Встановлення дипломатичних відносин та організація дипломатичних представництв

     За  існуючою практикою дипломатичне представництво, яке очолює посол або тимчасовий повірений у справах, називається  посольством, а очолюване посланником  чи повіреним у справах - місією.

     Міжнародне  право передбачає комплекс спеціальних  правил, які стосуються відкриття  дипломатичних представництв, їх функціонування та привілейованого статусу. Вони покликані  забезпечити сприятливі умови для  виконання Дипломатичним представництвом  своїх функцій.

     Віденська конвенція про дипломатичні зносини  орієнтується, передусім, на дипломатичне представництво. Раніше вважалось, що саме дипломатичний представник  є основною фігурою в дипломатичному спілкуванні. Сьогодні дипломатичні акції  перемістились із особистості глави представництва на дипломатичне представництво загалом.

     Постійне  зростання відповідальності посольств  і місій, розширення їх сфери дії, збільшення чисельності персоналу, а також безперервність функцій  і загальних прав, незалежно від  змін у керівництві посольства чи його відсутності засвідчує, що глава дипломатичного представництва є лише одним із його членів, хоча й найбільш важливим. Ця особливість Віденської конвенції досить наочно простежується в таких її положеннях:

     - по-перше, відкриття дипломатичного представництва є наслідком угод між двома державами і не стосується безпосередньо призначення його глави;

     - по-друге, функціонування дипломатичного  представництва не порушується  змінами його персоналу; 

     - по-третє, дипломатичне представництво наділене власними привілеями та імунітетами, які не варто змішувати з імунітетами та привілеями його співробітників;

     - по-четверте, припинення функцій  глави дипломатичного представництва  не порушує функціонування самого  представництва, тоді як припинення діяльності представництва передбачає завершення функцій усіх його членів включно з главою.

     Водночас  не варто протиставляти їх, оскільки вони тісно взаємопов'язані і  доповнюють одне одного. Насправді  ж, посольство ніколи б не виконувало своїх функцій без відповідної акредитації його глави, як і привілейований статус цієї установи був би неповний без відповідних пільг його співробітникам.

     Розв'язавши питання про обмін дипломатичними представництвами, зацікавлені держави  визначають категорію, до якої мають належати їх дипломатичні представництва (посольство та місія).

     Оскільки  існує прямий зв'язок між категорією дипломатичного представництва і класом представника, який його очолює, діє  норма Віденської конвенції, яка  зазначає, що "клас, до якого повинні належати глави представництва визначається за погодженням між державами" (ст. 15).

     Якщо  вони спочатку утворять місії, а пізніше  вважатимуть за доцільне підвищити  рівень представництва до посольства, потрібно буде знову досягти домовленості. Це правило ґрунтується на принципі суверенної рівності держав і не допускає одностороннього розв'язання питання. Крім цього, це правило ввічливості, яке випливає з того, що держави обмінюються дипломатичними представництвами однакового рівня, що відкриваються взаємно в столицях обох держав.

     Посольство  вважається вищим за рангом дипломатичним  представництвом. На практиці його заснуванням  часто хочуть підкреслити більш  високий рівень дипломатичних відносин з країною. Посольство очолюється послом. Сьогодні така практика переважає у дипломатичній сфері, тоді як у минулому посольствами обмінювались лише великі держави. До Першої світової війни вважалося нормою, що лише імперії та великі монархи можуть призначати послів, оскільки вони розглядали це як привілей і неохоче погоджувались поширювати його на інших. Усередині XIX ст. Англія, наприклад, мала своїх послів лише у Франції, Росії, Австро-Угорщині та Туреччині, а вже наприкінці століття - посольства в Римі, Мадриді та Вашингтоні.

     Місії вважають нижчими за рангом дипломатичними представництвами. їх очолюють посланники або повірені У справах. Хоча варто зазначити, що в дипломатичній практиці відмінність між посольствами і місіями поступово стирається, залишається відмінність лише з питань дипломатичного протоколу. Що стосується їх представницького характеру, функцій та привілеїв, то тут відмінностей між ними майже немає.

