Прававочин. Їх значення і види

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КУЛЬТУРИ І МИСЕЦТВ

Факультет права

Кафедра цивільно – правових дисциплін

КУРСОВА РОБОТА

з цивільного права

на тему:

Правочин.  Їх значення і види.

Студентки 3-го  курсу

денної форми навчання

Сидорчук Жанни Дмитрівни

Науковий керівник: проф.

Дзюбенко Олена Вікторівна

Київ - 2011

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………… 4

РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ТА ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВОЧИНІВ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ……………………………………………………………… 7

1.1 Поняття правочину в цивільному законодавстві……………….. 7
 

1.2. Види правочинів…………………………………………………. 9

1.3. Заперечні (оспорювані) правочини та їх види…………………12

РОЗДІЛ 2. ПРАВОЧИНИ, ЯК ПІДСТАВА ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ І ОБОВ’ЯЗКІВ……………………………….. 17

2.1. Форма правочину та її додержання як одна з обов’язкових умов чинності правочинів………………………………………………… 17

2.2. Нотаріальне посвідчення та державна реєстрація укладених правочинів…………………………………………………………… 22

 

РОЗДІЛ 3. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ НЕДОДЕРЖАННЯ ВИМОГ ЗАКОНОДАВСТВА ПРИ ВЧИНЕННІ ПРАВОЧИНІВ…………... 26

3.1. Сутність та загальні засади правових наслідків недодержання вимог законодавства при вчиненні правочинів…………………… 26

3.2.Державна реєстрація правочинів: її суть та правове значення.. 29

ВИСНОВКИ…………………………………………………………. 38

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ……… 40

ВСТУП

Актуальність дослідження. Вчинення правочину в установленій законом формі є однією із загаль­них вимог, додержання яких є необ­хідним для забезпечення його чинності (п.4 ст.203 ЦК України 2003р.1). Тому форма є однією з ключових категорій вчення про цивільний правочин. У ЦК України їй присвячено 45 статей, а у кожному підручнику з цивільного права міститься відповідна глава чи розділ, де норми таких статей аналізуються. Проте цим не вичерпується накопичене людством знан­ня про вказану правову категорію.                                                                                                                                             Багато відомих учених-цивілістів, такі як І.Новицький, Г.Амерханов, Н.Рабинович, Ф.Хейфец, В.Толстой, М.Брагинський, В.Вітрянський та інші займалися науковою роз­робкою загальних та/або спеціальних проб­лем, пов'язаних з правочинами.                                                                                                                              Незважаючи на велику кількість праць, присвячених правочину, на сьогодні ні чинне цивільне законодавство, ні наука цивільного права не дають однозначного ви­значення деяких аспектів правочину (наприклад його форми та відповідної типології). Ця проблема, у свою чергу, призводить до неоднозначного, непослідов­ного тлумачення й застосування чинного законодавства, неможливості дослідження правочину.                                                        Перші норми про правочин мож­на знайти вже у римському цивільному пра­ві. Так, римські юристи за формою розріз­няли правочини вербальні та літеральні.

Внаслідок рецепції римського права за­значені вище види правочину було сприйнято у країнах континентальної Європи, Англії, а пізніше і у США. У середині XIX ст. розроблені римлянами по­ложення про правочин були привезені Д.Мейєром у Росію. Проте Д.Мейер розробив власний підхід до розуміння правочину та його форми і на відміну від римських правників розглядав правочин та його форму не як спосіб фікса­ції, а як форму вираження волі учасника цивільних відносин .                                                                                     Пізніше таку позицію було підтримано іншим відомим дореволю­ційним цивілістом, професором Г. Шершеневичем.                                                                        У радянські часи вчені продовжували дискусію щодо поняття правочину, його видів, а також співвідношення форми правочину зі способом волевиявлення. У процесі диску­сії сформувалися дві принципово різні точ­ки зору на цю проблему. Більшість, а саме І.Новицький, В.Толстой, Ф.Хейфец, Я.Купік, Е.Ейдинова, О.Садиков, О.Красавчиков намагалися продовжити справу Д.Мейера та Г. Шершеневича і відстояти позицію, згід­но з якою під правочином та його формою слід розуміти форму вираження волі.

