Шпаргалка з історії економіки та економічної думки

Таким чином, визначаючи найхарактерніші особливості  НТР 1950-—1970-х років, слід вказати  такі:

• революційні зміни в науці (передусім у фундаментальних науках: фізиці, математиці, біології, хімії. Зрушення в цих науках відкрили перспективи розв'язання проблем, які вимагають мультидисциплінарного підходу, тобто комплексного вирішення економічних, соціальних, екологічних, політичних та інших проблем);
• розвиток прикладних наук та значення їх у доведенні успіхів НТР до ринку;

— оптимізація  взаємодії науки та виробництва  й створення на цій основі єдиного  комплексу: наука -— техніка (технологія) — виробництво (наука стає самостійною  провідною виробничою силою, а виробництво  — технологічним застосуванням  науки);

• виникнення  нового  напряму  науково-технічного  прогресу— автоматизації (часткова або повна заміна участі людини в отриманні, перетворенні й використанні енергії, матеріалів та ін 
  формації автоматизованими засобами виробництва);
• запровадження  гнучких  автоматизованих  систем   (ГАС), основою яких стало виникнення верстатів із числовим програмним управлінням; створення роботів; комп'ютеризація;
• запровадження автоматизованих систем управління (АСУ), проектування тощо.

Концепція Форда—Тейлора—Друкера  — концепція промислового перевороту, що пояснює характер розвитку масових ринків у розвинених національних економіках повоєнного часу за рахунок низки чинників, а саме:

—розширення зайнятості в працемістких поточпо-конвеєрних процесах галузей масового виробництва  із високими заробітками працівників;

—розширення споживчого кредиту сім'ям зі зростаючими  потребами в товарах тривалого  користування.

Значною помилкою П. Друкера можна вважати те, що він залишив новому масовому капіталомісткому поточно-конвеєрному виробництву і суспільству масового споживання стару назву — «індустріальна система», що стирало принципову межу між добою НТР і антагоністичним фабрично-заводським виробництвом початку XX ст.

На відміну  від концепцій НТР американських  авторів, європейські концепції 1950—1960-х років створювалися за умов жорстких повоєнних класових зіткнень та конкуренції дешевих американських товарів. Основною лінією всіх концепцій стає ідея розвитку виробництва завдяки ускладненню техніки й запровадження автоматизації.

Однак зазначимо, що фабрично-заводська концепція  НТР, що абсолютизувала значення капіталів  і роль чиновника-технократа, не розкривала сутності глобального перевороту в  матеріальному виробництві, що стався у 50—70-ті роки XX ст. Саме цей переворот створив нове виробництво і замінив панування капіталу на панування знань.

Ж. Фурастьє, Ф. Штернберг, Р. Арон, Ж. Еллюль, які  розглядали НТР 1950—1970-х років як другу хвилю розвитку автоматизації, складнішої техніки, підвищення продуктивності праці.

Загалом теорії перелічених авторів орієнтували  масові організації на необхідність контролю за перебігом НТР, найгострішій критиці було піддано конвеєрну технологію, що дегуманізує і декваліфікує працю.

Ідея «всеосяжної  автоматизації» послугувала ядром  цієї теорії і в 1956—1965 роках набула визнання в програмах соціал-демократичних  партій Європи, які були переконані, що автоматизація без революцій розв'яже проблеми рідкості благ і бідності. Позиція прихильників передових технологій влаштовувала керівників корпорацій, а наукові кола надихала ідея великої місії фундаментальних наук.

101. Вплив наднаціональних організацій (ООН, МОП, МВФ)на розвиток національних економік провідних країн Європи та США у 50 - -70-ті роки XX ст..

Головним  для політикуму провідних країн  світу по завершенні війни було вирішення проблеми колективної безпеки. З цією метою 25 квітня 1945 року у Сан-Франциско було відкрито конференцію Об'єднаних націй — найбільший міжнародний форум того часу, який зібрав понад 800 делегатів від 50 країн. Представники багатьох країн, що брали участь у війні проти фашистської Німеччини та Японії, зібралися разом, щоб створити таку міжнародну організацію, котра б сприяла забезпеченню миру й безпеки всім народам після війни. Конференція у Сан-Франциско була завершальним етапом створення ООН. її учасники підбили підсумки тривалої й складної дипломатичної боротьби, котра віддзеркалювала докорінні зміни, що сталися на світовій арені за роки Другої світової війни.