     Представництва  Ватикану називаються нунціатурами та інтернунціатурами, що відповідає посольству та місії.

     Папські представництва виконують подвійну функцію: дипломатичну і клерикальну, тобто вони охоплюють як офіційні відносини Ватикану з країною перебування, так і відносини з релігійними центрами країни.

     Історично склалося так, що дипломатичні представництва утворювались у столиці держави, де була резиденцій глави держави перебування, її уряду, Міністерства закордонних справ. Зокрема, Комісія міжнародного права керувалася бажанням уникнути незручного становища, яке б виникло для уряду держави перебування внаслідок заснування приміщення іноземного представництва в інших містах, крім тих, де розташовано уряд. Це, передусім, ускладнювало б забезпечення дипломатичної недоторканності та інших привілеїв, якими користуються іноземні представництва та їх персонал. Водночас є чимало протокольних питань, згідно з якими уряд країни перебування постійно контактує з дипломатичним корпусом, відповідно розташування його частин в інших містах спричинило б незручності як для країни перебування, так і для дипломатичного корпусу.

     З цього приводу Віденська конвенція 1961 р. встановила відповідну норму, яка передбачає, що "акредитуюча держава не може без попередньої певно виявленої згоди держави перебування засновувати канцелярії, що становлять частину дипломатичного представництва, в інших населених пунктах, крім тих, де засновано саме представництво" (ст. 12).

     Згідно  зі ст. 1 Віденської конвенції про  дипломатичні зносини, дано визначення поняття "приміщення представництва", яке включає будинки або частини  будинків, що використовуються представництвом, враховуючи резиденцію глави представництва, кому б не належало право власності на них, а також земельну ділянку, що обслуговує цей будинок або частину будинку.

     Після домовленості про обмін дипломатичними представництвами держави зобов'язані  сприяти одна одній у придбанні  на своїй території, відповідно до своїх законів, приміщень, потрібних для її представництва, або надавати допомогу акредитуючій державі в отриманні приміщень будь-яким іншим шляхом.

     Враховуючи  труднощі, з якими стикаються іноземні представництва у пошуках придатних приміщень чи земельних ділянок для своїх резиденцій, деякі держави виявляють ініціативу у створенні спеціальних зон для посольств і місій інших країн. Указом Президента України від 12 вересня 1994 р. було затверджено Програму розташування дипломатичних представництв, консульських установ іноземних держав і представників міжнародних організацій в Україні.

     На  виконання цього указу було затверджене  відповідне положення, в якому зазначається, що координацію дій щодо розташування дипломатичних представництв здійснює Міністерство закордонних справ. Розташування представництв і установ у Києві здійснює Київська міська державна адміністрація через Генеральну дирекцію з обслуговування іноземних представництв.

     Дипломатичні  представництва, які мають намір  самостійно придбати, орендувати, використати на безоплатній основі споруди та приміщення, здійснити перебудову, добудову, змінити їх призначення або орендувати земельну ділянку, письмово сповіщають про це МЗС, яке спеціальною нотою повідомляє дипломатичні представництва про рішення щодо можливості їх розташування за конкретною адресою. Представництво може практично реалізувати свої наміри лише після одержання згоди відповідного органу (з можливим зазначенням обов'язкових для виконання Умов).

     Розмір  орендної плати, ціни на споруди (приміщення), що передаються представництвам, визначаються договорами за домовленістю сторін.

     Особливості розташування представництв окремих  іноземних держав визначаються МЗС  за погодженням із Кабінетом Міністрів  України.

     3. ПОРЯДОК ПРИЗНАЧЕННЯ ГЛАВИ ТА ЧЛЕНІВ ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА

     Одне  з головних питань, що виникає після  домовленості між сторонами про  встановлення дипломатичних відносин на певному рівні, - це призначення  глави дипломатичного представництва.

