Страхування життя та його основні види

     При проведенні страхування життя основними  випадками є дожиття до закінчення строку страхування або смерть страхувальника (застрахованого) протягом його дії. Саме тому страховій компанії потрібно визначити ймовірність цих подій. З цією метою складають таблицю смертності, яка базується на показниках статистичного обліку населення або матеріалах самої страхової компанії і показує смертність осіб, що помирають із року в рік у кожному віці із даної кількості народжень. Страховикові, який здійснює страхування життя, важливо знати фактори, які впливають на смертність населення.

     До  таких факторів можна віднести:

• вік;
• професію;
• місце проживання;
• стать.

     Дострокове  припинення договору страхування призводить до зміни початкових відносин між  страховиком і страхувальником, а мета, задля якої створювався  резерв, лишається недосяжною. Тому резерв стає вільним. Якщо страховик  має здійснити виплату, він сплачує страхувальникові (застрахованому) певним чином обчислену страхову (викупну) суму, яка становить лише частину накопиченого резерву. Але за умовами договору такий обов’язок на нього може й не покладатися, якщо договір діє недовго.

     Страхова  компанія може пропонувати страхувальникові, якого спіткали труднощі зі сплатою внесків, зменшити їх розмір або розмір страхової суми (і припинити сплату внесків). Така (по суті, не вигідна для страховика) операція називається редуціюванням.

     Світова страхова практика поділяє страхування життя на страхування капіталів та страхування рент.

     Страхування капіталів передбачає можливість укласти  договори страхування з умовою виплати  певної суми при дожитті страхувальника до зазначеного в договорі строку (події) або в разі його смерті. Страхування капіталів передбачає створення нових капіталів. Великим попитом користується змішане страхування життя, згідно з умовами якого передбачається виплата, якщо страхувальник доживе до зазначеного строку (віку) або помре протягом дії договору страхування.

     Якщо  йдеться про рентне страхування, то певна обумовлена договором частка виплачується страхувальникові (застрахованому) у вигляді регулярних періодичних  виплат, а загальна сума останніх залежить від тривалості життя страхувальника (застрахованого).

     Практика  вітчизняного страхування передбачала  такі види страхування життя:

• змішане страхування життя;
• страхування дітей;
• страхування до вступу в шлюб (весільне);
• довічне страхування;
• страхування додаткової пенсії.

      3. Зарубіжний досвід  страхування життя та перспективи його втілення в Україні 
 

     В економіці охорони здоров’я страхування  відіграє основну роль практично  у всіх розвинутих країнах. Медичне  страхування є важливою складовою  соціальної інфраструктури кожної розвиненої держави. У розвинутих країнах Західної Європи, Америки, Австралії, Японії організаційно-економічний механізм медичного страхування сформований і діє десятки років, переконливо доводячи практичність подібної форми організації медичної допомоги населенню. В Україні на даний час відбуваються жваві дискусії на рахунок переходу до того чи іншого виду фінансування. Ситуація невизначеності переходу на новий рівень фінансування медичного страхування та відсутність згоди між різними учасниками ринку зумовило необхідність розглянути зарубіжний досвід провідних країн світу у галузі медичного страхування.

       Основними видами фінансування охорони здоров’я є державне (обов’язкове), добровільне та змішане. У відокремленому вигляді ці види не використовуються ні в одній країні світу, хоч в деяких з них займають домінуюче положення.

       Усередині будь-якої групи країн  з порівнянним рівнем розвитку  не існує прямої залежності  між витратами на медичну допомогу  і рівнем здоров’я населення.  Сімка провідних країн за основними  показниками здоров’я (середня тривалість життя, дитяча смертність і ряд інших) виглядає так: Японія, Німеччина, США, Великобританія, Франція, Канада, Нідерланди.