Інші вчені, такі як О.Іоффе, О.Пуш­кін та В.Шахматов, були прихильниками римського під­ходу до правочину та його форми і розуміли під нею спосіб фіксації волі.                                                                                                                                                          Не знала наука цивільного права і єди­ної точки зору стосовно типології форми правочину. Так, одні автори розрізняли сло­весну (усну та письмову) і конклюдентну форми. На думку інших, слід було говорити про усну, письмову та конклюдентну форми правочину. Третя група авторів розрізняла лише усну та письмову форми, забуваючи про конклюдентні дії.

Судова ж практика, не приділяючи уваги поняттю форми правочину, відповідно до норм ЦК 1963 р., роз­різняла такі її види як усну та письмову (просту та нотаріальну) 4. Причиною такої ситуації була від­сутність чіткого критерію класифікації, то обумовлене неоднозначним розумінням фор­ми правочину.

90-ті роки XX ст. та перші роки XXI ст. не відзначилися великими досягненнями в науковій розробці поняття правочину. Тому позиції сучасних авторів мало чим відрізняються від позицій вчених, які працювали у 60-80-х роках. Як і раніше, зберігається неоднозначність у підходах до визначення поняття правочину, його форми та її типології.

Відсутність у сучасній науці цивільного права фундаментальних досліджень правочину, а також непоширеність судової практики з цього приводу, призвели до то­го, що до ЦК 2003р. увійшло багато норм ЦК УРСР 1963р. Як і раніше, ЦК України не містить визна­чення форми правочину, чітко не визна­чає способи вираження волі. Проте з ог­ляду на предмет дослідження слід відміти­ти, що у ЦК України є і багато позитивних моментів.

Що стосується судової практики відносно правочинів та окремих його аспектів, то Україні не просто виникли, а три­валий час існують різні підходи до розгляду однотипних справ судами загальної юрисдик­ції та господарськими судами.                                                                                                                 Головною метою даного дослідження є визначення поняття правочину, дослідження його умов дійсності правочину, дослідження історії виникнення норм про правочин, аналіз відповід­ного вітчизняного та іноземного законо­давства, судової практики та точок зору вчених-цивілістів.

Отримане після узагальнення знання й положення теорії інфор­мації нададуть можливість виявити сутнісні ознаки правочину та з'ясу­вати критерії, які будуть використані для його класифікації.                                                                                    Виходячи з поставленої мети, в даному дослідженні поставлені наступні завдання:                                                                                                                                            1) визначити поняття правочину, його правові характеристики;

2.      дослідити види правочинів;

3.      розглянути поняття форми правочину, навести її класифікацію та визначити актуальні проблеми в сучасній цивілістиці щодо класифікації форми правочину;

4.      проаналізувати практику нотаріального посвідчення та державної реєстрації укладених правочинів;

5.      визначити правові наслідки недодержання вимог законодавства при вчиненні правочинів.

При написанні даної роботи було використано такі методи дослідження: спеціально-юридичний, порівняльно-правовий, історико-порівняльний.

Об’єктом дослідження є центральний інститут цивільного права – правочин, його умови дійсності та правові наслідки недодержання вимог чинного законодавства сторонами при вчиненні правочинів.

Предметом дослідження є чинне законодавство, монографічні та публіцистичні дослідження з питань центрального інституту цивільного права – інституту правочину.                                                                                                                              Дана робота має відповідну структуру: вступ, 3 розділи, висновки та список використаних джерел та літератури.

РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ТА ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВОЧИНІВ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

1.1.Поняття правочину в цивільному законодавстві

Однією з підстав виникнення цивільних прав і обов'язків, передбачених ст. 11 ЦК України, є правочини. Терміном «правочин» у новому Цивільному кодексі замінено термін «угода», який вживався в кодексі 1963 року .

Однак слід зазначити, що термін «правочин» не є новим для нашого законодавства. Так, у Цивільному кодексі Української РСР 1922 року розділ IV називався «Правочини» і стат­тя 26 цього кодексу передбачала, що «правочини, тобто дії, направлені на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідно­син, можуть бути односторонніми і взаємними (договори)».

Вважається, що цей термін є найбільш вда­лим порівняно з «угодою», враховуючи, що він охоплює і дії однієї особи, які не залежать від згоди або досягнення домовленості з інши­ми особами.                                                                      Фактично положення про правочини (ст.202-250 ЦК України)  поширюються і на гос­подарські правовідносини, однак в Господар­ському кодексі України термін «правочин» зовсім не використовується 7. Це можна поясни­ти тим, що господарські відносини передбача­ють, як правило, укладання договорів (дво- та багатосторонніх правочинів). Разом з тим слід зазначити, що ст.207 ГК України називається «Недійсність господарського зобов'язання», а ст.208 ГК України - «Наслідки визнання гос­подарського зобов'язання недійсним», але за змістом фактично йдеться про недійсність пра­вочинів, про що зазначено у ст. ст. 215, 216 ЦК України.

