Основні напрямки підвищення ефективності виробництва приросту свинини

Лідируючі позиції по вирощуванню  свиней у живій масі за січень-липень 2011 року займає Донецька область із часткою виробництва 14,9% (37,5 тис. т), Дніпропетровська та Київська області, частка яких становить відповідно 11,7 та 11,2% (рис.4). Слід зазначити, що за аналогічний період минулого року трійка лідерів залишилась незмінною. Більше того, у Донецькій області відбулось нарощування виробництва у 2011 році порівняно з 2010 роком на 21,0%, у Дніпропетровській та Київській – відповідно на 7,7  та 13,7%. Максимальне зростання промислового виробництва свинини  за останні два роки спостерігається в Івано-Франківській області (29,0%), Чернівецькій (25,6%), Львівській (23,8%) та Закарпатській (21,4%) областях.

Необхідно відмітити, що сільськогосподарські підприємства Донецької, Дніпропетровської  та Київської областей за сім місяців 2011 року реалізували на забій сумарно 89,0 тис. т свинини, що становить 36,9% від загальної суми реалізації даної продукції по Україні.

Найменші обсяги реалізації свиней в живій вазі за відповідний період демонструють підприємства Рівненської (2,6 тис. т або 1,1% від загальної  кількості по Україні), Миколаївської (3,0 тис. т або 1,2%) та Житомирської (3,1 тис. т або 1,3%) областей.  

Рис.1.3.  Виробництво та реалізація свинини сільськогосподарськими підприємствами за областями у січні-липні 2011 року (за даними Держкомстату)

Нині свинарство є важливою, але занадто трудомісткою галуззю сільського господарства. У минулому для підвищення її рентабельності особливе значення мало неодноразове підвищення закупівельних цін на продукцію тваринництва. Це створювало умови для розширеного виробництва і підвищення матеріальної зацікавленості працівників тваринництва у збільшенні виробництва продукції. Але цього не можна сказати про сучасний стан даної галузі .

На думку Алексійчука Т.В., проблему забезпечення м’ясом практично неможливо вирішити без інтенсивного розвитку свинарства. Пріоритетність галузі визначається її важливими біологічно-господарськими особливостями, зокрема багатоплідністю та економічним використанням кормів. Свиня – єдина тварина, здатна забезпечити нашу потребу в жирах тваринного походження. Лише ця тварина дає значну кількість сала при економічних витратах кормів [3].

З досліджень Клименко Л.В. [16] видно, що найбільше поголів’я свиней в Україні було зареєстровано в 1971 році (21,4 млн. гол.), рекордний обсяг виробництва свинини досягнуто в 1989 році – 1576 тис. тон у забійній масі. Нині наведені показники знизились у 2-3 рази, насамперед внаслідок диспаритету цін. З 1990 року темпи зростання цін на промислову продукцію та послуги для потреб села в декілька разів перевищували підвищення цін на сільськогосподарську продукцію. Як наслідок сільськогосподарське виробництво стало збитковим, а збитковість виробництва м’яса свиней досягла 48,7%. Тому протягом останніх років в Україні катастрофічно зменшилось поголів’я худоби, свиней і птиці.

Друга причина зменшення поголів’я  свиней у суспільному секторі  полягає у руйнації свинокомплексів. На початкових етапах переходу економіки  від централізованого планування до ринкових відносин свинокомплекси опинились  у скрутному становищі через неможливість придбати корми за ринковими цінами. В той же час виробником та споживачем було скасовано контроль за цінами. Крім того, були відмінені імпортні обмеження ввозу продукції.

Зазначені фактори призвели до напливу  м’ясних продуктів із Заходу. Через вищі темпи зростання цін порівняно із заробітною платою реальні доходи населення, а отже, й попит на м’ясопродукти значно зменшилися. У свою чергу виробники опинились у „цінових ножицях” – з одного боку ціни на корми та інші ресурси швидко досягли світового рівня, а з другого – знизились ціни на кінцеву продукцію.

Богуцький О.А. відмічає, до інших факторів, що негативно впливають на тваринництво, належить реструктуризація господарств, перерозподіл землі [6].

Реструктуризація колишніх і поява  нових організаційно-правових форм господарювання призвели до швидкозначеності щодо розвитку свинарства.

Порушена кормова група в  спецгоспах, яка забезпечувала комплекси  власними кормами, розпалися ферми  репродуктори, які забезпечували  свинокомплекси поголів’ям. В окремих господарствах галузь свинарства взагалі занепала. Практично не займаються виробництвом товарної сировини фермерські господарства.