       На першому місці стоїть Японія. Вона посідає останнє місце  по частці витрат на охорону  здоров’я у ВНП і забезпеченості населення лікарями. Одне із перших місць посідають США, але дитяча смертність і очікувана тривалість життя чоловіків в США найбільш несприятливі. Таким чином, напрошується висновок, що якщо країна переборола злидні, то для неї немає готової відповіді на запитання: чи треба витрачати на медицину більше, ніж уже витрачається.

       У США не існує обов’язкового  медичного страхування всього  населення. Витрати на лікування,  що покриваються приватними страховими  компаніями і державою, наприкінці 90-х рр. XX ст. оцінювалися в 70% від загальної суми медичних витрат населення, рівної 440 млрд. дол., у тому числі на частку приватних страхових компаній понад 30 % цієї суми.

       Працюючих по найму страхують  роботодавці. Обов’язкове медичне  страхування здійснюється двома  видами страхових компаній: діючих на безприбутковій і прибутковій основі. Більшість американців одержують медичну страховку від своєї роботи або від роботи свого чоловіка чи дружини. Такий вид страхування називається колективним і є найдешевшим. У багатьох випадках роботодавець оплачує тільки частину витрат. Деякі роботодавці пропонують кілька планів на вибір, в інших фірмах працівникам пропонується тільки один страховий план. Якщо роботодавець не пропонує колективне страхування або пропоноване страхування покриває мало послуг, то існує можливість придбання індивідуального плану.

       Мережа державних госпіталів  для військовослужбовців надає  безкоштовну медичну допомогу  військовослужбовцям і ветеранам  війни. Незастраховані по обов’язковому  медичному страхуванню категорії населення мають можливість купити поліси добровільного медичного страхування. У страхових компаніях США клієнти по медичному страхуванню повинні частково оплачувати витрати у фіксованому (від 50 до 250 дол.) або дольовому (20%) розмірах. У страховій термінології це відповідає застосуванню безумовної франшизи.

     Недосконалість  системи медичного страхування  прямо або побічно стосується всіх жителів країни. І справа не тільки в соціальній незахищеності  більшої частини населення. Наприклад, якщо в лікарню потрапляє незастрахований пацієнт, вона не має права відмовити йому в обслуговуванні. Витрати на його лікування в прихованому вигляді перерозподіляються між застрахованими пацієнтами. Це призводить до подальшого зростання вартості страхування.

     Щорічно органи влади різного рівня змушені  витрачати до 30 млрд. дол. на покриття витрат незаможних. Ще приблизно 5 млрд. дол. “дарують” їм медики, які часто погоджуються надати медичну допомогу безкоштовно. Витрати на обслуговування незастрахованих хворих (а вони такі ж, як і витрати на застрахованих) частково перекладаються на застрахованих, а частково покриваються держбюджетом. Однак це не знижує гостроти проблеми, тому за останні десятиліття в США відзначається неконтрольоване зростання витрат на охорону здоров’я.

     Однак, незважаючи на таку різноманітність  послуг, поза сферою уваги всіх цих  видів медичного страхування  в США виявляється більша частина  населення країни. Приблизно 44 млн. американців (з них – третина  дітей) не мають медичної страховки, а 77 млн. мають так звану “переривну страховку”, тобто у певні періоди не мають жодної (наприклад, у разі втрати роботи).

     Основними позитивними рисами охорони здоров’я США є висока якість медичного  обслуговування і широкий вибір  лікарів і лікарень. Однак проблема медичної допомоги – одна із найгостріших у США Витрати на медицину складають астрономічну суму, але при цьому багато громадян США не мають коштів на візит до лікаря і придбання ліків. Наприклад, вартість послуг терапевта у середньому по країні складає 120 дол. США. І все ж витрати на охорону здоров’я в США перевищують аналогічні витрати інших країн по відношенню до розміру економіки і за поточними оцінками складають майже 16% від ВВП. Нещодавно опубліковані дані показують, що США витратили $ 2500 млрд. на охорону здоров’я в 2009 році, тобто $ 8047 на людину, і що ця сума становить 17,3% всієї економіки країни, в порівнянні з 16,2% в 2008 році.