Новий Цивільний кодекс України більш детально і об'ємне закріпив цей складний ін­ститут цивільного права. Так, якщо в ЦК України 1963 року загальним положенням про угоди (правочини) присвячено 21 статтю (ст.ст.41 - 61), то в Цивільному кодексі України 2003 року - 35 (ст. ст. 202 - 236).

Деякий час серед юристів-практиків існува­ла певна невизначеність щодо правильності поставлення наголосу в цьому слові. Дехто вважав доцільним наголошувати на другому складі слова, інші - на третьому. Враховуючи походження слова, яке складається з двох слів, а саме: «право» та «чинити», більшість схилялась до другого варіанту. І в 5 томі Юри­дичної енциклопедії під редакцією Ю.С. Шемшученка поставлено наголос саме на третьому складі – правочин .                                                                                                                              Правочин є найпоширенішою підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. Він є юридичним фактом (ст.11 ЦК) та являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення певного результату, тобто є обставиною, з настан­ням якої закон пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних пра­вовідносин. Згідно з цим цивільне законодавство України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.                                                                                                                                                           Правочин є вольовим актом і цим відрізняється від подій, що відбуваються незалежно від волі людини (наприклад землетрус, повінь). Як дія цілеспрямо­вана, тобто спрямована на досягнення певних результатів, що мають правовий характер, правочин відрізняється від інших правомірних вольових актів - юри­дичних вчинків, що виникають на підставі вимог закону (наприклад знахідка, виявлення скарбу). Від останніх правочин відрізняється ще й тим, що особи можуть, наприклад, укласти договір, який хоча б і не був передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам (ст.6 ЦК), завдяки чому він буде підставою для виникнення цивільних прав та обов'язків. На. відміну від цього юридичний вчинок не може бути такою підставою за відсутністю прямої вказівки на це в акті цивільного законодавства.                                                                                                                              Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля є бажанням, наміром особи вчинити правочин, однак для вчинення правочину потрібна не тільки воля, а ще й доведення цієї волі до відома інших осіб. Отже, волевиявлення є способом, яким внутрішня воля особи дістає свій вираз зовні. Для чинності правочину волевиявлення його учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, тобто формування волевиявлення повинно бути вільним від факторів, що могли б викривити уяву особи про зміст право-чину (омана, обман) або створити бачення наявності внутрішньої волі за її відсутності (погроза, насилля). Волевиявлення буває прямим або побічним (конклюдентним, від лат. Concludere — робити висновок). При прямому воле­виявленні воля висловлюється словесне (усно чи письмово), наприклад при укладенні договору у письмовій формі або видачі довіреності чи векселя. При побічному (конклюдентному) волевиявленні воля сторін на вчинення правочину прямо не висловлюється, але їх поведінка засвідчує їхню волю до настан­ня певних правових наслідків (наприклад укладення договору перевезення транспортом загального користування шляхом використання автоматів у мет­ро або договору зберігання речі в автоматичних камерах схову). Однак застосо­вуватися побічне волевиявлення може лише у правочинах, які можуть вчиня­тися сторонами в усній формі, та у випадках, прямо визначених законом (на­приклад, ч. 2 ст. 642 ЦК) .

У випадках, визначених договором або законом, ви­раження волі може здійснюватися шляхом мовчання. Останнє само по собі не має юридичного значення, оскільки не визнається виразом волі, однак закон або договір можуть в окремих випадках надавати йому таке значення. У разі якщо встановити справжню волю сторін, що вчинили правочин, немає можливості, його зміст може бути розтлумачений стороною (сторонами) або за вимогою сторони (сторін) судом.                                                                                                                Правочин повинен бути спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним, наприклад набуття права власності або права ко­ристування майном, виникнення повноважень представництва та ін.

