выделили ему  к этому времени часть наследственного имущества. В это время Бакунин занимался, главным образом, организацией различных революционных попыток в Италии и изложением своих взглядов в ряде сочинений, из которых ни одно не было вполне закончено. Самое значительное из его сочинений было издано в 1874 году отдельной книгой, которая называлась «Государственность и анархия. Борьба двух партий в интернациональном обществе рабочих» В этой книге Бакунин утверждал, что в современном мире есть два главных, борющихся между собою течения: государственное, реакционное и социал-революционное. К первому он причисляет всех защитников государственности, все равно, будь то приверженцы самодержавия, конституционной монархии, буржуазно-демократической республики или даже социал-демократы-марксисты. Самым сильным и грозным организатором современного государства он считает Бисмарка, а в число его пособников зачисляет и Маркса, с его последователями. Бакунин утверждал в своей работе, что самая способная к развитию государственности раса — немцы, которых он считает почти поголовно пангерманистами. Он пытался доказать, что борьба с пангерманизмом является главной задачей для всех народностей славянского и романского племени, но успешно бороться с пангерманизмом невозможно путем создания политических противовесов ему в виде какого-нибудь великого всеславянского государства и т. п., так как на этом пути немцы, благодаря их государственным талантам и их природной способности к политической дисциплине, всегда возьмут верх. Для доказательства и иллюстрации этого положения он делает обзор всех событий новейшей европейской истории и подвергает довольно тонкому, хотя и одностороннему анализу все политические отношения современной ему Европы. Единственной силой, способной бороться с поработительными тенденциями пангерманизма, Бакунин считал социальную революцию, главной задачей которой он признает разрушение исторических централизованных государств, с заменой их свободной, не признающей писаного закона, федерацией общин, организованных по коммунистическому принципу («Neue gesetzlose und darum freie Welt»).

 

Почта России. Конверт из серии ТВЕРСКАЯ ОБЛАСТЬ, посвященный М. А. Бакунину. Гашение  состоялось в почтовом отделении  села Прямухино 30 мая 2009 года. Портрет  М. А. Бакунина предоставлен Тверским государственным  объединенным музеем

 

Бакунин считал люмпен-пролетариат, то есть те некультурные рабочие массы, которые германским социал-демократам представлялись одним из тормозов организованного  рабочего движения, главной движущей силой своих идей, а главным  способом пропаганды среди этих масс он считал систему постоянных мелких восстаний и бунтов, аграрных волнений и т. п., называя это пропагандою фактами (par le fait)[12]. В последние годы своей жизни он сделал лично попытку организации такого движения в северной Италии, для чего предпринял особую экспедицию в Болонью, кончившуюся полной неудачей, причем он сам спасся от итальянских жандармов в возе сена. Неудача этой экспедиции сильно подействовала на Бакунина, показав ему невозможность сколько-нибудь успешного действия при помощи неподготовленных и неорганизованных некультурных народных масс. В последние годы он стал, по-видимому, приходить к признанию неизбежности переходных форм. Хотя после разрыва с Нечаевым сам Бакунин не принимал непосредственного участия в русском революционном движении, однако идеи его среди русских революционеров начала семидесятых годов получили большое распространение, и в сфере революционного народничества бакунисты являлись одной из самых многочисленных групп.

 

 

 

Пьер Жозеф Прудон (1809-1865) - французский публицист и экономист. Родившись в Безансоне в семье бедного кустаря, он должен был с ранних лет зарабатывать себе на кусок хлеба. Из-за материальных лишений не смог закончить учебу в колледже. Усердно занимался самообразованием, рассматривая овладение наукой, прежде всего как способ выбиться из нужды. Будучи сначала наборщиком, потом корректором, а потом совладельцем небольшой типографщиком, он весь досуг свой посвящал чтению книг.

Ученый и публицист, издатель газет  и депутат Национального собрания, участник революции 1848 г., он провел свои последние годы в эмиграции. Прудон написал множество книг и статей, из которых наиболее известны работы "Что такое собственность?" (1840), "Система экономических противоречий, или Философия нищеты" (1846), "Исповедь революционера" (1849) и "О политической способности рабочих классов" (1865).

С именем Прудона связаны самоидентификация  анархизма, разработка его основных социальных идей и их распространение  в массах. В воззрениях Прудона, как  и в его жизни, соединялось немало противоречивых черт: личная скромность и склонность к мессианству, революционность провозглашавшихся целей и приверженность к реформистским средствам, вольнолюбие в общественной жизни и крайняя патриархальность в семейном быту. Отстаивая индивидуальную свободу, Прудон одновременно писал работу "Порнократия, или Женщины в настоящее время", выступая против женской эмансипации и обосновывая тезис об извечном неравенстве полов.

Передовой консерватор, реформистский  революционер, оптимистический пессимист - таким предстает этот человек, которого А.И.Герцен называл "действительным главой революционного принципа во Франции" и "одним из величайших мыслителей нашего века".

Прудон был противником государственного насилия в любых формах: будь то конституционная монархия Луи Филиппа, бонапартистская империя, якобинская республика или революционная диктатура. Проанализировав опыт революции 1848 г., Прудон сделал вывод: революция несовместима с государством, а попытки реализовать утопии приверженцев государственного социализма (Луи Блана, Огюста Бланки и других), рассчитывавших овладеть властью и использовать ее как инструмент преобразований, ведут только к победе реакции и к поражению революции. Прудон развил и популяризировал анархическое мировоззрение, во многом подготовив появление поколения парижских коммунаров.

Задачей социализма в XIX в. Прудон считал достижение реального социального  равенства и обеспечение реальной свободы (т.е. преодоление власти государства  над человеком). Прудон избегал абстрактных схем, не занимался прожектерством, а стремился изучить и оценить уже существовавшие тенденции. Он говорил: "Я не предлагаю никакой системы; я требую уничтожения привилегий и рабства, я хочу равноправия... Предоставляю другим дисциплинировать мир". Государственной власти, иерархии, централизации, бюрократии и праву Прудон противопоставил принципы федерализма, децентрализации, взаимности, свободного договора и самоуправления. Характеризуя современное общество, Прудон писал о круговой поруке буржуазии и власти, о сочетании централизации и монополизации с безудержной конкуренцией, пронизанной "духом несолидарности и корысти". Во имя свободы Прудон нападал на государство, во имя равенства - на собственность.

Прудон утверждал, что политическая свобода невозможна без экономического обеспечения и без децентрализации управления. "То, что называют в политике властью, - писал он, - аналогично и равноценно тому, что в политической экономии называют собственностью; эти две идеи равны друг другу и тождественны; нападать на одну - значит нападать на другую; одна непонятна без другой; если вы уничтожите одну, то нужно уничтожить и другую - и обратно".

Прудон подчеркивал, что лишь на основе широчайшей и полной свободы  личности, лишь в результате осознания  людьми своих интересов и их взаимного согласования возможны истинная анархия, настоящий порядок и реальное единство.

Будучи противником рыночной экономики  и неограниченной конкуренции, Прудон не стремился заменить их государственно-социалистической казармой и тотальной регламентацией. Говоря об "основном принципе верховности общего и подчиненности личного элемента" у всех социалистов-государственников (от Платона до Томаса Мора и Луи Блана), Прудон разъясняет: "Эта система коммунистическая, правительственная, диктаториальная, авторитарная, она исходит из того принципа, что личность существенно подчинена обществу; что только от общества зависят жизнь и права отдельного лица; что гражданин принадлежит государству, как дитя - семейству; что он находится вполне в его власти... и обязан ему подчиняться и повиноваться во всем".