Проблема розвитку верлібру в українській літературі

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 11 Января 2013 в 13:22, реферат

Описание

Що ж таке верлібр і який шлях він пройшов у своєму розвитку?
На думку Н. Костенко, верлібр — це форма, утвердження якої є закономірним і водночас новим етапом у розвитку віршової культури XX ст. Дослідниця підкреслює, що в сучасному віршознавстві протиставлено концепції метричності (В. Брюсов, В. Баєвський, С. Кормилов, М. Гаспаров та ін.) та неметричності верлібру (В. Поліщук). Н. Костенко пропонує свою, авторську концепцію розуміння цього феномена, яка не зіштовхує дві, здавалось би, несумісні системи, а знаходить їх спільну точку опори: верлібр — неоднорідний, а тому він може бути метричним і неметричним, розмірним і нерозмірним [4, с 106].

Работа состоит из  1 файл

Верлібр.docx

— 33.07 Кб (Скачать документ)

Проблема розвитку верлібру в українській літературі є надзвичайно актуальною. У XX столітті її досліджували Д. Загул, Б. Якубський, Г. Майфет, Б. Навроцький, В. Ковалевський, Г. Сидоренко, Н. Костенко, І. Качуровський, Ю. Ковалів та ін.

 

Що ж таке верлібр і який шлях він пройшов у своєму розвитку?

На думку Н. Костенко, верлібр — це форма, утвердження якої є закономірним і водночас новим етапом у розвитку віршової культури XX ст. Дослідниця підкреслює, що в сучасному віршознавстві протиставлено концепції метричності (В. Брюсов, В. Баєвський, С. Кормилов, М. Гаспаров та ін.) та неметричності верлібру (В. Поліщук). Н. Костенко пропонує свою, авторську концепцію розуміння цього феномена, яка не зіштовхує дві, здавалось би, несумісні системи, а знаходить їх спільну точку опори: верлібр — неоднорідний, а тому він може бути метричним і неметричним, розмірним і нерозмірним [4, с 106].

Так, верлібр (фр. Vers libre — вільний вірш ) — це неримований нерівнонаголошений вірш, що має версифікаційні джерела у фольклорі (замовляння та інші форми неримованої чи спорадично римованої народної поезії). У художній літературі верлібр поширився в добу середньовіччя, а пізніше — у німецькій (Генріх Гейне ) та бельгійській (Еміль Верхарн) поезії й твор-чості французьких символістів (Поль Верлен, Артюр Рембо, Шарль Бодлер, Стефан Малларме та ін.). Ви-датним майстром верлібру був Уолт Уїтмен (США). В Росії верлібром писали Афанасій Фет, Валерій Брюсов, Олександр Блок, Андрій Бєлий та ін.

 

В українській літературі, що мала потужну верліброву основу в фольклорі, верлібр почав розвиватися наприкінці XIX століття (І. Франко, Леся Українка), активізувався у 20-х роках XX століття (М. Семенко, М. Рильський, В. Поліщук, В. Бобинський, Я. Савченко, Г. Шкурупій, О. Близько та ін.),

Але максимального прискорення  як ритмоструктурі, так і в образно-стильовому звучанні верлібру надали поети київської  школи та нью-йоркської групи, і  як наслідок, український вільний  вірш, починаючи з 80-х років XX століття, займає рівноправне місце в сучасній українській літературі, успішно конкуруючи з римованою поезією, не даючи їй «спочивати на лаврах».

Серед сучасних досліджень недостатня увага приділена розвитку ритмомелодики українського верлібру у XX столітті, зокрема сучасного верлібру, що й зумовило тему нашої статті.

 

Дослідники вільного вірша стверджують, що звернення до верлібру в українських поетів XX століття було викликане ще й пошуками засобів вираження природності висловлювання, оскільки римована, класично ритмізована поезія багатьма сприймалася як щось дуже штучне.

 

Без сумніву, верлібр в українській літературі першої половини XX століття активно розвивався, спираючись на здобутки європейської поезії та національного фольклору, насамперед дум.

 

«Першопроходцями» у жанрі вільного вірша в українській поезії кінця XIX — початку XX ст. більшість вітчизняних дослідників цього жанру вважають І. Франка («Вольні вірші») та Лесю Українку («Уривки з листа» та ін.), хоча вони не були верлібровими поетами, як, наприклад, Уолт Уїтмен з його книгою «Листя трави».

