Шпаргалка по "Психологии"

3. Гуманістична  теорія зосереджена на внутрішньому багатстві людини, на її самовдосконаленні. Г. теорія особистості америк. псих. 30-60-х років XX ст. Абрахама Маслоу ґрунтується на тому, що кожну людину слід вивчати як єдине, унікальне і організоване ціле. Він зауважує, що надто довго психологи зосереджували свою увагу на детальному аналізі окремих психічних явищ, нехтуючи тим, що людина являє собою єдине ціле. Стрижнем гуманістичної теорії А. Маслоу є вибудувана ним піраміда ієрархії потреб. Людина, на його думку, усвідомлює свої потреби й прагне до їхнього задоволення. Підхід Карла Роджерса, амер. псих. 50-80-х років XX ст.,: вся поведінка людини регулюється тенденцією актуалізації, максимально виявити найкращі якості своєї особистості. Сутність особистості можна зрозуміти, якщо розглядати людину як цілісність, для характеристики якої увів поняття «самість» — організовану, довгочасну сутність людини, стрижень наших переживань. Іншими словами, це «Я-концепція» людини. 4. Диспозиційна теорія особистості. Диспозиція — це психологічні чинники, які суб'єктивно визначають поведінку людини. В основі диспозиційної теорії особистості (Г. Олпорт, Г. Айзенк, Р. Кеттелл) лежать дві ідеї. 1) полягає у тому, що всі люди наділені певними стійкими рисами особистості, які визначають їхню схильність поводити себе певним чином у різних ситуаціях; 2) немає двох людей, подібних один до одного за своїми рисами.

Гордон  Олпорт, америк. псих. 20-60-х років XX ст., зауважував, що кожна особистість цілісна та унікальна і що ці суттєві ознаки особистості можна зрозуміти через її риси. Англійський психолог 40-70-х років XX ст. Ганс Айзенк і англо-американський психолог 30-80-х років XX ст. Раймонд Кеттелл вважали, що структура особистості універсальна і формується з комплексу основних рис, які можна виміряти. Ці комплекси характеризують певні типи людей. Для підтвердження вірності своєї теорії вони використали математико-статистичний метод аналізу рис особистості, зокрема факторний аналіз. За його допомогою було показано, як базова структура рис особистості впливає на поведінку індивідуума. 5. Діяльнісна теорія особистості. У 20-30-х роках XX ст. під впливом біхевіоризму сформувалась діяльнісна теорія особистості. Її почали розробляти російські та українські психологи Л. Виготський, С. Рубінштейн, О. Леонтьєв, О. Лурїя, О, Запорожець, П. Гальперін, Г. Костюк та ін. В основу теорії діяльності було покладено ідею про те, то вирішальним чинником формування особистості людини є її діяльність, яка керується системою мотивів. Григорій Костюк, укр.. псих. 30-80-х років XX ст., провідне місце в діяльності відводить мотиваційній сфері. Мотивацію поведінки особистості вчений пов'язує з конфліктами між різними мотивами, зокрема особистими і суспільно значущими.

У 70-х роках XX ст. укр. псих. Володимир Роменець продовжив ідеї Г. Костюка, започаткувавши вчинкову концепцію психології особистості. Вчинок — складова діяльності людини, вияву її характеру і поведінки. Вчинок розглядається як спосіб особистісного існування людини у світі, як постійно діючий чинник історичних форм прогресу. Саме вчинок, на думку українських психологів, становить єдність людської психіки.

 11. Структура особистості

Структуру особистості розглядають по-різному. Одні вважають, що в ній доцільно розглядати лише психологічні компоненти (пізнавальні, емоційно-вольові, спрямованість), інші виокремлюють у ній ще й біологічні аспекти (типологічні особливості нервовоі системи, вікові зміни в організмі, стать), які не можна ігнорувати у процесі виховання особистості. Однак протиставляти біологічне соціальному в особистості не можна. Природні аспекти та риси існують у структурі особистості як соціально зумовлені її елементи. Біологічне та соціальне у структурі особистості утворюють єдність і взаємодіють.

