Шпаргалка по "Психологии"

1. Основні напрямки сучасної психології

Різнобічні трактування  природи психіки людини у XX ст. породили низку нових психологічних напрямів. Головними з них були біхевіоризм, або психологія поведінки (засновник – америк. вчений Дж. Уотсон), який психологію визначив як науку про поведінку; психоаналіз, (австр. психіатр З. Фрейд), який вивчав несвідомі прояви психіки людини. Складові частини психоаналізу – це вчення про витіснення, дитячу сексуальність, трактування сновидінь та сублімацію. Найвідоміший з послідовників Фрейда, швейцарський психіатр, психолог і філософ К. Г. Юнг розширив концепцію несвідомого і заснував юнгіанський аналіз. Гештальтпсихологія почала розвиватися в Німеччині на початку XX ст. (Макс Вертгеймер, Курт Коффкі і Вольфганг Келлер). На думку теоретиків, предмети, що складають наше оточення, сприймаються не у вигляді окремих об’єктів, а як організовані форми. Гештальт — це цілісна структура, яка формується у свідомості людини при сприйнятті об'єктів або їхніх образів. Когн. псих. – (америк. вчені Дж. Брунер, П.Ліндсей, Д.Норман), яка вивчала пізнавальні процеси людини. Гуман. псих. сформувалася протягом в 50-60-х роках і була спрямована на розуміння неповторної людської індивідуальності. Основу гуман. псих. заклали такі всесвітньо відомі мислителі, як А. Маслоу, К. Роджерс та ін. (Е. Фромм, Г. Олпорт). Відповідно до уявлень гуманістичної психології, людина наділена вродженим прагненням до самореалізації і самоактуалізації, причому важливий, як внутрішній потаємний рівень свідомості так і рівень самосвідомості в просторі соціуму. Кожен із цих напрямів мав свою психотерапевтичну практику. Психоаналіз зазвичай проводитися у формі одногодинної сесії. Це тривалий процес, що складається з десятків або навіть сотень сесій, які проводяться протягом багатьох місяців або навіть років. Гештальттерапія, основні ідеї якої розробив Ф. Перлз, грунтується на здатності психіки до саморегуляції, на творчому пристосуванні організму до навколишнього середовища і на принципі відповідальності людини за всі свої дії, наміри і очікування. Основна роль терапевта полягає в тому, щоб фокусувати увагу клієнта на усвідомленні того, що відбувається «тут і зараз». Когн. псих. у своїй практичній частині, побудована на принципах терапії розробленої А. Беком. В основі методу лежить пізнання, яке є головною детермінантою виникнення тих чи інших емоцій, що визначають зміст цілісної поведінки. При цьому виникнення психічних порушень (неврози, депресії та інші негативні стани) пояснюється за рахунок неправильно побудованого опису своєї особистості. Відповіді на питання: «Яким я бачу себе?», «Яке майбутнє мене чекає?», тощо, безумовно, не мають стандартних рішень, тим не менш, можуть бути, як адекватними, так і неадекватними реальності. Неадекватні відповіді приводять людину до помилкових дій і відповідно до «катастрофи». Гуманіст. псих. представлена гуманіст. психоаналізом Фромма. Причини психічних розладів: необхідність психотерапії не окремої особи, а суспільства в цілому. Дія ранніх дитячих вражень та сім'ї в цілому на психічний та особистісний розвиток. Цілі психологічної допомоги: задоволення базисних, екзистенційних потреб.

2. Основні етапи розвитку психологічної науки

Античність (період історії від 800 до н. е. до 600 у регіоні Середземного моря; включає також історію Єгипту, Межиріччя, Сирії, Персії та Малої Азії). Ранні античні автори нерідко приділяли в своїй творчості увагу проблемам природи людини, її душі й розуму.