     Системи охорони здоров’я країн Західної Європи традиційно поділяють на дві групи: створені за “бевериджською” та “бісмарківською” моделями. Першу систему (так звану бюджетну) запропонував В. Беверидж у 1942 р. у Великій Британії. Ця система полягає в тому, що медичне обслуговування доступне для всіх громадян і фінансується за рахунок цільового оподаткування. Медичний персонал отримує заробітну плату залежно від кількості пацієнтів, яких він обслуговує. Така система домінує в багатьох розвинутих країнах і запроваджена в Данії, Ірландії, Швеції, Фінляндії та інших країнах. До її переваг можна віднести загальну доступність медичного обслуговування, контроль з боку держави за витратами, справедливість розподілу засобів.

     За  основу другої системи було прийнято німецьке соціальне законодавство  О. Бісмарка. За нею медицина фінансується за рахунок обов’язкових внесків підприємств у спеціальні фонди, які створюються за професійною або територіальною ознакою. Страхувальниками працюючого населення в системі обов’язкового медичного страхування є підприємства, установи та організації. Управління цими фондами здійснюють представники застрахованих.

     Громадяни, які не підлягають такому медичному страхуванню, або охоплені різноманітними державними соціальними програмами, або застраховані в приватних страхових компаніях. Така система набула найбільшого поширення у Німеччині, Швейцарії та Франції.

     Німеччина має найтривалішу історію медичного страхування. Для неї характерна подвійна система страхування здоров’я за участю і приватних, і державних організацій. Існують два види страхування: обов’язкове (державне) й добровільне (приватне) медичне страхування. Витрати на охорону здоров’я у Німеччині постійно зростають і становлять близько 10,6 % ВВП, або 2840 євро на одну особу.

     Сьогодні  в Німеччині медичне страхування  здійснюється через суспільні лікарняні  каси, побудовані здебільшого за територіальним принципом і частково за професійним або галузевим. У суспільних лікарняних касах застраховано близько 90 % населення країни. Страхові внески діляться між роботодавцем та працівником приблизно порівну і становлять 12—14 % заробітної плати працівника до оподаткування. При розрахунку внесків до уваги беруться лише перші 63 тис. євро річного доходу працівника, а для східних земель — 52,8 тис. євро. Непрацюючі члени родини, як правило, є автоматично застрахованими за такою страховкою безкоштовно. Набір послуг, що відшкодовуються медичною касою, включає визначений перелік необхідних медичних послуг і не залежить від величини внесків окремої особи.

     Менше 10 % населення Німеччини мають  приватні медичні страховки і  відповідні внески в державні лікарняні каси не здійснюють. Страхуватися приватно мають право особи, річний дохід яких становить понад 47 250 євро. Ця межа переглядається урядом щороку.

     Внески  в цьому випадку залежать від  обраного набору послуг, віку, стану здоров’я, сфери діяльності і т. п. застрахованої особи. За приватною медичною страховкою можна отримати більш якісний та повний перелік медичних послуг, але відшкодування страховою компанію здійснюється лише після їх фактичного надання й оплати страхувальником. Приватна страховка не завжди дорожча за державну, оскільки можна придбати мінімально необхідний набір послуг. Близько 0,3 % населення країни не має медичної страховки.

     Переваги  німецької моделі медичного страхування  полягають у:

• гарантованому державою високому рівні медичного обслуговування громадян незалежно від їх фінансових можливостей;
• максимальному охопленні обов’язковим медичним стра¬хуванням населення;
• високих витратах на фінансування галузі охорони здоров’я у країні в цілому;
• пропаганді профілактичних оглядів і превентивного лікування з боку суспільних лікарняних кас;
• значному державному фінансуванні наукових досліджень у сфері медицини, медичних навчальних закладів та клінік при них.

     Хоча  німецька система медичного страхування має цілу низку переваг, проте треба назвати і її недоліки, на які слід звернути увагу, розробляючи модель медичного страхування для України.