У структурі  особистості розрізняють типове та індивідуальне. Типове характеризує особистість узагалі: її свідомість, активність, розумові та емоційно-вольові прояви тощо, тобто є тим, чим одна людина схожа на інших людей. Індивідуальне — це те, що характеризує окрему людину: її фізичні та психологічні особливості, спрямованість, здібності, риси характеру тощо, тобто те, чим одна людина відрізняється від інших людей.

Психолог К. Платонов у структурі особистості виокремлює чотири підструктури. Перша підструктура — спрямованість особистості: моральні якості, установки, стосунки, з іншими. Визначається суспільним буттям людини. 2) підструктура досвіду (знання, вміння, навички, звички), який набувається у процесі навчання й виховання. Провідним у набутті досвіду є соціальний чинник. 3) підструктура форм відображення, що охоплює індивідуальні особливості психічних процесів, які формуються протягом соціального життя і специфічно виявляються в пізнавальній та емоційно-вольовій діяльності людини. 4) біологічно зумовлені психічні функції особистості. Об'єднує типологічні властивості особистості, статеві й вікові особливості та їх патологічні зміни, що великою мірою залежать від особливостей мозку. Петровським була висунута думка про те, що особистість розкладається на ендопсихічну та екзопсихічну. Ендопсихіка як підструктура особистості виражає внутрішню взаємозалежність психічних елементів і функцій, ніби внутрішній механізм людської особистості, що ототожнюється з нервово-психологічною організацією людини. Екзопсихіка визначається відношенням людини до зовнішнього середовища. За З. Фрейдом, структура особистості складається із трьох компонентів, або рівнів: «Воно» - несвідома частина психіки людини, скупчення інстинктивних потягів, або сексуальних, або агресивних, які спонукають до негайного задоволення незалежно від ставлень суб'єкта до зовнішньої реальності. «Я» відповідає свідомості. Це, як правило, самосвідомість людини, сприймання і оцінювання нею самою власної особистості і поведінки. «Я» орієнтується на реальність. «Над-Я» являє собою систему моральних почуттів і вимог до поведінки, вчинків і рішень «Я» суб'єкта. «Над -Я» керується ідеальними уявленнями - прийнятими у суспільстві нормами моралі і цінностями. Несвідомі потяги дуже часто призводять до конфлікту між «Воно» і «Над-Я», який розв'язується за допомогою «Я», тобто свідомості, яка, діючи відповідно до принципів реальності і раціональності, прагне максимально задовольнити потяги «Воно» і водночас не відступитися від моральних норм.

12. Мотивація  особистості, її структура та  спрямованість

Для характеристики поняття «мотивації» необхідно визначити сутність основних категорій, які безпосередньо стосуються змісту поведінки людей в процесі їх діяльності. Потреби – переживання людиною необхідності у чомусь, що стає джерелом її активності. Значна роль потреб полягає в тому, що вони спонукають людей до дії. Характер походження потреб є досить складним, але в їх основі лежать дві визначальні причини. 1) має фізіологічний характер, тому що людина як жива істота потребує певних умов і засобів до існування. 2) є результатом суспільного існування. Потреби можна розмістити ієрархічно у вигляді піраміди наступним чином (за Маслоу): фізіологічні, безпеки, філіації (потреба у соціальних контактах), самоповаги, самоактуалізації.

Потреби у свідомості людини перетворюються на мотив, який і спонукає людину до певної цільової дії. Мотиви розрізняють за їхньою усвідомленістю. Неусвідомленими мотивами є потяги і установки. Потяги — це енергія, яка активізує поведінку людини, наприклад, сексуальний потяг. Це первинний емоційний прояв потреби людини у чомусь. Установка є психічним станом готовності суб'єкта до певної діяльності або до певної реакції. Наприклад, викладач може мати установку на те, що студент, який пропускає багато занять, не може мати високої навчальної успішності. Усвідомленими мотивами є інтереси, прагнення та переконання. Інтерес — це емоційно забарвлене ставлення до навколишнього. Він є постійним спонукальним механізмом пізнання. Другим і третім різновидами усвідомлених мотивів є прагнення і переконання. Прагнення — це сильне бажання, хотіння. Воно вказує на те, чого індивід хоче досягти у своєму житті. Переконання — це система стійких принципів особистості.