Середньовіччя (від 5 століття (падіння Римської імперії і Велике переселення народів) до епохи Відродження та Реформації (кінець 15 століття — початок 16 століття). Розвиток вчення про душу в рамках філософського вчення і на базі медичних знань. Роботи про психологію в Європі були в цілому сконцентровані на питаннях віри і розуму християнськими філософами.

Новий час (починається на рубежі 15-16 століть). У 1590 році Рудольф Гокленіус вперше використовує термін «психологія» для позначення науки про душу. Його сучасник Оттон Касман вважається першим, хто вжив термін «психологія» в сучасному науковому сенсі.

XVIII століття. Представники  нового часу (наприклад Декарт) вважали, що тіло і душа мають різну природу – це був новий погляд на проблему психології. «Душа і тіло живуть і діють за різними законами і мають різну природу» Декарт.

XIX століття. Стало для  психології століттям поступового  зародження її як наукової  дисципліни, виділення відповідних  областей з філософії, медицини, точних наук.

XX століття. Перші  десятиліття. Саме початок двадцятого  століття відзначено бурхливим  зростанням декількох напрямів. З одного боку, активно розвивається  психоаналіз  школа психотерапії, спочатку заснована на роботах Зигмунда Фрейда, в яких людина описувався як система з декількох незалежних структур особистості, що борються один з одним –  Воно (Ід), Я (Его), Над-Я (Суперего). У США активно розвивається біхевіоризм  заснована Дж. Уотсоном школа психології, що базується на роботах І. П. Павлова і Е. Торндайка про научіння. Людина розглядався як «чорний ящик», до якого входять стимули, а виходять  реакції на ці стимули. У Німеччині розвивається гештальтпсихологія (М. Вертгеймер, Коффка, В. Келер), що є подальшим розвитком на шляху вивчення феноменів свідомості. На відміну від попередників, гештальтісти не намагалися виділити «цеглинки», з яких побудовано свідомість, навпаки, вони вважали основним своїм законом, що «ціле завжди більше суми складових його частин». У рамках цієї школи було відкрито багато феноменів сприйняття і мислення.

1930-1940-і роки. Активно розвивається психологічна  та психотерапевтична практика. Психоаналіз ділиться на безліч  гілок, на його основі формуються  альтернативні форми психотерапії (гештальттерапія та ін.)

1950-1960-і роки. Це десятиліття є епохою розквіту психологічної науки, активного зростання в різних напрямках. У сучасних підручниках більша частина матеріалу присвячена експериментам і дослідженням, проведеним саме в цей період. З'являються гуманістична психологія та психотерапія як спроба подолати зведення людини до автомата чи тварини (теорії біхевіоризму і психоаналізу). Гуманістичні психологи пропонують розглядати людину як істоту більш високого рівня, наділену свободою волі і прагненням до самоактуалізації. Відбувається бурхливий розвиток соціальної психології в США.

1970-1980-і роки. Відбувається бурхливе зростання  когнітивної психології, яка йшла  по шляху поступового спростування  своїх вихідних постулатів про  сутність людської психіки як  системи переробки інформації  з обмеженою пропускною здатністю. У цей період психологія встановлює активні зв'язки з лінгвістикою.  В інших галузях психології відбувається стабільний ріст і накопичення знань, разом з тим знову загострюється відчуття «вічного кризи» психологічної думки, так як жодне з діючих напрямків не дає надії на швидку появу дійсно повної та пояснювальної поведінку людини теорії.

3. Загальнопсихологічні принципи психологічних досліджень

Кожна наука  має власну систему основних принципів та методів проведення досліджень. Принцип  це основне правило психологічного дослідження.

Загальна психологія вивчає сукупність теоретичних та експериментальних  досліджень, що виявляють найбільш загальні психологічні закономірності, основні поняття. Загальна психологія намагається знайти відповіді на питання, які постають перед психологією в цілому, виробити теоретичні принципи, обґрунтувати методи психологічного пізнання, сформулювати основні закономірності існування і розвитку психічної реальності.

