Творчість мандрівних дяків в контексті української барокової літератури

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 12 Сентября 2013 в 23:34, курсовая работа

Описание

XVII—XVIII сторіччя стали періодом розвитку українського бароко. Бароко не лише мистецький стиль, але й особлива модель світосприймання. Мистецтво бароко є надзвичайно цікавим періодом літературного процесу в Україні. Цей стиль близький нам за духом, окремі елементи барокової літератури ми можемо зустріти навіть в сучасній українській літературі. Це був новий розквіт — після довгого підупаду — мистецтва та культури загалом. В історії народів епохи розквіту мають не лише суто історичне значення; вони накладають певний відбиток на всю дальшу історію народу, формуючи національний тип або залишаючи на довгий час певні риси в духовній фізіономії народу. Так було і з епохою бароко на Україні. Бароко залишило тут багато конструктивних елементів, які ще збільшив вплив романтики, що в багатьох рисах споріднена з бароко.

Содержание

ВСТУП………………………………………………………………………..…….3
РОЗДІЛ 1.Бароко як ідейно-естетичне явище та художня система…………….6
1.1. Світоглядні основи українського поетичного бароко…..…...........7
1.2. Формування жанрової системи українського бароко…………….18
РОЗДІЛ 2.Творчість мандрівних дяків в контексті української
барокової літератури………………………………………………………………22
2.1. Передумови розвитку творчості мандрівних дяків….…………...22
2.2. Пародії і травестії……………………………...……………….…….27
2.3. Мова творів українських мандрівних дяків………………….………31
ВИСНОВКИ………………..……………………………………………………….34СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……….…...…………………………….36

Работа состоит из  1 файл

3Курсач.docx

— 85.26 Кб (Скачать документ)

Особливих успіхів у літературному  бароковому процесі досягла українська віршована поезія, народні думи та пісні про "козацьку славу". Вона відзначалася значною жанровою і змістовою розмаїтістю: вірші полемічні, панегіричні, епіграматичні, морально-дидактичні, релігійно-філософські, сатирично-гумористичні, громадсько-політичні, ліричні. Основним її осередком була Києво-Могилянська академія, де розроблялися поетичні жанри,

10

культивувалися певні стильові елементи-ускладнені метафори й риторичні фігури, ефектні контрасти, емблематика, оксиморони тощо. Поезія розрізнялась

елітарно-міфологічна, шляхетська (здебільшого польсько-українська), міщанська. Було створено велику кількість  культових творів: псалмів, кантів, поезій на теми Священного Писання  — а водночас і пародій на духовний вірш, і травестій. Суто філософська  поезія — це медитаційні вірші  про людину, всесвіт, космос, богів, смерть, марність життя. Характерні риси поетичних творів: силабічний (рівноскладовий) вірш, широке використання античної міфології та символіки,вигадливі поетичні образи та віршові структури, наповнення християнськими мотивами [7] .

       Елітарного відтінку так званій "вченій" українській поезії XVII ст. надавало відверте прагнення до формалістичних вправ. Поети вважали, що чим вченіша людина, тим незвичайнішою мусить бути її мова, тим більше книжкових знань і вражень мають містити в собі вірші. Чим інакше можна пояснити, що й такий раціонально мислячий діяч, як автор першої української Конституції, воїн і поет Пилип Орлик прагнув віршувати штучною поетичною мовою, що складалася в основному з міфологем, філософських абстракцій, екзотичних топонімів, алюзій, символів, розгорнутих метафор, гіпербол. Найбільш, напевне, гіперболізованим літературним жанром був панегірик. Яких лише чеснот не приписують своїм героям поети-панегіристи Стефан Яворський, Іван Максимович, Пилип Орлик, Іван Орловський і Феофан Прокопович. І хоч самі автори розуміли умовність усіх цих перебільшень, вони їх нанизували з чисто мистецькою метою,для гри думки і переливів слова.  
         Вірші-послання, панегірики-то просто пристрасть до демонстрації ерудиції. Так, вчена українська поезія XVII ст. була розрахована на елітну частину суспільства, однією із специфічних особливостей якої було тоді не так багатство, як висока освіченість. Належати до кола ерудованих людей було престижно, та й треба зважити на те, що напередодні культурних реформ середини XVII ст. й пізніше, латино-польська освіта колегіумів та гімназій вже

