Міжнародно-правове регулювання праці

Важливим напрямом міжнародно-правового  регулювання праці є сприяння зайнятості працездатного населення. Конвенція №122 про політику в галузі зайнятості (1964 p.) проголошує головною метою державної діяльності активну політику в сфері зайнятості. Державна політика зайнятості має бути спрямована на створення умов для забезпечення роботою всіх, хто готовий приступити до роботи і шукає її, забезпечити свободу вибору зайнятості з урахуванням рівня економічного розвитку країни. Для забезпечення стабільної зайнятості й недопущення свавілля підприємців у актах МОП встановлено, що звільнення з ініціативи підприємця можливе лише за наявності законних підстав, які пов'язані зі здібностями, поведінкою працівника або виробничою необхідністю. Не є законними такі підстави для звільнення, як членство у профспілці, виконання функцій представника працівників, подання скарги або участь у справі, порушеній проти підприємця, раса, стать, сімейний стан, вагітність, віросповідання, політичні погляди, національність, вік. Основні завдання нашої держави в сфері зайнятості та регулювання ринку праці зазначені в Основних напрямах соціальної політики на 1997—2000 роки. В Україні діє прийнятий 1 березня 1991 p. Закон "Про зайнятість населення", статті 3, 4 і 5 якого містять основні принципи державної політики зайнятості населення, перелік державних гарантій права на вибір професії і виду діяльності та додаткові гарантії зайнятості для окремих категорій населення (див. гл. 6).

Ряд конвенцій присвячений  захисту трудових прав у галузі умов і охорони праці. Так, Конвенція №47 про скорочення робочого часу до 40 годин у тиждень (1935 p.) передбачає, що встановлення 40-годинного робочого тижня не тягне за собою якого б не було зменшення заробітної плати. Години, відпрацьовані понад нормальну тривалість робочого часу, Конвенція розглядає як понаднормовані, які допускаються лише в певних випадках і підлягають додатковій оплаті. Аналогічні норми передбачені статтями 50, 62, 64, 65 КЗпП України. Певні стандарти встановлені відносно щотижневої праці, оплачуваних щорічних і навчальних відпусток. Так, тривалість відпустки не повинна складати менше трьох тижнів за кожний рік роботи. Мінімальний стаж роботи для виникнення права на відпустку повної тривалості становить 6 місяців. За час відпусток повинні виплачуватися відпускні, у розмірі середньої заробітної плати. Міжнародні стандарти враховані в Законі України "Про відпустки" від 15 листопада 1996 p.

У галузі регулювання  заробітної плати найбільш важливими є Конвенції №131 про встановлення мінімальної заробітної плати (1970 p.), №95 про охорону заробітної плати (1949 р.). При визначенні мінімальної заробітної плати пропонується враховувати потреби працівників і членів їх сімей (з урахуванням загального рівня заробітної плати в країні); вартість життя; соціальні допомоги; порівняльний рівень життя різних соціальних груп; економічні міркування, включаючи вимоги економічного розвитку; рівень продуктивності праці та бажане досягнення і підтримку високого рівня зайнятості. Конвенція передбачає також необхідність створення і функціонування особливої процедури, направленої на систематичний контроль за станом оплати праці й перегляд мінімальної заробітної плати. Заробітна плата не повинна знижуватися ні за яких умов.

Конвенція про встановлення мінімальної заробітної плати не ратифікована Україною, що дозволяє встановлювати  мінімальну заробітну плату без  урахування міжнародних стандартів і без наукового та техніко-економічного обгрунтування.

Багато міжнародних актів МОП присвячено забезпеченню прав працівників щодо охорони здоров'я на виробництві. Ці акти вимагають від держав — членів МОП проведення державної політики в галузі безпеки, гігієни праці, створення ефективної системи інспекції праці. Ряд конвенцій МОП присвячений забороні використання шкідливих хімічних речовин, інші конвенції пов'язані з працею в конкретних галузях господарства (професіях). Так, Конвенції №170 про хімічні речовини (1990 p.), №174 про запобігання значним промисловим аваріям (1993 p.) були прийняті у зв'язку з аваріями в атомній енергетиці.

Серед конвенцій про  права людини на свободу об'єднання потрібно назвати Конвенцію 1928 p. №87 про свободу асоціації і захист права на організацію, що закріплює право працівників і підприємців вільно створювати свої організації з метою висунення і захисту своїх інтересів. Додаткові гарантії реалізації права на організацію надані Конвенцією №98 про застосування принципів права на організацію і ведення колективних переговорів (1949 p.). Конвенція №154 про сприяння колективним переговорам (1981 p.) передбачає, що колективні переговори є універсальним засобом регулювання питань праці. Колективні переговори проводяться між підприємцями (групою підприємців), організацією (організаціями) трудящих з метою визначення умов праці й зайнятості; регулювання відносин між підприємцями (їх організаціями) і організацією (організаціями) трудящих.