Існують, звичайно, і загальнонаукові принципи, серед яких можна назвати: принцип об’єктивності, принцип відповідності, принцип доповнюваності, принцип спостережуваності,  тощо.

Загальнопсихологічні  принципи:

детермінізму  основний метрологічний принцип наукового пізнання психічних явищ; полягає у тому, що психіка формується під впливом зовнішнього середовища залежно від внутрішніх умов організації живої істоти: особливостей нервової та ендокринної систем, задатків, здібностей  і т.д; випереджувального відображення (Анохін)  здатність центральної нервової системи передбачити майбутній перебіг явищ зовнішнього світу; принцип розвитку – психічні закономірності розкриваються лише у процесі розвитку окремої людини та людства в цілому; принцип історизму є продовженням попереднього, але включає в себе зміни і розвиток не лише особистості, а й суспільства, історичних умов; принцип єдності діяльності та свідомості (Рубінштейн) – психіка не може вивчатися як щось абстрактне і пасивне, вона повинна розглядатися як діяльність окремого суб’єкта; діяльність – це і умова виникнення, і фактор формування свідомості та психіки людини; принцип особистісного підходу (Бєхтєрєв) – особливості психічних явищ зумовлюються неповторністю особистості кожної окремої людини, тому всі психічні процеси, стани і властивості потрібно вивчати як такі, що належать конкретній особі; а конкретну людину слід вивчати в конкретній ситуації; системно-структурний принцип – об’єкт психології вивчається як щось цілісне, що має свою структуру; водночас, такий цілісний об’єкт може виступати елементом іншої, загальнішої структури; принцип комплексності – дослідження певного питання з точки зору різних галузей психології та інших наук із систематичним вивчення на всіх етапах життя індивіда.

4. Методи дослідження психології

Метою методів пояснення  психіки є дослідити психічні прояви людини з метою їхнього  наукового пояснення. Процес психологічного дослідження складається з низки етапів: підготовки, збирання, обробки, інтерпретації фактичних даних і формулювання висновків. Відповідно до етапів дослідження, доцільно розрізняти 4 групи методів: організаційні, емпіричні, опрацювання даних та інтерпретаційні. 1. До організаційних методів належать: порівняльний метод, який реалізується зіставленням груп досліджуваних, що відрізняються за віком, видом діяльності тощо; лонгітюдний метод, що виявляється у багаторазових обстеженнях тих самих осіб впродовж тривалого часу; комплексний метод, коли той самий об’єкт вивчають різними засобами представники різних наук, що дає можливість різнобічно характеризувати особистість. 2. До групи емпіричних методів входять: спостереження (полягає у тому, що експериментатор збирає інформацію, не втручаючись у ситуацію; базується на певному плані, фіксації фактів, аналізі та інтерпретації) і самоспостереження (постає як засіб вивчення, аналізу та синтезу власних вчинків та дій, порівняння своїх думок із думками інших людей); експериментальні методи (обов’язковим є контроль за умовами перебігу експерименту (дослідник активно втручається в діяльність досліджуваного), за подразниками, що діють на людину, за її реакціями на них); психодіагностичні методи (тести (використовують для визначення властивостей особистості, вимірювання розвитку порівняно із стандартом), анкети (допомагають збирати фактичний матеріал, що стосується змісту думок, оцінок, настроїв людей), соціометрія (забезпечує вивчення стосунків між членами груп, виявляє їхню структуру на основі відносно простої процедури вибору одними членами групи інших за параметрами симпатії-антипатії, референтності (стосовно певних цінностей), інтерв’ю та бесіда (методи здобуття інформації стосовно поглядів особистості, ціннісних установок, психічних властивостей, що спираються на попередньо розроблену програму запитань); біографічний метод (використання матеріалів, що стосуються особливостей життя людини, її розвитку як особистості, аналіз важливих подій у дитинстві, навчанні та трудовій діяльності, внаслідок чого реконструюють характерні риси особистості); трудовий метод (передбачає включення дослідника в конкретну діяльність, оволодіння її технологією, входження у відповідну роль з метою вивчення ніби зсередини її закономірностей). 3. Методи обробки даних – це кількісні та якісні методи. До кількісних належать, наприклад, визначення середніх величин, коефіцієнт кореляції, факторний аналіз, побудова графіків, гістограм, схем, таблиць тощо. Якісний метод передбачає аналіз і синтез отриманих даних, їх систематизацію та порівняння з результатами інших досліджень. 4. До інтерпретаційних методів належать генетичний метод аналізу психологічних даних у процесі розвитку – з виокремленням стадій, критичних моментів, суперечностей тощо, а також структурний метод, який передбачає встановлення зв’язків між усіма психічними якостями індивіда. Останній полягає в реалізації особистісного підходу, коли всі психічні властивості розглядаються у цілісній системі.