Мотиви зазвичай утворюють  певну систему в структурі  особистості. Систему мотивів, яка визначає конкретні форми діяльності або поведінки людини, називають мотивацією. Мотивація може бути зовнішньою і внутрішньою. Зовнішня мотивація людини нав'язана, наприклад, студент вчиться тому, що за це отримає схвалення батьків і викладачів. Внутрішня мотивація ґрунтується на власному виборі і особистому бажанні, наприклад, студент вчиться тому, що йому цікаво або він прагне досягти досконалості у вибраній спеціальності.

Під спрямованістю розуміють систему домінуючих мотивів. Провідні мотиви підпорядковують собі всі інші й характеризують будову всієї мотиваційної сфери людини. Виникнення ієрархічної структури мотивів є передумовою стійкості особистості. У структуру спрямованості входять, передусім, усвідомлені мотиви поведінки. Їхня стійка ієрархія дає змогу в певних межах передбачити загальну спрямованість особистості, її вчинків. Проте на поведінку людини впливають не тільки усвідомлені, а й малоусвідомлені мотиви. Їхнє співвідношення визначає поведінку людини в новій ситуації.

13. Система  внутрішніх мотивів

Систему мотивів, яка  визначає конкретні форми діяльності або поведінки людини, називають мотивацією. Внутрішня мотивація ґрунтується на власному виборі і особистому бажанні, наприклад, студент вчиться тому, що йому цікаво або він прагне досягти досконалості у вибраній спеціальності.

До внутрішніх мотиві навчання належать:

− суспільна значущість навчання;

− професійні мотиви, що відображають значення навчальної діяльності для оволодіння майбутньою професією;

− пізнавальні, пов'язані  з проблемою в нових знаннях.

По-справжньому позитивно  впливають на діяльність студентів внутрішні мотиви. Окрім навчальної діяльності, студентам властива ще й дослідницька діяльність. До групи внутрішніх мотивів, які впливають на ефективність дослідницької діяльності відносять прагнення пізнати нове, оволодіти певною інформацією, збагатити власні знання, розширити кругозір, виявити інтелектуальну активність, збагатити власний духовний потенціал та ін. Подані мотиви підвищують ефективність пошукової роботи, з іншого боку, за певних обставин створюються, породжуються в роботі. Такий мотив, як інтерес, здатний забезпечувати формування певних почуттів, думок, дій, що відрізняється впливом на результат дослідницької діяльності. Інтерес до пошукової роботи здатний породити інтелектуальну напругу, творчу активність, натхнення, вдумливість, відповідальність за об’єктивність отриманих результатів дослідження. Інтерес — це емоційно забарвлене ставлення до навколишнього. Він є постійним спонукальним механізмом пізнання. Вирізняють такі види інтересів:

- за метою: 1) безпосередній інтерес спричинює емоційна привабливість об'єкта (наприклад, інтерес до комп'ютерних ігор, до привабливої однокурсниці); 2) опосередкований інтерес виникає щодо результату діяльності, а сам процес може і не спричинювати інтерес (наприклад, інтерес до результату контрольної роботи, до перемоги на конкурсі);

- за глибиною: 1) поверхневі забезпечують знайомство лише з найзагальнішим змістом явища (наприклад, студент цікавиться лише зовнішніми проявами фізичного явища); 2) глибокі — з його суттю (наприклад, студент цікавиться закономірностями фізичного явища);

- за широтою: 1) широкі інтереси охоплюють різноманітні сфери діяльності (наприклад, студент цікавиться і своїм фахом, і мистецтвом, спортом, політикою); 2) вузькі сконцентровані на одній сфері (наприклад, студент цікавиться лише своєю спеціальністю). В умовах, коли розширюються міждисциплінарні зв'язки, спеціалісти з широкими інтересами мають більше можливостей для професійного росту;

- за стійкістю: 1) стійкі зберігаються упродовж тривалого часу (наприклад, інтерес до математики в абітурієнта механіко-математичного факультету з'явився ще в дитячі роки); 2) нестійкі мінливі у часі (наприклад, інтерес до біології з'явився за півроку до вступу на біологічний факультет і вже до кінця першого семестру зник).

