Іноземний капітал в Україні та фінансова безпека держави

     Державні інвестиції (у міжнародній практиці їх називають ще офіційними) – це засоби з держбюджету, що скеровуються за кордон або приймаються звідти за рішенням або безпосередньо урядів, або міжурядових організацій. Це державні позики, позички, гранти (дарунки), допомога, міжнародне переміщення яких визначається міжурядовими угодами.

     Сюди  ж відносяться кредити й інші кошти міжнародних організацій (наприклад, кредити МВФ). У цьому випадку мова йде про відносини між державами, що регулюються міжнародними договорами і до яких застосовуються норми міжнародного права. Можливі й діагональні відносини, коли консорціум (група) приватних банків надає інвестиції державі.

     Під приватними інвестиціями розуміються інвестиції, що надають приватні фірми, компанії або громадяни однієї країни відповідним суб'єктам іншої країни. Інвестиційні відносини настільки складні й різноманітні, що нерідко відносини між державами тісно пов'язані з відносинами між приватними особами. Можлива й складніша конструкція відносин, коли матеріальні зобов'язання держави-боржника щодо отриманих кредитів (наприклад, виплата відсотків) виконуються за рахунок повної або часткової вартості майнових прав приватного інвестора в країні-боржника (наприклад, представлення прав на розробку власних ресурсів).

     Поданий у законодавчих актах і міжнародних договорах перелік видів (форм) іноземних інвестицій далеко не є вичерпним, оскільки поняття інвестицій охоплює усі види майнових цінностей, які іноземний інвестор вкладає на території певної країни. У цей перелік входять:

• нерухоме і рухоме майно (будинки, спорудження, устаткування й інші матеріальні цінності) і відповідні майнові права, включаючи право застави;
• грошові кошти;
• акції, внески, облігації або будь-які інші форми участі в товариствах, підприємствах, у тому числі й у спільних;
• право вимоги коштів, що вкладаються для створення економічних цінностей, або послуг, що мають економічну цінність;
• права на результати інтелектуальної діяльності, часто зумовлені як права на інтелектуальну (в тому числі й промислову) власність;
• права на здійснення господарської діяльності, надані на основі закону або договору, включаючи, зокрема, права на розвідку й експлуатацію природних ресурсів.

     За термінами вкладення закордонні капіталовкладення поділяються на короткострокові, середньострокові і довгострокові. До останніх відносять інвестиції, вкладені більш ніж на 15 років. У цю групу входять найбільш значущі капіталовкладення, тому що до довгострокових належать усі вкладення підприємницького капіталу у формі прямих і портфельних інвестицій, а також позичковий капітал.

     За характером використання закордонні капіталовкладення бувають позичковими і підприємницькими. Позичкові інвестиції означають надання засобів у борг заради одержання прибутку у формі відсотка. У цій сфері досить активно виступають капітали з державних і вкладення з приватних джерел. Підприємницькі інвестиції прямо або опосередковано вкладаються у виробництво і полягають в отриманні того чи іншого обсягу прав на прибуток у формі дивіденду. Найчастіше мова йде про вкладення приватного капіталу [5,ст.40].

     За  цілями підприємницькі капіталовкладення поділяються на прямі й портфельні. Прямі інвестиції – основна форма експорту приватного підприємницького капіталу, що забезпечує встановлення ефективного контролю і дає право безпосереднього розпорядження закордонною компанією, а також є вкладенням капіталу заради довгострокового інтересу. За визначенням МВФ, прямими іноземні інвестиції є в тому разі, коли іноземний власник володіє не менш 25% статутного капіталу акціонерного товариства. За американським законодавством – не менше 10%, у країнах Європейського Співтовариства – 20-25%, а в Канаді, Австралії і Новій Зеландії – 50%.

     Прямі інвестиції поділяються на дві групи:

• трансконтинентальні капітальні вкладення, зумовлені можливими кращими умовами ринку, тобто коли є змога постачати товари з нового виробничого комплексу безпосередньо на ринок даної країни (континенту). Витрати відіграють тут невелику роль, головне – перебування на ринку. Різниця у витратах виробництва в порівнянні з материнською компанією є меншим чинником впливу на розміщення виробництва на цьому континенті. Витрати виробництва вирішальні для визначення країни континенту, де необхідно створити нові виробничі потужності;
• транснаціональні вкладення – прямі інвестиції в сусідній країні (найчастіше). Ціль цих вкладень – мінімізація витрат у порівнянні з материнською компанією.