5. Проблема розвитку психіки у філогенезі та онтогенезі

Філогенез психіки (історичний її розвиток), розглядається за аналогією з філогенезом організмів, тому в дослідженні філогенезу мова йде про видовий розвиток психіки у тварин. Психіка тварини – біологічна передісторія розвитку психіки у людей. Філогенез вивчався переважно об'єктивними методами (самоспостереження, як метод пізнання психіки для тварин виявляється неможливим), тобто такими, які ми можемо спостерігати ззовні. Об’єктивні методи можуть мати структурні та функціональні критерії. Структурний критерій визначає наявність психіки за тим, що організм належить до певного класу, а цьому класу характерна психіка. За функціональним критерієм про наявність психіки судять на основі тих чи інших функцій організму, наприклад, рухів, захисних реакцій, здатності до навчання. Існує взаємообумовленість між рівнем розвитку психіки і рівнем організації нервової системи її тілесного носія. Про це переконливо свідчать порівняльно-фізіологічні й зоопсихологічні дані. Ця взаємообумовленість склалася у процесі адаптації організму до середовища.

1. Стадія сенсорної психіки: Нижчий рівень – примітивні елементи чутливості – найпростіші, нижні багатоклітинні, які заселяють водне середовище; вищий рівень – наявність відчуттів – нижчі безхребетні.
2. Стадія перцептивної психіки: Нижчий рівень – складні інстинкти, елементарні навички – вищі безхребетні, нижчі хребетні; вищий рівень – елементарні форми мислення – високорозвинені інстинкти, складні навички, передумови тваринного інтелекту – вищі хребетні; найвищий рівень – встановлення причинно-наслідкових зв’язків  вищі ссавці, тваринний інтелект – мавпи і дельфіни. Отже, на найвищому щаблі філогенезу психіки стоїть людина. Людська психіка, згідно Ф. Енгельсу, детермінована вже переважно соціально: трудова діяльність із суспільною організацією є головними факторами. Внутрішня детермінація психіки людини в такому розумінні не відіграє великої ролі, людина розглядається як біосоціальна істота.

Існують наступні теорії, які пояснюють історичний розвиток (філогенез) психіки:

1. Еволюційна   поступовий розвиток (Дарвін).  2. Діалектично-матеріалістична – перехід кількісних змін у якісні (стрибкоподібний розвиток) (Леонтьєв, Лурія, Виготський). 3. Синтетична (Фішер, Райт, Холдейн) – популярна зараз концепція, згідно з якою еволюція відбувається під впливом двох факторів: внутрішнього – генетичний матеріал, і зовнішнього – мінливі зовнішні умови. 4. Натуралістична – психіка людини суттєво не відрізняється від психіки тварини, лише кількісно відрізняються механізми пристосування. 5. Суспільно-історична – визначає важливу роль знаходження людини в суспільстві, набування нею культурних цінностей та впливу на неї історичних умов епохи. 6. Марксистська – психіка виникла завдяки еволюції, але вирішальну роль у її формуванні відіграла суспільна праця (інструменти, мета праці, мовлення). Але психіка людини перебуває у зв’язку із суспільством, тому психічні явища мають класовий характер.