Рекомендації МОП "Про добровільне примирення і арбітраж" (1952 p.), "Про розгляд скарг" (1967 p.) регулюють питання мирних способів вирішення трудових конфліктів. Експерти МОП вважають, що право на страйк, хоч воно і не передбачене спеціальним актом, випливає з Конвенції №87 про свободу асоціації і захист прав на організацію (1948 p.), оскільки заборона на проведення страйків обмежує можливості працівників трудящих на захист їх законних інтересів. Українське трудове законодавство, що регулює питання проведення колективних переговорів, укладення і виконання колективних договорів (Закон України "Про колективні договори і угоди" від 1 липня 1993 p.), реалізації права на страйк (Закон України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" від 3 березня 1998 p.) відповідають міжнародним стандартам.

У Європі джерелами міжнародно-правового  регулювання праці є акти, прийняті Радою Європи і Європейським Союзом. Рада Європи прийняла понад 160 конвенцій, хартій, угод і протоколів до них, в тому числі Європейську соціальну хартію (1961 p.), Переглянуту Європейську соціальну хартію у 1996 p., Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод 1950 p. Європейський Союз в 1989 p. прийняв Хартію основних прав працівників, що проголошує соціальні й економічні права. Переглянута Європейська соціальна хартія передбачає 31 право у галузі зайнятості, праці, медичного обслуговування, охорони здоров'я, соціального забезпечення. У даний час йде підготовка Переглянутої хартії до ратифікації Верховною Радою України. З травня 1996 p. міністр закордонних справ України підписав Європейську соціальну хартію, а згодом — 7 травня 1999 p. було підписано і новий варіант цього документа — Переглянуту Європейську соціальну хартію. Проте економічні чинники поки що не дозволяють ратифікувати цей документ Верховною Радою України. У даний час триває вивчення можливостей щодо адаптації українського національного законодавства до Хартії. Слід зазначити, що трудове законодавство України більшою мірою відповідає міжнародним стандартам, ніж соціально-забезпечувальне. У цій сфері в Україні триває кардинальна організаційно-правова реформа.

На вересень 1998 p. Україна завершила приєднання шляхом ратифікації лише до 28 конвенцій Ради Європи і протоколів до них, а також заявила про приєднання шляхом підписання ще до 9 конвенцій, хартій і протоколів до них.

Україна як держава — член СНД є учасницею багатосторонніх угод, деякі з яких включають регулювання трудових відносин, прав людини і громадянина в трудовій і соціальній сферах. Наприклад, угода, прийнята державами — членами СНД, про співпрацю в галузі трудової міграції і соціального захисту трудящих-мігрантів (1994 p.).

Україна також є учасницею  значного числа двосторонніх міждержавних угод щодо регулювання відносин у  галузі праці й соціальній сфері. Так, у 1993 p. укладена угода "Про трудову діяльність і соціальний захист громадян Російської Федерації і України, що працюють за межами своїх держав", у 1996 p. аналогічна угода укладена між урядами України та Республіки Білорусь, у 1997 p. укладена угода між урядом України та урядом Чеської Республіки про взаємне працевлаштування громадян України та громадян Чеської Республіки.

Поняття джерел трудового права

Регулювання трудових та інших, тісно пов’язаних з ними відносин, здійснюється законодавством про працю. Згідно зі ст. 4 КЗпП законодавство про працю складається з КЗпП та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього (рис. 2.1).

У теорії права  законодавство розглядається як у широкому, так і у вузькому розумінні. У широкому розумінні  законодавство — це кодекс, закони й інші нормативно-правові акти, а у вузькому розу-мінні лише кодекс і закони.

Чинний КЗпП не містить поняття трудового  законодавства, але в багатьох його статтях вказується на регулювання  трудових і тісно пов'язаних з  ними відносин саме законодавством чи законом¹. У ст. 8 КЗпП вказано, що трудові відносини громадян України, які працюють за її межами, а також трудові відносини іноземних громадян, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях України, регулюються законодавством держави, в якій здійснено працевлаштування працівника, та міжнародними договорами України. Варто врахувати: якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що їх містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди.

Для трудового  права важливе значення мають  конвенції МОП, які визначають зміст правових інститутів законодавства про працю, і Декларації МОП щодо принципів і прав у сфері праці та інші міжнародно-правові документи у сфері регулювання умов праці, а також Рекомендації МОП.