Ініціаторами  створення міжнародної організації  з підтримки миру й безпеки  були держави антигітлерівської  коаліції -— СРСР, США і Велика Британія. Члени ООН зобов'язалися  вживати колективних заходів щодо запобігання й усунення загрози миру, боротьби проти актів агресії, домовилися розв'язувати свої суперечки мирними засобами, розвивати дружні відносини на засадах поваги, рівності та самовизначення народів, співпрацювати у розв'язанні економічних, соціальних і культурних проблем, заохочувати повагу до прав людини.

 Ще одним  наслідком війни виявилися міжнародні  валютні угоди, підписані у червні 1944 року представниками 44 країн під час валютно-фінансової конференції у Бреттон-Вудсі (США); було вирішено створити Міжнародний валютний фонд (МВФ), вироблено основні правила міжнародних валютних відносин. Крім МВФ, був створений Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), що мали виконувати роль міжнародних кредитних центрів.

МВФ розпочав функціонування у березні 1947 року, правління  розташовано у Вашингтоні, європейське  відділення — в Парижі.

Метою діяльності МВФ проголошувалося сприяння розвитку міжнародної торгівлі й валютної співпраці шляхом управління структурою обмінних курсів різних світових валют, а також фінансування короткотермінових дисбалансів у міжнародних платіжних відносинах.

Світова система  валютних курсів із регульовано-фіксованими  валютними курсами, що склалася у  повоєнний період, проіснувала з деякими модифікаціями до 1971 року й характеризувалася такими ознаками:

1, Кожна країна — член МВФ установлювала номінальний золотий вміст своєї грошової одиниці, що визначало паритет валют, а відтак — і валютний курс.

2. Кожна країна зобов'язувалася дотримуватися  незмінногокурсу своєї валюти щодо валют будь-якої іншої країни

3. Країни-члени  втратили право на необмежену  кількість деваль-вацій. Девальвацію  можна було провести лише з  дозволу МВФ. Це дало змогу  усунути довільні конкурентні  девальвації валют

На міжнародній  арені політику соціальної реабілітації населення мали здійснювати такі наднаціональні структури, як Організація Об'єднаних Націй та Міжнародна організація праці.

У руслі сучасної цивілізаційної парадигми людина є  центральною постаттю суспільства, його стрижнем і найбільшою цінністю. Значною мірою розбудови інституції овального середовища соціальної сфери, із закріпленням за людиною її захисних статусних прав, сприяла Загальна декларація прав людини, ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН 30 грудня 1948 р. у вигляді резолюції. Ця декларація проголошує низку трудових прав людини: право на працю, на вільне обрання роботи; на захист від безробіття; на справедливі та сприятливі умови праці; на рівну оплату за однакову працю без будь-якої дискримінації; на справедливу та задовільну винагороду, що забезпечує гідне існування самої людини та її сім'ї й доповнюється іншими засобами  соціального забезпечення;  па  створення  профспілок та вступ до них для захисту своїх інтересів; на відпочинок і дозвілля; на розумне обмеження робочого дня та оплачувану щорічну відпустку.

У грудні 1966 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права людини. За юридичною природою цей документ є багатостороннім міжнародним договором, ратифікованим більшістю країн — членів ООН.

Від 1946 року як спеціалізована установа ООН починає  діяти МОП— організація, створена ще 1919 року в складі Ліги націй. Попервах метою діяльності цієї організацією, визначеною західною соціал-демократією, було сприяння соціальному прогресу, встановленню і підтриманню соціальної злагоди. Конвенції та рекомендації МОП разом з численними актами ООН, чинними у світовому масштабі, та актами локальної дії, прийнятими регіональними організаціями, становлять своєрідний міжнародний кодекс праці.

Особливого  значення у повоєнний період набула проблематика соціально-трудових відносин. Сприяти їх оптимізації мали норми, викладені в конвенціях, що були прийняті в цей період. Принагідно зазначимо, що всім документам МОП властива ідея присутності у всіх діях соціальних партнерів імперативу політичної волі щодо досягнення соціального компромісу

102. Вплив  міжнародно – інтеграційних факторів  на розвиток національних економік  провідних країн Європи та  США у 50 -70-ті роки XX ст. та його відображення в дослідженнях Дж. Вайнера, Дж. Міда, Р. Ліпсі.