11

принесла свої перші плоди. Умовно-міфологічне мислення поетів, що зросли на латино-польських книжках-на Цицероні, Титі Лівії, Тациті, не могло бути

зрозумілим для всіх. Йому належало спочатку стати надбанням  вузького кола інтелектуалів. Вміння читати вірші-лабіринти або розгадувати  всілякі поетичні ребуси не було дурницею. Воно прищеплювало сучасникам смак до високої поетичної умовності, що є важливою рисою художньої культури. Коли поет того часу говорив, скажімо, про Христа чи Олександра Македонського, згадував море чи хліб, він не мав  на увазі цих осіб чи ці речі. Це були певні словесні знаки, за якими стояли поетичні реальності. За «Поетикою» М. Довгалевського, слово «Христос» може мати цілу сукупність умовних значень: «світло небесне для світу», «надія і спасіння», «всемогутнє слово, початку й кінця в нім немає», той, «хто завжди був, є і буде, кому покоряються зорі» тощо[7].

         Багаті поетичні асоціації викликали в учених людей того часу також імена й реалії античної міфології, бо за ними стояла специфіка їх освіти — вивчення грецької і латинської мови та літератури. Такі міфологічні вправи формували суто поетичне осягнення реальності, а якому велику роль відігравали інтуїція, осяяння, загадкові образи сновидінь та ін. Властива бароковій свідомості взагалі фантазійність, містичність, міфологічність в українському варіанті, як на думку деяких дослідників, виявила себе чи не занадто. Однак якщо зважити на суто український смак до прикрас, то не дивно, що в бароковій літературі і мистецтві він "показав себе" у щедрому декоратизмі і захопленні формальною майстерністю ("краса заради краси"). Як вважають сучасні дослідники культури цієї доби, заслуга українського бароко в тому, що воно надало традиційній любові до красивої форми артистичного блиску.  
         Звичайно, вчена поезія XVII—XVIII століть сформувала і якийсь новий тип літературної творчості — інтелектуальну гру, змагання у дотепності. Однак поезія, яка ставала предметом інтелектуальної розваги, мусила мати якесь серйозне виправдання, адже нею захоплювалося ціле покоління літераторів. Від

12

них вибудовують місток до таких майстрів XX ст., як француз  Г. Аполлінер, українець М. Семенко  та чех В. Гавел. Фігурні вірші, або, як їх назвав український поет, «поезомалярство», започатковані елітарною бароковою поезією країни XVIIст., були надовго забуті. 
               Поезія загадки виявляється не лише в абсурдистській грі літерами, зображеннями, словами. Значно сильніші естетичні почуття викликають ті речі, що містять в собі принципову незбагненність. У вірші-загадці про сон Довгалевський пише: «Хто я такий, то не знає ніхто, хіба очі закриє». Такі загадки говорять нам про існування великої кількості незбагненних речей і наводять на думку про ілюзорність тієї «розумної реальності», яка доступна нашому здоровому глуздові. І тут барокова загадковість переходить у світ тривожних роздумів про сенс буття і про вічні загадки природи, що можна вважати «перед витоками» романтизму.  
            Серед українських поетів - авторів інтелектуально гострих, а часом і парадоксальних поезій, був чернігівський архієпископ Лазар Баранович. Помітний церковний і державний діяч того часу багато сил віддавав літературі, бо мріяв побачити Україну в колі цивілізованих європейських країн, а для цього в ній мала бути власна розвинута барокова культура. Література, як вважав він, не менш дійовий засіб самоутвердження нації, ніж козацька зброя. Почалося віршування на Україні, безпосередньо перед початком барокового періоду. Під впливом польського віршу, український прибрав у часи бароко «силабічну» віршову форму, — ритм віршу утворювався певною кількістю складів у рядку, рядок кінчався римою, як і в поляків «жіночою», себто з наголосом на передостанньому складі, лише винятково допускалися рими «чоловічі», з наголосом на останньому складі та «дактилічні», з наголосом на третьому від кінця складі.Рядки в силабічному вірші не завжди мусять бути однакової довжини; українські поети бароко утворюють з рядків різної довжини найрізноманітніші строфи.

 

13

Українські поети вживають близько 150 різних строф [25,с.255 ].