14. Стимули та їхній вплив на мотивацію особистості

Стимул  спонукання до дії (матеріальне, моральне тощо), яке має цільову спрямованість. Стимулювання  це процес використання конкретних засобів на користь людини й один із способів, за допомогою якого здійснюється мотивація її діяльності. До морально-психологічних стимулів належать наступні.

Досягнення. Потреба в досягненні визначається як потреба в успіху змагання, виміряна в порівнянні з особистими трудовими внесками високої якості. Стимулювання досягненням може відбуватися за рахунок надання людям можливості виконувати свою роботу в умовах зростаючого простору для використання їх навичок та здібностей. Визнання. Це один з найбільш сильних спонукальних стимулів. Людям необхідно знати не тільки те, наскільки добре вони досягли своєї мети або виконали свою роботу, але також і те, що їх досягнення оцінені належним чином. З іншого боку, хвалити треба вчасно, а похвала має бути пов'язана з конкретними досягненнями. Є й інші форми визнання, такі як нагороди за довгу службу, річні відпустки та закордонні подорожі  все це може бути частиною загальної системи винагороди. Визнання також можуть дати керівники, прислухаються до пропозицій членів своїх команд і здійснюють їх і, що важливо, виражають вдячність за їхній внесок. Інші дії, які означають визнання,  це просування по службі, включення в престижний проект, розширення робочого простору для забезпечення більш цікавою і винагороджуваною роботи тощо. Відповідальність. Можна створити у людей спонукальні мотиви, надавши їм більшу відповідальність за їх власну роботу. Характеристики роботи, що можуть послужити для створення спонукальних стимулів, полягають у тому, що, по-перше, працівники мають отримати наочний зворотний зв'язок, що стосується їх продуктивності, переважно шляхом оцінки їх власної продуктивності і позначенням того, що їм потрібно, по-друге, люди повинні відчувати, що для того щоб виконувати роботу ефективно, вони повинні використовувати здібності, які вони самі цінують, і, по-третє, люди повинні відчувати, що їм наданий високий рівень самоконтролю при постановці своїх цілей і визначенні шляхів руху до них. Вплив. Спонукальним мотивом для людей може бути прагнення до влади.

15. Ціннісні  орієнтації особистості

Жодне суспільство не могло б проіснувати, якщо б його громадяни не дотримувались певних правил поведінки. Ці правила відображають стандарти людських взаємовідносин, соціальні та індивідуальні норми оцінювання дійсності. Німецький психолог першої пол. XX ст. Е. Шпрангер виділив 6 основних типів цінностей, які різною мірою притаманні всім людям: 1.Теоретичні цінності. Людина, яка приділяє увагу цим цінностям, зацікавлена у розкритті істини; характеризується раціональним і критичним підходом до життя. Вона інтелектуальна і вибирає для себе діяльність, пов'язану з фундаментальними науками або філософією. 2.Економічні цінності. Людина найвище цінує те, що корисне і вигідне. Вона практична і активно цікавиться тим, як заробити гроші. Знання, які не мають конкретного застосування, вважають непотрібними. Люди такого складу досягали великих успіхів у техніці та технології. 3.Естетичні цінності. Такі люди найбільше цінують форму і гармонію, завжди мають підвищений інтерес до естетичного боку життя. 4.Соціальні цінності найяскравіше виявляються в альтруїзмі — готовності жертвувати власними інтересами на користь іншої людини або спільноти. Протилежним до альтруїзму є поняття егоїзм — нехтування інтересами інших людей та спільноти заради особистих інтересів. 5.Політичні цінності. Такі люди найвище цінують владу, вплив, славу, популярність. Їхня професійна активність не обов'язково пов'язана з політикою, однак в них яскраво виражена тенденція до домінування. 6.Релігійні цінності. Люди зацікавлені у розумінні світу як єдиного цілого. Способи реалізації цієї цінності різні: одні реалізують їх через активну участь у житті, інші — шляхом відсторонення від життя.