Загального  передумовою інтеграційних процесів у Європі впродовж 1950—-1970-х років  було поглиблення міжнародного поділу праці за умов НТР, а отже — зростання  взаємозалежності та взаємовпливу національних економік.

Серед причин і чинників європейської інтеграції назвемо такі: наявність значних  матеріальних втрат, завданих Другою світовою війною;

• розв'язання проблем колективної безпеки за умов розгортання «холодної війни»;
• уповільнені темпи засвоєння досягнень НТР та наявність більш успішних суб'єктів конкуренції у світовому господарстві, безпосередньо США та Японії;
• наявність спільних історико-цивілізаційних, регіональних рис та особливостей соціально-економічного, політичного і загальнокультурного розвитку країн Західної Європи.

Уперше ідею європейської єдності сформулював  Вінстон Черчілль, який у виступі 19 вересня 1946 року в Цюріху закликав до перебудови Європи па зразок Сполучених Штатів Америки, що, як вважав «великий англієць», дасть їй можливість стати такою ж вільною і щасливою, як Швейцарія.

Проте країни, які брали участь у плані Маршалла, вже в червні 1947 року заснували Комітет європейської економічної співпраці, який підготував конвенцію, підписану 16 травня 1948 року. Так виникла Організація європейської економічної співпраці (ОЄЕС), яка надавала рекомендації щодо розподілу економічної допомоги окремим країнам у рамках плану Маршалла й започаткувала Європейський платіжний союз.

Серед основних чинників європейської інтеграції слід назвати такі:

• формування  наднаціональних  інститутів  па  західноєвропейському просторі;
• утворення зони вільної торгівлі (спільного ринку) західно європейського регіонального блоку;
• становлення спільного ринку із вільним рухом праці, капіталу та підприємництва;

—визначення перспективи утворення валютного  союзу та єдиної грошової системи;

• перспектива створення єдиного парламенту та уряду Західної Європи;
• вироблення єдиної стратегії щодо позаблокових країн.

Загалом європейський інтеграційний процес у повоєнний  період має таку хронологічну послідовність:

• 1944 р. (Лондон)— прийняття урядами Бельгії, Нідерландів і Люксембургу рішення щодо створення митного союзу;
• 1948 р.— оформлення митного союзу під назвою «БЕНІЛЮКС», у межах якого скасовуються відміна обмеження па експорт-імпорт промислової продукції, вільне пересування робочої сили та вільний обіг капіталу;

-1948  р.—  домовленість щодо створення  митного союзу між Францією  та Італією (набрала чинності  від 1950 року);

• 1952 р. (Париж)-— створення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС): Франція, ФРН, Італія та країни Бенілюксу;
• 1957 р.  (Рим)— створення Європейського економічногоспівтовариства (ЄЕС) («Європа шести»): Франція, ФРН, Італія, Бенілюкс, на засадах чотирьох свобод Римського договору, а са 
  ме: вільного руху товарів між країнами-учасниками; вільної міграції робочої сили всією територією ЄЕС; вільного переміщення капіталу та свободи підприємництва, тобто права безперешкодного створення власних фірм, падання послуг у межах Співтовариства;

-1960-ті роки  створення інституціональної структури  ЄЕС, тобто міждержавних регулювальних  органів, а саме: Рада Європи  — порадчий орган, репрезентований  главами держав і урядів, головним  завданням якого є розроблення  стратегії економічного і соціального розвитку країн ЄЕС; Рада міністрів країн-учасшщь; Комісія ЄЕС, що мала представляти Співтовариство у міжнародних відносинах та організаціях; Європейський парламент— орган з розроблення рекомендацій інтеграційної політики;

- 1960 р. —  створення Європейської асоціації  вільної торгівлі (ЄАВТ) у складі Великої Британії, Данії, Австрії, Швеції, Норвегії, Швейцарії, Португалії. Основою цього утворення було проголошення безмитного обігу товарів за відсутності інституціональної структури. Уже за кілька років це утворення розпалося, а країни, що до нього входили, приєдналися до ЄЕС.

Відомий дослідник  економіко-інтеграційпих процесів Дж. Вайнер у праці «Питання про  митні союзи» (1950) наголошував, що розширення торгівлі підвищує добробут країн тією мірою, якою внутрішнє виробництво заміщується імпортом з країн-партнерів, що знижує витрати; відносно більш дешевший імпорт сіає можливим завдяки скасуванню тарифів.