У більшості сільськогосподарських  підприємств свині досягають  забійної кондиції 110-115 кілограм за 2-2,5 роки при витраті 16-20 кормових одиниць на 1 кілограм приросту живої маси, що в 3-4 рази вище показників оптимального рівня ведення галузі.

Ситуація ускладнюється незначною  закупівельною ціною переробників на свинину, внаслідок чого виробництво  м’яса в Україні залишається збитковим. Для забезпеченості рентабельного свинарства необхідно виділити багато завдань, значна частина яких знаходиться за межами можливостей господарств. До інших причин, що сприяють розвитку галузі, належать зниження собівартості продукції на основі дотримання технолоігчних параметрів.

Для більшості товаровиробників України  виробництво свинини має велике значення. Але при такому стані  виробництва виключно важливим є  не лише підвищення продуктивності худоби, але і правильна організація  обліку витрат і виходу продукції, а також і поголів’я свиней.

Однією з важливих проблем є  матеріально-технічне забезпечення галузі. Ще не в усіх господарствах є механізована подача води на ферму, видалення гною механізовано лише на 80 %, у деяких господарствах  роздача кормів проводиться вручну, не в усіх приміщеннях у задовільному стані вентиляції [29].

Ряд економістів вважають, що економічна ефективність виробництва продукції  тваринництва у приватному секторі  значно вища – через кращу збалансованість  кормів, умови утримання, нижчий рівень падежу вища продуктивність тварин. Основна маса кормів у приватному секторі отримується з присадибних ділянок, що підвищує їх якість і знижує витрати. Продукція приватного сектору реалізується за роздрібними ринковими цінами, а отже, вищими. В той час як ціну на продукцію громадського сектору формують заготівельні організації. Реалізуючи продукцію за ринковою ціною, приватник привласнює собі всі нарахування і прибуток заготівельних, переробних і збутових організацій та відрахування до бюджету у вигляді податку на додану вартість. Отже, в такому разі приватник уже сьогодні має підтримку держави, що пропонується зробити і для суспільного сектору [21].

Повсюдний спад виробництва продукції  тваринництва є наслідком відсутності  еквівалентного обміну між сільським господарством і галузями, що його обслуговують. Сільгоспвиробник не може тривалий час виробляти збиткову продукцію. Виробництво буде скорочуватись доти, поки попит і пропозиція не урівноважаться в точці, де ціна реалізації, як мінімум, буде покривати витрати на виробництво [10].

Нині більшість господарств  України знаходяться у глибокій економічній скруті, що не дає можливість проводити дослідження на сучасному  науковому рівні. Для покрашення роботи дослідних господарств Кабінет  Міністрів України має вирішити питання про тимчасове звільнення таких від деяких податків або ж оподаткування взагалі. Це дало б їм змогу підняти свій науковий та виробничий рівень без відповідних дотацій з боку держави.

Належна організація обліку на підприємствах  передбачає своєчасне доведення відповідних нормативних актів та впровадження їх в обліковий процес. Якщо відбуваються якісь зміни, то вони обов’язково друкуються у періодичній пресі. Крім того їх дуже багато, тому проаналізувати всі зміни, які відбулись досить складно. Характерною рисою ринкових відносин є досить часті зміни в нормативній базі, пошук оптимальних рішень при розробці та удосконаленні господарського механізму. За цих обставин відбуваються часті зміни в побудові та організації обліку і контролю на підприємствах. Оскільки облік досить регламентований, то тут особливого значення набуває своєчасна і достовірна розробка нормативних актів, згідно яких він і має здійснюватись. Отже, сучасні побудова обліку і контролю згідно вимог сьогодення передбачає своєчасні підготовку відповідних нормативних актів, їх впровадження в практику роботи підприємства [31].

Таким чином, вирішення проблем, які  є в організації виробництва  у галузі тваринництва, аналітичній  роботі і обліку, а також здійснення контролю в галузі, сприяють зниженню собівартості продукції, оперативному використанню аналітичних даних для прийняття ефективних управлінських рішень, що важливо в сучасних умовах, коли ринкові відносини стають основною формою роботи кожного колективу.

1.2. Світовий досвід розвитку і функціонування ринку м’яса свинини

Повчальним для України є  зарубіжний досвід функціонування ринку  м’яса свинини.

З огляду на географічне сусідство  і неминуче економічне та політичне  співробітництво, а також проголошувані  Україною європейський вибір та інтеграцію, в першу чергу доцільно розглянути розвиток і функціонування ринку свинини в країнах-членах Європейського Союзу.