Поруч силабічних віршів зустрінемо іноді більш народний вірш, подібний до віршу «дум», з рядками нерівної довжини. Переважно такого віршу вживав Кирило Транквіліон Старовецький; зустрічаємо його іноді й пізніше, ще св. Дмитро Туптало писав таким розміром вірші «для власного вжитку».

Вірші друкувалися розмірно рідко: їх переписували аматори, побожні  чи світські. Іноді утворювалися великі рукописні збірки. Український вірш поширився не лише до крайніх меж  української землі, але пробився й до польського та до російського  читача. — Удруковано лише невеликі збірки, присвячені якимсь особам або  подіям (напр., на погреб Сагайдачного); вже в кінці 17-го віку дехто не з ліпших поетів видрукував великі збірки віршів; в 

18-му сторіччі постав  духовний співаник «Богогласник»  — цікава друкована збірка  української уніатської духовної  лірики.

Барокові письменники  часто прямували до циклізації віршів, до об’єднання їх у певні групи, сполучені якоюсь внутрішньою єдністю, — одна з найпізніших та найцікавіших збірок «Сад божественних пЂсней» Сковороди.

Духовна пісня — найчисленніший ґатунок української віршованої поезії бароко. Вона різноманітна: зустрічаємо  тут і пісні різдвяні та великодні, і численні пісні про Пресвяту Діву, і пісні про окремі свята, про окремі ікони та чудеса, пісні  до окремих святих і т. д. Поруч  таких молитовних та гімнічних пісень, зустрічаємо й суб’єктивну релігійну  лірику: пісні «покаянні «, пісні  про смерть та страшний суд.

Стиль духовної пісні дуже варіює: від гімну чи оди до бароково-ґротескної, напівпародійної пісні з бажанням найбільшої оригінальності виразу або наближенням до народної пісні [25,с.258].

Ще наприкінці XVI - на початку XVII ст. з'являється книжна поезія

 давньоукраїнською мовою, головними вогнищами якої були братські школи й Острозька академія, заснована десь в 1576-1578 pp. За класифікацією

 

14

В.М.Перетца, українська книжна поезія того часу складалася з творів трьох груп:

а) віршів полемічного, за природою своєю публіцистичного змісту, пов'язаних з полемічною літературою;

б) віршів на теми священних  книг, житій святих тощо;

в) віршів світського змісту - геральдичних, емблематичних, панегіриків  тощо [16,с.138].

До останньої групи  входили вірші тих жанрів і жанрових форм, які належать до поширених у поезії європейського бароко.

Важливу роль у формуванні нової жанрової системи в українській  та інших літературах православно-слов'янського кола відіграли Києво-Могилянська  академія та інші навчальні заклади, що створювалися за її зразком. Заснування Київської академії (колегії) 1632 р. знаменувало  завершення тривалого й болючого перелому в ставленні до "латинської вченості", який відбувався в Україні  наприкінці XVI і в першій третині XVII ст. Як і в європейських колегіях та академіях того часу, в київській  школі значне місце відводилося  класам поетики й риторики. Їхнє призначення полягало в тому, щоб  давати студентам знання з словесності, які розуміли широко, з включенням елементів філологічної науки й  теорії красномовства. Ці класи прилучали  до тієї наднаціональної системи  літературних знань і уявлень, зокрема  до жанрової системи, що були розроблені в учено-гуманістичних колах ренесансної  Італії і в XVI - XVII ст. поширилися по всій Європі. Основу її становила спадщина античної літературно-теоретичної  думки й антична, переважно римська, література та її жанрова система.

          Тематично ще різноманітніша світська віршована поезія бароко. Тут знайдемо і близьку до релігійної меланхолійну лірику, і лірику еротичну (від меланхолійної до сороміцької) і політичну.

          Тематика меланхолійної лірики традиційна — це «вічні» теми лірики: туга за щастям, за молодістю, скарги на долю, — іноді індивідуальні ноти

15

переходять у філософічну  рефлексію. Найхарактеристичніші різні  «пісні світові».

          Поруч цього знайдемо еротичну лірику з так само традиційними мотивами: тут і перше закохання і освідчення. І розповсюджений мотив: засилання вісток через птахів, і еротична лірика приводить через порівняння (мабуть, запозичені старшої народної пісні) і через описи оточення, де розвивається роман, до лірики природи.І тут бачимо варіації від стилю народної пісні до фразеології виразно панської («Венера», «Дама» й т. і).