 

У ліриці І. Франка та Лесі Українки домінують римовані поезії, рідше використовується білий вірш і зовсім рідко — верлібр. На нашу думку, говорити про верліброві форми у поезії І. Франка та Лесі Українки варто з певними застереженнями, оскільки ці митці використовували елементи вільного вірша у формах, що наближаються за ритмомелодикою до білого вірша (переважає використання класичних дво- чи трискладових розмірів).

 

Форми верлібру використано у двох циклах І. Франка: « В пленері»(збірка «Із днів журби», 1900) та «Вольні вірші» (збірка «Давнє й нове», 1911). Якщо вірші першого циклу верлібрами ми називаємо досить умовно, то всі без винятку «Вольні вірші» насичені верлібровим елементом [4, с 109 ]. Вірш «Аnimа saltans» є зразком використання складної форми верлібру (її взяли на озброєння в 20-х роках XX століття М.Семенко, В.Поліщук та інші українські поети-модерністи): // Отак я лину, // 3 шелестом шовку // 3 рухами напівситої гадюки, // Отак зриваюся, // Мов зозуля з чужого гнізда, // Розводжу руки — // Символ розпуки, // Захлинаюся від дикого плачу — // І скачу, // Топочу, // Фуркочу, // Сміюся, // На одній нозі верчуся... [9, с 270].

 

У цьому верлібрі І. Франка, який на відміну від інших «вольних віршів» відзначається поліморфністю, активно варіюються як класичні, так і некласичні розміри.

 

Новатором у царині ритміки була й геніальна українська поетеса Леся Українка, сучасниця І.Франка, разом з яким вона утвердила новий принцип композиції поетичної книжки, базований на категоріях змісту, а не форми. Завдяки об'єднанню в ліричний цикл тематично споріднених віршів досягається широта, об'ємність письма.

У ліриці Лесі Українки поезії циклу творять ніби рухливу панораму (значно ширшу сюжетну картину, ніж  це може осягнути тільки один ліричний твір); відзначаються новаторством ритміки; драматичним насиченням (наявністю  драматичних елементів); неоромантичним характером поетики; тяжінням до контрастного змалювання художнього образу; побудовою  розгорнутого образу, де автор кожну  річ, кожне явище бачить у різних планах, наснажує багатим підтекстом і несподіваними асоціаціями; алегоричністю (починаючи із заголовків та найменшого мікрообразу і закінчуючи макрообразом — суцільною алегоричною картиною); багатством ліричних жанрів; надзвичайною витонченістю, музикальністю, філософською та психологічною глибиною.

 

Видатна наша сучасниця Л. В. Костенко назвала Лесю Українку «поетом, що йшов сходами гігантів», а її драматичні поеми — феноменальним явищем в українській літературі, яке за масштабом художнього мислення рідкісне навіть у контексті найвищих досягнень світової літератури.

Новаторство Лесі Українки виявилося у кожному жанрі, до якого зверталася ця геніальна жінка.

У збірці «Думи і мрії»(1899) найповніше виявився поетичний талант Лесі Українки. Авторка зверталася до багатьох поетичних форм, зокрема до сонета, терцета, катрена, секстини, гекзаметра, силабічної поезії, верлібру.

Дослідник Лесиної творчості  С. Кормилов вважає, що поетесою написано сім верлібрів, зокрема: «Уривки з листа», «Завжди терновий вінець», «Ave regina!», «У чорну хмару зібралася туга моя» (з циклу «Мелодії»), «Зоря поезії. Імпровізації» та ін. [З, с 35 ]. Ми не у всьому погоджуємося з цим твердженням і підтримуємо позицію дослідниці Н. Костенко, яка вважає, що вірш «У чорну хмару зібралася туга моя» не є верлібром (це різностопний амфібрахій).

Одним із найкращих зразків Лесиного вільного вірша є верлібр «Уривки з листа». Лірична героїня вірша звертається до свого адресата-поета, з яким вона листується, і розповідає поетично-філософську притчу про квітку Ломикамінь: //Квітка велика, хороша, свіжі пелюстки розкрила, //І краплі роси самоцвітом блищали на дні. //Камінь пробила вона, той камінь, що все переміг, //Що задавив і могутні дуби, //І терни непокірні. //Квітку ту вченії люди зовуть Saxifraga, //Нам, поетам, годиться назвати її ломикамінь //І шанувать її більше від пишного лавра[8, с. 122].