Правочин є правомірною вольовою дією. Така позиція є переважною в юри­дичній літературі. Правомірність правочину означає, що він є юридичним фак­том, який породжує ті правові наслідки, настання яких бажають сторони і які відповідають вимогам закону. Своєю правомірністю правочини відрізняються від правопорушень (деліктів) — вольових дій, що суперечать вимогам закону та тягнуть за собою правові наслідки, які сторони не бажали отримати. Згідно із законом правочин завжди є правомірним, якщо тільки його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Правочином, недійсність якого прямо встановлена законом, є нікчемний правочин, а правочином, що може бути визнаний судом недійсним, є оспорюваний правочин.                                                                                                  Правова ціль, заради якої учасники цивільних відносин вчиняють правочини, є їх підставою (каузою), наприклад набуття права власності на майно або права користування ним тощо. Правова ціль правочину повинна бути досяжною та законною. Правочини, ціль яких не відповідає цим вимогам, є недійсними (наприклад правочин, що порушує публічний порядок (ст.228 ЦК).                                                                                                                                                          У свою чергу, правові наслідки, що виникають внаслідок виконання правочину, є його правовим результатом. Останній може збігатися або не збігатися з правовою ціллю правочину (наприклад, якщо ціль правочину була незаконною або недосяжною). Від правової лі правочину треба відрізняти мотив, за яким він вчиняється. Під останнім слід розуміти спонукальну причину, та соціально-економічну або іншу, ніж правова ціль, заради якої вчиняється правочин.                                                                                                                                             Отже, мотиви лише спонукають учасників цивільних правовідносин до вчинення правочину, не маючи причому на відміну від підстави правочину правового значення. Так, наприклад, їй укладенні фізичною особою договору купівлі-продажу товару не має пра­вого значення, з якого мотиву була придбана річ: для особистого користування; для використання при здійсненні підприємницької діяльності; для передачі в дарунок іншій особі тощо.
 

 1.2.Види правочинів

Залежно від числа сторін правочину, вираз волі яких є необхідним для його вчинення, закон поділяє правочини на односторонні та дво- чи багатосторонні (договори). Одностороннім правочином є вольова дія однієї сторони, наприклад заповіт, прийняття чи відмова від прийняття спадщини, публічна обіцянка винагороди, довіреність, простий вексель). З одностороннього правочину права виникають, як правило, у інших осіб, наприклад право представника представляти особу, яка уповноважила його на це довіреністю.                                                                                                                                             Щодо обов'язків, то вони за одностороннім правочином виникають лише для особи, його вчинила, наприклад обов'язок здійснити платіж особи, яка видала простий вексель. Для інших осіб односторонній правочин може створювати в'язки лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Згідно зі ст. 203 ЦК до правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину. Дво- чи багатосторонні правочини називаються договорами. Віднесення правочинів до договорів пов'язано з тим, що для вчинення останніх необхідні не тільки вольові дії сторін, а й погодженість цих дій, яка досягається завдяки договору. Якщо для вчинення правочину потрібні по­годжені вольові дії двох сторін, правочин є двостороннім. Більшість договорів є двосторонніми, наприклад договір купівлі-продажу, міни, майнового найму (оренди). Для вчинення багатостороннього правочину необхідні погоджені вольові дії трьох або більше сторін, спрямовані на вчинення такого правочину (наприклад договір про спільну діяльність, засновницький договір).                                                                                    Крім поділу за кількістю сторін правочини поділяються на: сплатні та безоплатні, консенсуальні та реальні, каузальні та абстрактні, умовні та безумовні, фідуціарні.                                                                                                                                            Оплатним є правочин, в якому дії однієї сторони відповідає набуття цією стороною права на отримання зустрічного майнового задоволення (право от­римати гроші, майно), наприклад договір купівлі-продажу, міни, страхування. Якщо обов'язок набувається стороною без отримання права на зустрічне задоволення майнового характеру від іншої сторони, такий правочин є безоплат­ним (наприклад договір позички, дарування). Оплатність та безоплатність правочинів визначаються законом та домовленістю сторін. Деякі правочини можуть бути як сплатними, так і безоплатними, що залежить від волі сторін правочину (наприклад договір доручення, позики, зберігання).

Залежно від того, коли правочин вважається вчиненим, тобто породжує права та обов'язки, правочини поділяються на консенсуальні (від лат. consensus - правочин) та реальні (від лат. res - річ). Консенсуальним є правочин, для вчинення якого достатньо лише досягнення сторонами згоди за всіма йо­го істотними умовами. Більшість правочинів є консенсуальними (наприклад договір купівлі-продажу, поставки, підряду, спільної діяльності). Для вчинен­ня реального правочину недостатньо лише досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов. Реальний правочин, на відміну від консенсуального, вва­жається вчиненим лише тоді, коли відбудеться передача речі, тобто права та обов'язки за ним виникають з моменту її передачі (наприклад договір позики, банківського вкладу, ренти). Деякі правочини залежно від волі сторін можуть бути як реальними, так і консенсуальними (наприклад договір зберігання, да­рування,позички,факторингу).