         Немалу увагу присвячує українська барокова лірика й політичним подіям, на які був такий рясний той неспокійний час. Тут і прославлення національних героїв.

         Але не менше було підстав на Україні й для «ламентів», «плачів» над політичними та національними скрутами та нещастями .

          Українські поети оспівували і боротьбу з татарами, і хотинську війну, і облогу Відня... Деякі з цих віршів розростались до розміру невеликих епічних поем .

Знаходимо й інші типи світських  віршів: «вчені» (напр., прославлення наук та мистецтв у Київському «Євхаристеріоні» 1632 р.), жартівливі (напр., вірші школярів) і т. д. Чимало є віршів-привітань  або панегіричних (Є. Плетенецькому, П. Могилі, гетьманам). Є вірші балядичного  типу, себто віршовані короткі  оповідання; збірка їх, наприклад, —  видрукуваний 1705 р. «Алфавіт рифмами  сложенний» Іоана Максимовича, що подає  оповідання про кари за злочини, гріхи  та непобожність.

    Улюблені були в часи бароко «епіграми «, коротенькі найбільше 2- або 4-рядкові віршики з гострим дотепом у змісті та грою слів, співзвуччями,

повтореннями слів. Духовні  вірші такого типу (прославлення святих) часто об’єднували в цикли  по 12 віршів: «Вінці». Потрапляли епіграми навіть до богослужбових книг, до «Тріоді  Цвітної» 1631 р.

 

16

Майстром світської епіграми був Іван Величковський, полтавський  протопоп. Його епіграми дотепні та гострі. Велику збірку епіграм , ширших, по 10 і більше рядків залишив відомий, не дуже вишколений, але талановитий та дотепний, поет, ієромонах Климентій. Тематика його епіграм найрізноманітніша: тут і повчальні вірші, і вірші про ремісників та інші професії (напр., музики), і сатиричні, й, нарешті, на всякі дивовижні теми, наприклад, «О котах»

      До епіграм належать часто і «нагробки» (епітафії) тощо. Епіграми (навіть цілі «Вінці») вставлялися і в драми і в прозаїчні твори (діалоги Сковороди, улюблений повчальний твір «Діоптра», літописи Єрлича та Величка і т. д.). В українській поезії, наприклад, так звані курйозні вірші об´єднали різноманітні словесні емблеми — від гербових клейнодів і акровіршів до графічних комбінацій слів та окремих літер. Іноді символам надавали забобонного значення, доводили, що це «знак» долі, перст вказуючий. Наприклад, вже згадуваний архієпископ Баранович іноді зображав хрести різними сполученнями слів. І. Галятовський у книзі "Душі людей померлих" (1667) доходить висновку, що кожна з латинських літер, що складають ім´я Ісус Христос, символізує голгофську жертву Ісуса: літера І-хрест, X-30 срібників, Й-кліщі тощо [7].

    Особливо в часи бароко були улюблені «емблематичні»вірші. Це невеликі епіграматичні вірші до малюнків, «емблем», себто зображень речей, що мають якесь символічне значення. Сковорода подав у своїх творах цілу теорію емблематики: «старі мудреці мали свою власну мову, вони змальовували свої думки образами, ніби словами. Ці образи були фігури небесних та земних

 створінь. Наприклад, сонце визначало правду, кільце-вічність,голуб- соромливість, бусел-побожність...».

 Відміною емблематичного вірша був вірш «гербовний», надзвичайно улюблений на Україні (вже в 16 ст.), зокрема при присвяченнях книжок. У

 

17

такому вірші треба  було дати пояснення до того малюнку, що був в гербі особи, яку треба  було прославити.

Дуже типові для поезії бароко віршові іграшки. І їх значення не треба ігнорувати: це вияв, вираз  певного суверенного віртуозного  володіння віршем. Такі іграшки дуже любили українські поети. Однією з найрозповсюдженіших форм був «акростих»: перші літери кожного рядка або кожної строфи, якщо їх читати підряд, подають ім’я автора.

Информация о работе Творчість мандрівних дяків в контексті української барокової літератури