Чергуючи довгі й короткі рядки (найкоротший — 6 складів; найдовший — 20), Леся Українка майстерно малює пейзажну картину, старанно виписує кожен штрих, кожну деталь. Серед каміння, яке здушило усе, «наче довічна тюрма», де «вітер здійма порохи», де «сонце палке сипле стріли на білую крейду», на самому шпилі виросла неповторна квітка, яка своєю одержимістю до життя перемогла непереможний камінь. Блискуче використано тут засіб антитези (один із улюблених художніх засобів поетеси): квітка — як символ краси й сили життя і камінь — як символ смерті.

За своєю ритмічною  та метафоричною структурою цей верлібр  подібний до народної думи: відбувається чергування довгих і коротких рядків, вірш містить народнопісенні епітети  та порівняння: ясна година, могутня  хвиля, сиві хмари, жива вода, білая піна, сонце палке, неначе у крицю закований, наче килим розкішний, наче пломінь.

Можна погодитися з припущенням  Н. Науменко про те, що Леся Українка інтерпретувала вільний вірш, синтезуючи вірш народних дум і досвід своїх  сучасників — французьких символістів, які ввели верлібр у європейську  поезію. Вільний вірш української поетеси дослідниця визначає як простішу трискладову зі змінною анакрузою форму, з елементами трискладового дольника [6, с 6 ].

 

Спроби І.Франка та Лесі Українки в жанрі верлібру активно продовжили українські поети 20—30-х років XX століття, але найбільших здобутків на цьому поприщі досягли М. Семенко і В. Поліщук. Обидва митці належали до авангардистських течій — футуризму та конструктивізму. «Король панфутуризму» М. Семенко переконував: «Щодо поезії й прози — то я особисто настоюю на прозі і в поезії, і в прозі», наполягаючи на тотальній раціоналізації літератури [1, с 23 ].

А конструктивіст В. Поліщук, пропагуючи динамізм-спіралізм і відкидаючи будь-які літературні традиції, говорив: «Приємно руйнувати якісь норми, що закосніли, що в'яжуть волю людини, приємно звільняти суспільство од забобонів як життєвих, так і літературних» [1, с. 27 ].

Однак, незважаючи на епатажні «теоретичні» по-зиції та заклики М. Семенка та В. Поліщука, саме завдяки цим видатним поетам-експериментаторам вільний вірш зазнав значного розвитку не тільки у 20—30-х роках, а й вплинув на розвиток української поезії 60—80-х років.

У верлібрі найповніше розкрився ліричний талант М. Семенка. Як футурист він, звичайно, не міг обійтися без епатажу та деструкції, однак серед його верлібрів є справжні шедеври (цикл «Європа і ми», «Осіння рана», «П'єро кохає» та ін. [4, с 110].

Верлібрам М. Семенка властива різка зміна довгих і коротких рядків, майже всі форми некласичного віршування (дольник, тактовик, акцентний  вірш та ін.), розмовний, тонко нюансований  тип інтонації: //Звичайно — вона кохає, І це так просто, //що вона дзвонить, шука розваги // від лютоболі...

Досконалим за ритмомелодикою і пластикою образу є верлібр «Кондуктор». Автор гармонійно поєднує довгі й короткі рядки (найдовшим є 10-рядковий рядок, найкоротшим — двоскладовий), витворює ажурний візерунок мелодії, доповнює малюнок звукописом (б-т-б-т-д-т; р-р; м-н-мн-н...;ч-ч с-с-з... і т.д.): // Ба-гнеться бути// Кондуктором на товаровому//потязі'// В похмуру ніч // Темну ніч // Осінню дощову// Сидіти на тормозі // У кожусі // Зігнувшись і скупчившись // Дивитись у прірву рухливу. // Про дні що минули // Що в серці зосталися // Ясними плямами // Про образи згадані // Заснулі у грудях навіки // Навіки // Мріять //Мріять//Вдивляючись в сутінь [7, с.133 ].