Ринок свинини ЄС є одним з  найбільших світових ринків м’яса. За рівнем виробництва свинини Євросоюз посідає другу позицію після КНР, а його валове виробництво в останні роки становить понад 20% світового, або ж близько 17 млн. тонн. На “трійку” таких виробників як ЄС, Китай і США припадає майже три четвертих від обсягу світового виробництва свинини [27].

Ринок свинини Європейського Союзу має таку ж саму історію становлення як і увесь аграрний ринок в ЄС. З майже півстолітнього часового проміжку можна критично виділити такі характерні етапи в його розвитку:

1. 1960-80 рр. - екстенсивний етап становлення і зростання кількісних параметрів ринку - основними завданнями спільної аграрної політики країн-членів ЄС в цей період були:

а) гарантійне і в повному обсязі забезпечення продовольством населення  за відповідними - адекватними доходам споживачів - цінами;

б) зростання продуктивності праці в сільському господарстві і забезпечення належних соціальних умов для його працівників;

в) стабілізація ринків;

2. 80-ті роки - проблема надвиробництва продукції і подолання його негативних наслідків - передусім зниження доходів виробників або взагалі їх банкрутство - шляхом реалізації жорстких адміністративно-директивних заходів, а саме:

а) введення квот виробництва продукції (на ринку молока і цукру); в Україні  стало прикладом для наслідування майже через два десятиріччя  пізніше;

б) запровадження так званого “стабілізаційного регулювання”, тобто зниження цін, якщо обсяги виробництва продукції є вищими певної встановленої величини, а також розширення участі виробників у фінансуванні витрат для регулювання ринку (т.зв. “підвищення співвідповідальності” - іншими словами - просте перекладання частини фінансового тягаря на самих виробників продукції);

в) обмеження або відмова від  державних закупівель продукції, як гарантованого ринку її збуту; це ж сталося і в Україні (державне замовлення), але майже на два десятиріччя пізніше;

г) надання фінансових премій за консервацію визначених площ сільськогосподарських угідь, їх заліснення, а також за менш інтенсивне сільськогосподарське використання.

Однак вказані корективи  курсу у 80-х роках були по своїй  суті косметичними і не змогли досягнути цілей: щорічний ріст аграрного виробництва складав 2-3%, тоді як темпи споживання продукції трохи менше 0,5% [18].

3. 1990-2000 рр. - вперше здійснено розмежування ринкової політики і політики доходів - полягає у зменшенні надвиробництва аграрної продукції і забезпеченні необхідного рівня доходів сільськогосподарських виробників в першу чергу не шляхом гарантованих цін і обсягів закупівель продукції, а твердих грошових виплат на 1 га чи 1 голову худоби [36].

4. 2000 р. і до цього часу - визначення переваги екологічних факторів як основи економічної ефективності аграрного виробництва і зменшення надвиробництва продукції - таким чином в основу зниження надвиробництва продукції покладено на відміну від попередніх спроб не прямі адміністративно-директивні заходи, а екологічні переваги біологічного землеробства і введення тваринництва та споживання продукції. Прикладом цього є найдискусійніша і найбільша за масштабами і глибиною змін реформа аграрного сектору - Agenda-2000 [27].

На нашу думку, вказана еволюція розвитку аграрного ринку в ЄС і ринку свинини зокрема, свідчить про розвиток не лише виробничих відносин в аграрному секторі, а й про його вплив на формування якісно нового світосприйняття. Це представляє собою той випадок, коли одночасно “за двома зайцями” варто спробувати вполювати, тим більше якщо чи не за трьома: виробництво-екологія-світосприйняття.

Крім того, у вищесказаному  неважко проглянути характерні риси і окремі проблеми формування вітчизняного ринку продукції. З огляду на це досвід і шляхи становлення аграрного ринку Європейського Союзу є в певному розумінні парадигмою не надто і далекої перспективи, що чекає й Україну. Майбутнє є реалізація необхідності, лише в інших формах і з врахуванням вітчизняних особливостей аграрного сектору. В однаковій мірі це стосується формування ринку свинини в Україні.

За ступенем регулювання  аграрних ринків в ЄС можна умовно виділити 4 типи їх ринкової організації.

Під ринковою організацією тут і в наступному ми будемо розуміти ринковий порядок, тобто спосіб і правила функціонування і застосовуваний державою інструментарій втручання в ринковий механізм.