Залежно від значення підстав правочину для його дійсності правочини поді­ляються на каузальні (від лат. саusа - підстава) та абстрактні (від лат. аbstraho - виділяю). Правочини, дійсність яких залежить від наявності конкретної підстави, є каузальними, а правочини, для дійсності яких підстава не має зна­чення,єабстрактними.
Дійсність каузального правочину залежить від його підстави, яка вбачається з нього. Наприклад, правовою ціллю договору позики є передача у власність позичальникові грошових коштів або інших речей, визначенних родовими ознаками. Більшість правочинів є каузальними (напри­клад договір купівлі-продажу або майнового найму). На відміну від каузальних правочини, дійсність яких не залежить від їх цілі, мають абстрактний характер (наприклад вексель, оскільки з нього не вбачається, на підставі чого його дер­жатель має право вимагати сплати грошових коштів, або гарантія, зобов'язання за якою не залежить від основного зобов'язання). Абстрактні правочини є дійсними за умови прямої вказівки закону на їх абстрактний характер.
Правочини поділяються на умовні та безумовні. Умовним є правочин, в якому виникнення прав та обов'язків ставиться сторонами у залежність від обставин, які можуть настати або не настати у майбутньому.
Правочини, що не містять відкладальних або скасувальних умов, є безумовними. Окремим видом правочинів є фідуціарні правочини, які мають довірчий характер. Фідуціарні правочини потребують особ­ливої довіри сторін при їх вчиненні. Прикладами фідуціарного правочину є договір доручення та довіреність. Втрата довіри у вказаному фідуціарному правочині може призвести до відмови від нього (його розірвання). У науці цивільного права існують також інші класифікації правочинів, наприклад, ос­танні поділяються на законні та протизаконні, строкові та безстрокові, усні та письмові, внутрішні та зовнішньоекономічні, розпорядчі та зобов'язальні, біржові та ін.

1.3.Заперечні (оспорювані) правочини та їх види

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена зако­ном, але один із учасників або інша зацікавлена особа запе­речують його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним, тобто оспорюваним або відносно недійсним правочином (п. З ст. 215 ЦК України).

Переважна більшість заперечних правочинів - це правочини з вадами волі, тобто один із учасників правочину відтворює не свою волю, а волю іншої особи. Законодавець передбачає підста­ви для оскарження правочину з причини неповноцінності волі особи, яка вчиняла правочин. Виділення таких понять, як воля та волевиявлення, є результатом їх правового аналізу. Але такий розподіл базується лише на теоретичних знаннях, які позбавлені конкретності. Єдність волі та волевиявлення - обов´язкова умо­ва дійсності правочину.

Правочини з вадами волі можна поділити на такі:

1) вчинені без внутрішньої волі;

2) внутрішня воля яких сформувалася не­достатньо.

Без внутрішньої волі вчиняються правочини під впливом на­сильства чи погроз, у результаті зловмисної домовленості пред­ставника однієї сторони з іншою, а також дієздатною особою, яка в момент вчинення правочину не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними. У таких випадках волевиявлен­ня потерпілої сторони не відповідає її волі, або вона взагалі поз­бавлена можливості діяти за своєю волею та у своїх інтересах. Такі правочини, що вчинені під впливом насильства чи погроз, у результаті зловмисної згоди представника однієї сторони з ін­шою, можуть бути визнані судом недійсними за позовом потер­пілих.

До оспорюваних правочинів, внутрішня воля яких сформу­валась недостатньо, належать правочини, вчинені під впливом помилки (омани), обману (обдурювання, ошукання) та кабальні правочини (вчинені під впливом тяжких обставин).

Залежно від підстав недійсності ЦК України визначає такі види оспорюваних правочинів:

1)  вчинений юридичною особою, якого вона не мала права вчиняти (ст. 227 ЦК України);

2)  вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (п. 2 ст. 222 ЦК України);

3)  вчинений фізичною особою, цивільна дієздатність якої об­межена, за межами її цивільної дієздатності (п. 2 ст. 223 ЦК Ук­раїни);

4)  вчинений дієздатною фізичною особою, яка в момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК України);

5)  вчинений під впливом помилки (ст. 229 ЦК України);

6)  вчинений під впливом обману (ст. 230 ЦК України);