     Відомий французький юрист К. Кольяр підкреслював, що дипломатичний представник - це посередник, представник і спостерігач водночас. Як посередник він доводить до відома іноземного уряду ноти та повідомлення свого уряду, і навпаки. Оскільки главі держави надто важко і практично неможливо здійснювати контакти з цих міжнародних питань, такі функції йому допомагає виконувати дипломатичний представник. Представницький характер означає таку його якість, згідно з якою дипломатичний представник визнається таким, що представляє свою державу і вчиняє певні дії від її імені. Він наділений необхідними повноваженнями вступати в офіційні відносини з владою держави перебування. Отримавши акредитацію, дипломатичний представник уже не повинен кожного раз пред'являти свої формальні повноваження для підтвердження своїх дій. Третя його ознака реалізується через телеграми, депеші, доповідні записки, в яких він інформує своє МЗС про всі події політичного, економічного і соціального життя країни, в якій він акредитований.

     В історії дипломатії склались різні класи глав дипломатичних представництв, які мали відповідно неоднакові представницькі функції.

     За  Віденським регламентом 1815 р. виділяють  три класи дипломатичних представництв, причому лише представники першого  класу (посли і нунції) вважалися  "представниками своїх володарів", тобто монархів і Папи Римського. Оскільки право призначати послів визнавалося лише за великими державами, решта держав і навіть монархії, а також держави з республіканською формою правління могли бути акредитовані лише на рівні посланника (другий клас). Повірені у справах (третій клас) були уповноважені при міністрах закордонних справ і, відповідно, забезпечували представництво на нижчому рівні.

     Високого класу (посли і нунції) вважалися "представниками своїх володарів", тобто монархів і Папи Римського. Оскільки право призначати послів визнавалося лише за великими державами, решта держав і навіть монархії, а також держави з республіканською формою правління могли бути акредитовані лише на рівні посланника (другий клас). Повірені у справах (третій клас) були уповноважені при міністрах закордонних справ і, відповідно, забезпечували представництво на нижчому рівні.

     Передбачений  Аахенським протоколом 1918 р. проміжний (між другим і третім класами) клас міністрів-резидентів, які також акредитувалися при главах держав, на початку XX ст. фактично перестав існувати.

     Сьогодні  Віденською конвенцією 1961 р. передбачено  три класи глав представництв:

     1) клас послів і нунціїв, які  акредитуються при главах держав, та інших глав представництв еквівалентного рангу;

     2) клас посланників та інтернунціїв, які акредитуються при главах  держав;

     3) клас повірених у справах, які  акредитуються при міністрах  закордонних справ. 

     У Конвенції зазначається, що між главами  представництв не може бути жодної різниці через їх приналежність до того чи іншого класу, інакше як щодо старшинства та етикету (п. 2 ст. 14).

     Клас  дипломатичного представника переважно  збігається з його рангом, відповідно в дипломатичній практиці ці поняття  взаємозамінюються.

     Якщо  пост глави представництва вакантний або якщо глава представництва не може виконувати свої функції, тимчасово виконуючим обов'язки глави представництва є тимчасово повірений у справах. При відкритті представництва він може очолювати його до прибуття посла або посланника на початку його діяльності. Повірений у справах виконує обов'язки представника на час його хвороби чи тимчасового від'їзду, а також у період між від'їздом попереднього і прибуттям нового.

     У дипломатичній практиці прийнято, що тимчасово повірений у справах не повинен починати нові справи, він лише продовжує попередні згідно з вказівками глави представництва, якщо він тимчасово відсутній. В інших випадках він має підтримувати тісний контакт зі своїм Міністерством закордонних справ.

     Порядок призначення дипломатичних представників регулюється нормами національного та міжнародного права. Призначення дипломатичного представника здійснюється главою держави й від його імені згідно з існуючою конституційною практикою держав.

     Беручи  до уваги привілейоване становище, яке посідають глави дипломатичних представництв в іноземній державі, надзвичайно важливо правильно визначити, з якого моменту починається здійснення ними своїх виняткових повноважень. Процедура призначення глави дипломатичного представництва називається акредитуванням і складається із декількох стадій: