Історія розвитку львівського радіомовлення в контексті всеукраїнського розвитку

     Історія розвитку львівського  радіомовлення в  контексті всеукраїнського  розвитку.

     Перша українська радіостанція розпочала  мовлення 16-го листопада 1924-го року у  Харкові, що тоді був столицею Української  РСР. Згодом радіомовні станції відкрилися й в інших куточках України. Розуміючи  силу радіо як потужної пропагандистської  машини, радянський уряд вкладав кошти  в радіофікацію країни та популяризацію  нового на той час засобу масової  інформації серед населення. Звичайно, всі радіостанції, що були тоді створені, перебували у власності держави  і обслуговували потреби правлячого в Радянському Союзі комуністичного режиму.

          Перша ж недержавна радіостанція  на території сучасної України  розпочала мовлення у 30-х роках  зі Львова, що тоді перебував  у складі Польщі. Станція мала  назву "Lwówska Fala".

          З набуттям Україною незалежності  у 1991-ому році розпочався й  новий період в історії українського  радіомовлення, що на той час  вже велося в діапазонах довгих, середніх, коротких та ультра-коротких  хвиль, а також на мережі  проводового мовлення. Було реорганізовано  систему державного радіомовлення,  яке відтоді здійснюється по  трьох каналах внутрішньодержавного  мовлення, а також має Всесвітню  службу, а крім того врешті  почали з'являтися українські  недержавні радіостанції, які досить  швидко завоювали перші місця  в рейтинґах популярності. Особливо  цьому сприяло відкриття в  Україні верхньої частини УКХ-діапазону  (FM), адже більшість передавачів,  які випускаються у світі, розраховані  на прийом станцій саме у  цій смузі частот.

          Наразі українське радіомовлення  складається вже не лише з  ефірних та проводових станцій.  Активно використовуються супутникові  канали зв'язку, які зробили можливим  створення великих мережевих  радіокомпаній, з'явилися інтернет-радіостанції. Йде також процес "розподілу  праці": окрім станцій, що ведуть  власне мовлення, з'явилися в Україні  також синдикейшн-компанії, які спеціалізуються  на виробництві програм для  радіомовних станцій.

          Однак, і про коріння ніхто  не забуває: щороку 16-го листопада  Україна святкує День працівників  радіо, телебачення та зв'язку. Не забуто й радіостанцію "Lwówska Fala" - її ім'ям (але вже українською  мовою) названо одну з сучасних  львівських радіокомпаній - радіо  "Львівська хвиля".

     Державне  радіо Львова

     24 грудня 1957 року позивними новоствореної  телестудії з найвищою у Європі  телевежею на Замковій горі (570 метрів над рівнем моря) Львів  юридично задекларував початок  офіційної діяльності обласного  комітету з телебачення і радіомовлення, сьогодні – Львівська обласна державна телерадіокомпанія.

     Одна  з найстаріших в Україні серед  регіональних телерадіоорганізацій, практично  друга після Київської, вона на першому  етапі охоплювала своєю творчою  увагою весь західний регіон України: Львівську, Івано-Франківську, Тернопільську, Волинську, Рівненську, Чернівецьку  та Закарпатську області. Така потужна  завданнями структура утворювалась фахівцями, що прийшли сюди з різних творчих і технічних сфер тодішньої  держави – кіностудій, радіостанцій, театрів, консерваторій і, звісно, газет. Сформувався самобутній колектив, зокрема, телебачення, що згодом витримав найвищий глядацький іспит на Центральному, всеукраїнському телеекранах, Інтербаченні, став вагомою складовою широковідомої  у 70-х роках львівської марки.

     Високий і стабільний рейтинг впродовж десятиліть забезпечували високопрофесійні фахівці  різних поколінь: Георгій Якущенко, Генріх Гороховський, Роман Фуртак, Стефанія Харчук, Леонті Соколовський, Валентин Зуєвський, Роман Олексів, Мирослав Скочиляс, Олександр Геринович, Збігнєв Хшановський, Анатолі Іванцов, Віктор Хотінов, Юрій Матьора, Георгій  Щербина, Микола Верхола.Тут починали свій творчий шлях Герой України  В'ячеслав Чорновіл, народний депутат  України, письменник Володимир Яворівський. З Львівським телебаченням пов'язана  доля відомого правозахисника і дисидента  Михайла Осадчого, композитора Федоріва, Миколи Петренка. Львівське телебачення  стало колискою численних талантів: сестри Байко, Софія Ротару, Василь Зінкевич Назарій Яремчук, Ігор та Оксана Білозір...

     Це  закономірно, якщо взяти до уваги, що Львівська облдержтелерадіокомпанія у сукупності своїх творчих проектів завжди була під патронатом таких  особистостей, як Станіслав Людкевич, Микола Колесса, Анатолій Кос-Анатольський, Ярослав Підстригач. Традиції творчої  співпраці взяли початок з  Львівського радіо, яке у Львові відкрило повноцінний ефір у січні 1930 року з часом згуртувало біля себе найкращі українські мистецькі  сили. Доля дарувала колективам львівських телебачення і радіо чимало яскравих миттєвостей. Саме вони реалізували  перший телевізійний міст Львів-Венніпег ще у 1985 році. Проявивши громадянську мужність і національну свідомість, зробили все можливе, щоб львівський телерадіоефір став рупором демократичних  сил у поворотний момент історії.

     Найдавніші  матеріали з історії радіо, що лягли у фонди обласного архіву, датовані 1927 роком. На той час Галичина входила до складу польської держави  і, відповідно, усі нормативно-правові  акти, керівні вказівки надходили  у „королівське столичне місто” Львів  з Варшави.

     З позицій сьогодення ці документи  можуть видатись дещо незвичним, але  ж це - історія, так було...

     Виявляється, що у той час користування радіоапаратами становило, висловлюючись сучасною мовою, предмет дозвільної системи  держави. Так, у серпні 1927 року до Львівського  воєводи з дирекції пошти і  телеграфу надійшов великий циркуляр, у якому з посиланнями на нормативно-правові  акти держави, йшлося про те, що приватне користування радіоприймачами дозволялось  лише за певних умов оплати, реєстрації та безпеки. Наголошувалось, що мають  місце численні факти порушення  цих вимог. А тому „...з мотивів  безпеки, статистики і фінансових, а  також для того, щоб радіопіратство (у тексті – „радіозайці” – В.К.), тобто нелегальне володіння і  використання радіопристроїв є карносудовим злочином за артикулом 28 Статуту від 3 червня 1924 року про пошти, телеграфи  і телефонію і підлягає 6-місячному  ув’язненню та штрафу до 5 тисяч злотих”.[1] У зв’язку з цим циркуляр вимагає  вжиття відповідних адміністративно-поліційних заходів, у тому числі таких, як виявлення  поліцією і складання списків  власників радіоприймачів у великих (понад 5 тис. мешканців) і малих населених  пунктах воєводства. Відповідний  циркуляр воєводства був надісланий 10 вересня 1927 року „усім Панам Старостам  Воєводства Львівського і Пану Директорові  Поліції у Львові”.[2]

     Виконуючи це розпорядження, оперативно відреагував  староста Львівський Зілінський, який 20 вересня 1927 року дав керівництву  ґмін вказівку „доповісти... до 1 листопада 1927 року список власників приймаючих і передавальних радіоапаратів. Список мусить містити ім’я, прізвище і точну адресу власника. Про належне  і точне виконання... доповісти  особисто начальнику ґміни.”[3]

     І вже у вересні почали надходити  повідомлення з ґмін. Причому, лише деякі з них, такі як Брюховичі, Замарстинів, Левандівка, Рясна Польська, Товщів, Рудно, Кривчиці та деякі інші подали необхідні списки загальним числом на 56 власників, кожен з яких був  поставлений на облік у воєводстві. Але більшість начальників ґмін відписались: мовляв, „радіозайців”  на підпорядкованій території немає. Це обурило воєводу, який звинуватив підлеглих „Панів Старост” у „браку точності... у виконанні листа  Дирекції пошти і телеграфу” та у тому, що вони (старости) „...виявили  такі мізерно малі числа, що важко  припустити, що вони відповідають фактичному стану справ, а тим самим поставленому завданню.”[4] Урядовців зобов’язано  протягом 6-ти днів доповісти та замовити облікові формуляри. Але й такий  грізний тон вплинув належним чином не на усіх чиновників, зокрема  на начальника Вінниківської гміни. За це староста Львівський зробив йому персональне зауваження: „Така поведінка свідчить про відсутність порядку в тамтешньому ґмінному управлінні і про зневагу до Пана урядовця староства. При цьому суворо вказую на таку поведінку... На майбутнє зичу Пану більш сумлінно виконувати покладені на Пана обов’язки.”[5] Як видно, і у ті далекі роки не усіх державних службовців прикрашала так чеснота, як високий рівень виконавчої дисципліни.

     Згодом  режим користування радіоприймачами  дещо пом’якшився, про що свідчить лист Міністерства пошти і телеграфу  Польщі від 24 травня 1934 року: „З 1 червня поточного року відміняється рескрипт Міністерства пошти і телеграфу  від 5. I. 1926 № 3222/XI згідно з яким кожен  радіоабонент міг володіти лише однією зовнішньою антеною на підставі одного дозволу на приймальну радіостанцію.”[6] З 1 червня дозволялось в одному будинку  установлювати більше антенних пристроїв  за умови, що вони не зменшуватимуть якості приймання і не ускладнюватимуть спорудження антен іншим власникам  прав на приймальні радіостанції.

     Проте, вимога реєструвати радіоапарати залишилась в силі, а поінформованість поліції  про власників „нелегальних”  приймачів, як завжди, була вищою, ніж  органів виконавчої влади. Протягом 1934 року органами поліції виявлено 475 нелегальних радіоприймальних пристроїв, у т.ч. у І кварталі – 175, у ІІ – 198, у Ш – 40, у ІУ – 62. В архіві збереглись поіменні списки „радіозайців”  разом з іменами і чинами поліцейських, які виявили цих порушників. Цікаво, що за цей період в Дрогобичі виявлено 106 порушень, а Львові лише 78. Чи означає  це що львів’яни були більш законослухняними, чи, можливо, дрогобицька поліція  працювала краще?

     Особлива  увагу центральний Уряд приділяв радіофікації сільської місцевості. Так, у циркулярі МВС від 1 вересня 1928 року сказано: „... Було б бажано, щоб кожна сільська ґміна придбала у свою власність і установила принаймні один апарат з гучномовцем. Деякі односельні ґміни могли  б на засадах взаємодомовленості з сусідніми ґмінами придбавати один апарат для спільного користування. У всіх випадках радіоприймач слід було б розташовувати в такій  місцевості, яка являє собою природній  осередок, концентрує життя місцевості (парафіяльне село, ґміна, селище) і  була б доступна для громадськості.

     Щодо  використання радіоприймача – пріоритетною мусить бути та ціль, задля якої ґміна  його придбала, а саме доступність  передач для найширших верств мешканців ґміни. (Далі наводяться можливі  способи організації прослуховування  передач).  

     ... В кожному разі спосіб використання  радіоприймачів та їх обслуговування  повинен бути чітко визначений.

     ... Ціна одного комплекту радіоапарату, тобто 4-ламповий радіоприймач  з гучномовцями, одна пара слухавок  з акумулятором, анодна батарея,  антеною і заземленням разом  з доставкою і установкою згідно  з розрахунками Державних інженерних  установ складає близько 400-500 злотих. (Далі подаються умови  одержання кредиту в банку).

     ... На закінчення зазначаємо, що  спеціальна міжвідомча комісія  розробляє програму сільськогосподарських  та освітніх програм, які будуть  подаватись в час, зручний для  селян...”[7]

     За  усіх часів і правлінь Львів завжди займав особливе місце у тих державах, до складу яких входив. Тож не дивно, що і усякі технічні нововведення він переймав у числі перших. У  листі акціонерного товариства „Польське  радіо” до президії магістрату міста  Львова від 7 вересня 1929 року сказано: „30 липня... по півторарічних перетрактаціях наша спілка отримала від Міністерства пошт і телеграфів нову концесію на експлуатацію радіофонічних установок  на всій території Держави Польської.

     Згідно  з умовами концесії ми зобов’язані 30 липня 1930 року відкрити радіопередавальну  станцію у Львові з потужністю антени 10 КВт.

     За  результатами перетрактацій, проведених нами за кордоном і доповіді їх Наглядовій раді, наша рада в тривалому піклуванні про досягнення якнайкращого вибору на південно-східних кресах постановила  замість визначеною концесією 10-кіловатної станції відкрити у Львові у визначений термін станцію потужністю 16 КВт  в антені.

     Разом з ти, з метою надання мешканцям  Львова та його околиць у найкоротші терміни можливості користуватися  радіо, рада наша постановила вишукати додаткові можливості для відкриття  у Львові тимчасової передавальної  станції потужністю 1,5 КВТ в антені , і негайно приступити до спорудження  тимчасового будинку для тої  станції.

     Відкриття як тимчасової, так і постійно діючої станцій тепер залежить від термінового  отримання можливості входження  у володіння визначеним нами місцем будови при вулиці Цєшинській (тепер  – вул. Тернопільська).

     У зв’язку з вищенаведеним найласкавіше просимо Президію столичного міста  Львова надати нам остаточні пропозиції щодо набуття вищеназваної землі.

     Цього листа буде вручено нашим інженером  Вітольдом Сказіґгіно, який як технік-спеціаліст має обійняти керівництво Львівською станцією”[8].

     Листування  з приводу будівництва радіостанції у Львові складає цілий том. Є  навіть окрема справа з архітектурною  документацією. Це чотириповерховий з напівпідвалом красень-будинок у стилі конструктивізму, складної конфігурації в плані, розміром приблизно 40 на 40 метрів. Але вже з прив’язкою до вулиці Мохнацького, 50 (тепер Драгоманова).