Свідома відмова від метричних  канонів, посилення фрагментарності  мовлення з опусканням певних членів речення, що нагадувала практику «потоку  свідомості», застосування семантичної  симультанності на кшталт «рожевосутінок» тощо, мотивувалися не тільки бажанням М. Семенка не «тягтися за чужими слівми», але й загостреним почуттям безпосередньої дійсності, бажанням використати «дослівні» слова, витіснені у підсвідомість, використати забуті можливості мовної культури, збереженої в її першоелементах, у нерозчленованих формах [2, с 92 ].

Складний тип верлібру використовував і Валер'ян Поліщук, який видав у 20—30-х роках понад ЗО збірок («Сонячна міць», Вибухи сили», «Січеслав», «Радіо в житах» та ін.). Для його вільного вірша характерна широка амплітуда у змінюванні довгих і коротких рядків, плавне чергування класичних і некласичних розмірів, інтонаційно-синтаксична організація твору. Яскравим зразком верлібру В. Поліщука є вірш «Мила»: //Нехай модні поети викручують ноги, //Ганяючи краще твій подих на слово впіймати, //Хай брильянти в очі вкладають, //За пазуху мармур //І під вії шовк, //А я простим дитячим лепетом //Спіткнусь перед тобою, і змовкну//І, на коліна упавши, скажу//Таке просте, звичайне //І таке безмежне в коханні: //»Мила»...

У цьому верлібрі увагу привертає і ритмомелодика, й експресивність вислову, й образна система, а особливо вражає метафора «а я простим дитячим лепетом спіткнусь перед тобою...».

У поемі «Адигейський співець» автор майстерно використовує верлібр: //Але ти, моя мово, //Ти моє безумне  прокляття, //Ти — вузькі береги //Для  хвиль, що рвуться в далеч, //Ти —  скеля із граніту, //Де чуття розбивається в піну//І падає знесилене назад... [7, с 143]. До кращих зразків української верлібристики можна віднести і його вірші «Провалля» та «Гімн жінкам». У поезії «Гімн жінкам» В. Поліщук одночасно використовує і простішу, і складнішу форму верлібру, а тому створюється оригінальне структурно-мелодичне «панно», на якому то відносно плавно, то частіше чергуються класичні й некласичні розміри, довгі й короткі рядки. Анафора «ти така» та риторичний комплекс (вигук + звертання)» О, як я люблю тебе, жінко!» посилюють організаційно-структурний та образно-естетичний рівні верлібру: //О, як я люблю тебе, жінко! //Ти така велика, безмежно велика, //Як океан, якого я ще не бачив ніколи, //Лишень уявляю, //Ти така глибока, //Як його холодні цілини. //Всі ви — така злива чуття: //Ціле людство захлинається в тому нектарові, //Як дитина вином.

Отже, у творчості М. Семенка та В. Поліщука верлібр досяг нових, більш вишуканих, специфічних форм, набув нових відтінків та «аранжувань». Кожен з цих поетів приділив значну увагу вдосконаленню ритмомелодики вільного вірша, звукопису, прагнув підпорядкувати образну систему своїх верлібрів тому модерністському напряму, до якого належав.

Досвід українських верлібристів 20—30-х років XX століття не пропав марно. Практику творення верлібру українським поетичним авангардом цього періоду активно засвоїли і розвинули поети «київської школи» (Василь Голобородько, Михайло Григорів, Микола Воробйов, Віктор Кордун, Валерій Ілля, Іван Семененко та ін.), В. Стус, представники нью-йоркської групи, а пізніше — поети 80-х— 2000-х років.

Акцентний вірш (лат. accentus — наголос) — вірш, ритміка якого заснована на підставі відносного врівноваження кількості наголосів, тобто на однаковій кількості наголосів у віршовому рядку при різній кількості ненаголошених . складів у межах рядків та між наголосами в середині рядків. Число складів у рядку та ненаголошених складів — довільне. Коливання кількості наголосів в рядках зумовлене межами ритмічної норми, завдяки якій досягається єдність тонічного вірша, відступ від неї ритмічно урізноманітнює А.в.:

Моє серце прагне неіснуючих квітів.

Моє серце квітне у болях  шукань.

Я не сам, я не сам на світі

Моя буря у фарбах світань (М.Семенко).

А.в. вважається основною версифікаційною одиницею тонічної системи віршування, завдяки йому підвищується ритмоінтонаційна динаміка поетичного мовлення, роль мовних відрізків у наголошеній позиції, павз тощо.

Информация о работе Проблема розвитку верлібру в українській літературі