Договорами  у сфері регулювання трудових і тісно пов'язаних з ними відносин є також міжнародні договори України (двосторонні та багатосторонні).

Джерелами трудового  права є й акти локального формотворення  працівників і роботодавців. Джерелами  права в організації — колективний договір та інші локальні акти й соціально-партнерські угоди.

Таким чином, джерела  трудового права — це нормативно-правові акти: КЗпП, закони України, міжнародні договори України, міжнародні угоди та інші акти законодавства України, прийняті відповідно до Конституції України, КЗпП, які регулюють трудові та інші тісно пов'язані з ними відносини у сфері застосування праці.

Нормативно-правовий акт — це офіційний документ, в якому містяться юридичні норми.

Джерело трудового  права — це офіційний акт нормотворчості держави або прийнятий з її дозволу; ним встановлюються, змінюються або скасовуються правові норми, що регулюють відносини, які є предметом трудового права.

Джерела трудового  права необхідно відрізняти від  правових актів застосування чинного  трудового законодавства. Так, рішення  місцевого суду щодо трудовому спору — це правовий акт застосування норм трудового законодавства, а не джерело трудового права.

Особливості джерел (форм) трудового права визначаються насамперед специфікою предмета та методу правового регулювання соціально-трудових відносин, сферою дії нормативно-правових актів про працю та наявністю спеціальних функціональних органів, що регулюють соціально-трудові відносини, сприяють реалізації принципу соціального партнерства.

Класифікація  і види джерел трудового права. Джерела трудового права класифікують за різними критеріям (рис. 2.2). Враховуючи те, що правотворча діяльність у сфері праці здійснюється різними органами держави, класифікація джерел трудового права здійснюється органами, які приймають нормативні акти різної юридичної сили.

Джерела трудового права відрізняються за суб’єктами, які їх приймають: Верховна Рада України, органи міжнародно-правового регулювання праці, Президент України, Кабінет Міністрів України, міністерства, відомства, місцеві органи влади та місцевого самоврядування, соціальні партнери й інші суб’єкти.

За ступенем їх важливості та ієрархією джерела трудового права поділяються на закони та підзаконні акти трудового законодавства.

Юридична ієрархія (юридична сила) визначає значення нормативно-го акта (його верховенство чи підлеглість) порівняно з іншими дже-релами трудового права (рис. 2.3).

Серед джерел трудового  права особливе місце займає Конституція  України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. Конституція України має найвищу юридичну силу. Нор-ми Конституції є нормами прямої дії.

Чинні міжнародні договори та угоди у сфері праці, ратифіковані Верховною Радою України  — це частина національного законодавства  України і складова її правової системи.

Наступним джерелом трудового права, за юридичною ієрархією, є закони України. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ст. 8 Конституції України).

Закони, за способом прийняття, поділяються на конституційні  й звичайні. До комплексних законів входять норми не лише трудового законодавства, а й інших галузей права¹.

До функціональних законів входять норми окремих  інститутів трудового права².

Закони про  працю можуть бути кодифіковані, наприклад  КЗпП, і поточні щодо окремих інститутів трудового права-.

Важливим джерелом трудового права є Кодекс законів  про працю України (надалі Кодекс, КЗпП). Кодекс є кодифікованим джерелом трудового права України і  визначає правові засади й гарантії здійснення громадянами України  права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці, регулює суспільні відносини, що входять у предмет трудового права. Чинний Кодекс прийнятий 10 грудня 1971 p., його введено в дію 1 червня 1972 р.⁴. Відтоді до нього вносилися численні зміни і доповнення стосовно важливих питань правового регулювання праці.

Джерелом трудового  права є також і підзаконні нормативно-правові акти, які регулюють  трудові та тісно пов'язані з  ними відносини. Вони у свою чергу  поділяються на такі, що поширюються  на всіх суб'єктів трудового права, і такі, що поширюються на окремі галузі господарювання.

Принципи побудови системи джерел за юридичною ієрархією  визначені професором В. І. Прокопенком⁵. Вони являють собою порядок розміщення джерел права та законодавства в системі залежно від їх юридичної сили і зводяться до таких принципів:

• відмінність конституційного і законодавчого регулювання;

• пріоритет актів законодавчої влади перед актами виконавчої та судової влади;

• перевага актів  органів вищого рівня порівняно  з нижчими орга-нами;

• відповідність  локальних актів державно-правовим актам;

• можливість зупинення  й скасування неправомірних актів  та ін-ші принципи.