     Риси, характерні для прямих інвестицій:

• при прямих закордонних інвестиціях інвестори, зазвичай, позбавляються можливості швидкого виходу з ринку;
• великий ступінь ризику і велика сума, порівняно з портфельними інвестиціями;
• більший термін капіталовкладень, вони вигідніші для країн-імпортерів іноземного капіталу.

     Прямі закордонні інвестиції скеровуються у країни, що приймають інвестиції, двома шляхами:

     1) організацією нових підприємств;

     2) скуповуванням або поглинанням компаній, які вже існують [6, с.16-17].

     Портфельні  інвестиції – такі капітальні вкладення, частка участі яких у капіталі фірм нижча за межі, визначені для прямих інвестицій. Портфельні інвестиції не забезпечують контролю над закордонними компаніями, обмежуючи прерогативи інвестора одержанням частки прибутку (дивідендів).

     У деяких випадках міжнародні корпорації реально контролюють іноземні підприємства, володіючи портфельними інвестиціями, з двох причини:

     1) через значну розпорошеність акцій серед інвесторів;

     2) через наявність додаткових договірних  зобов'язань, що обмежують оперативну  самостійність іноземної фірми.

     Маються на увазі ліцензійні угоди, контракти  на маркетингові послуги й технічне обслуговування. Підвищення ролі портфельних інвестицій за останнє десятиліття пов'язане з можливістю проведення спекулятивних операцій, нарощуванню масштабів яких сприяв ряд факторів:

• інтернаціоналізація діяльності фондових бірж;
• зняття обмежень для іноземних компаній на багатьох найбільших фондових біржах;
• розширення міжнародних операцій банків з цінними паперами пенсійних фондів й інших ощадних установ.

     Інші  інвестиції: група інвестицій, у яку в основному входять міжнародні позики і банківські депозити.

     Форми закордонних капіталовкладень у  викладеній схемі усі рівнозначні. Тим часом не до кінця зрозуміло, які форми інвестицій важливіші з погляду керування реальним виробництвом.

     В основі цих різночитань, що виходять на рівень законодавчих актів і урядових постанов, лежить, як правило, особистий або груповий інтерес відповідних фінансово-промислових кіл. Але усе частіше визнається пріоритетним значення прямих інвестицій як чинника, що найбільш вдало об'єднує національні (або державні) інтереси різних шарів суспільства. Крім того, вони переважно пов'язані з конкретними міжнародними факторами, що оперують фінансово-промисловими групами, тому вони більш керовані, їх правила використання більш певні, що особливо важливо з позицій забезпечення реальних конкурентних стандартів для національної економіки.

     Таким чином, існують різні форми іноземних  інвестицій. Перш, ніж вибрати ту чи іншу форму вкладення капіталу, іноземні інвестори повинні впевнитись у тому, що країна-реципієнт має сприятливий інвестиційний клімат, що визначається рівнем політичної й економічної стабільності, інвестиційною політикою, стійкістю грошової одиниці й інших факторів.

     Іноземні  інвестиції мають велике значення для  соціально-економічного розвитку України. Їх залучення сприятиме подоланню  нинішнього спаду виробництва й  забезпеченню передумов економічного зростання нашої держави. Враховуючи це, в Україні вже створена і набуває подальшого розвитку і вдосконалення правова база щодо іноземного інвестування.

     Іноземні  інвестиції – це всі види майнових, інтелектуальних та інших цінностей, що вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльності згідно з чинним законодавством України.

Розділ 2. Аналіз залучення іноземного капіталу в економіку України

     Україна потенційно може бути однією з провідних  країн щодо залучення іноземних інвестицій. Цьому сприяє її величезний внутрішній ринок, порівняно кваліфікована і водночас дешева робоча сила, значний науково-технічний потенціал, великі природні ресурси та наявність інфраструктури, хоч і не надто розвиненої.

     Проте притоку в інвестиційну сферу іноземного та приватного національного капіталу перешкоджають політична нестабільність, недосконалість законодавства, нерозвиненість виробничої та соціальної інфраструктури, недостатнє інформаційне забезпечення та ще однієї дуже важливої причини – корупції. Саме через корупцію і бюрократію у світі склалася негативна думка про нашу державу, додамо до цього нашу систему оподаткування і ось ми маємо результат: Україну віднесли до групи країн з найбільшим інвестиційним ризиком.

     На  сьогоднішній день іноземні інвестори, які все ж наважуються інвестувати в нашу економіку вимагають законодавчих гарантій, великі корпорації та інвестиційні компанії вимагають урядових гарантій та пільг. Проте механізм реалізації правових гарантій поки що недостатньо відпрацьований. Крім того, в Україні не налагоджено судові механізми для забезпечення дотримання законних прав інвесторів та врегулювання спорів. Та й для іноземних інвесторів більш приваблива незалежна від уряду країни-господаря інстанція для вирішення можливих суперечок. У зв’язку з цим велике значення надається приєднанню України до багатосторонньої конвенції щодо врегулювання інвестиційних спорів між державою та фізичними і юридичними особами інших країн.

     Важлива умова, необхідна для приватних  капіталовкладень (як іноземних, так і вітчизняних) – постійний та загальновідомий набір норм та правил, сформульованих так, щоб потенційні інвестори могли розуміти та передбачати, що ці правила будуть застосовуватись до їх діяльності. В Україні ж, яка перебуває в стані безперервного реформування влади, правовий режим непостійний.

     Надалі  на різних рівнях влади діють закони та правила, що часто суперечать один одному. Додатковим джерелом нестабільності є надання законам та інструкціям  зворотної сили. Така практика серйозно турбує іноземних інвесторів, особливо коли законодавство зачіпає вже існуючі капіталовкладення. Процеси ринкових реформ і структурних перетворень, які відбуваються в нашій державі, вимагають значних капітальних вкладень.

     Питання пошуку й залучення в господарський комплекс України фінансово-матеріальних ресурсів набувають особливої актуальності внаслідок необхідності оновлення діючих виробничих потужностей та основних фондів на більшості промислових та сільськогосподарських підприємствах, вирішення завдань впровадження новітніх технологій, освоєння нових конкурентоспроможних видів продукції, нарощування потенціалу й створення нових робочих місць.

     В умовах вкрай обмежених внутрішніх можливостей для фінансування економічних  проектів великого значення надається  більш активному використанню інвестицій. Проте, незважаючи на посилену увагу до цього питання з боку держави, воно так і залишилося не вирішеним.

     Існують різні точки зору на інвестиційні процеси в Україні та їх динаміку. Гроші завжди йдуть туди, де найсприятливіші умови для їх вкладення, де вони дають найбільший прибуток. Важкий стан економіки нашої держави в поєднанні з неадекватним законодавством є основними причинами, які пояснюють той факт, що обсяги іноземних інвестицій в Україну залишаються низькими в порівнянні з іншими постсоціалістичними країнами Східної та Центральної Європи.

     Згідно  з діючими нині нормативно-правовими актами всім інвесторам без винятку надано рівні права, незалежно від того, який сектор економіки вони інвестують, який розмір цих інвестицій, яке їх походження, чи є вони внутрішніми чи закордонними.

     Такий підхід, можливо, і є нормальним у  разі, якщо країна вже досягла достатньо  високого рівня економічної стабільності. Але він не виправдовує себе у  випадку з нашою державою. Законодавство України, на жаль, не надає будь-яких стимулів для інвестування у ключові галузі економіки. Що важливішими та необхіднішими є фінансово-матеріальні надходження для держави, то привабливішими мають бути умови для потенційних інвесторів, особливо це стосується перехідного етапу економіки. Тому, на мій погляд, селективну інвестиційну роботу потрібно проводити так, щоб першочергова увага була до тих інвесторів, які насамперед спрямовані на виробництво товарів, що заміщають імпорт, а також орієнтовані на експорт.