Основи державного управління

На місцях функції державного управління повинні були виконувати обласні, міські, районні, сільські та селищні ради народних депута­тів та їх виконкоми.

Злиття державного апарату з партійним, яке відбулося в СРСР, призвело до підміни керівних функцій держави управлінськими. 6 червня 1941 р. Й. Сталін став Головою Ради Народ­них Комісарів, що означало сумісництво посад Генерального секретаря ЦК ВК(б)П та керівника виконавчої влади. Всі номенклатурні працівники партії пройшли у 1940 р. атестацію на присвоєння їм військових звань. Усе це перетворило номенклатуру партії ще й у військову організацію, а партійного вождя - у верховного правителя країни. Партійні та силові державні структури стояли над народом та органами державної влади.

5.Україна в роки Другої світової війни (1939-1945). Післявоєнна відбудова України (1945-1956)

У ніч з 23 на 24 серпня 1939 року у Кремлі Молотов і Ріббентроп у присутності Сталіна підписали договір про ненапад між СРСР і Німеччиною строком на 10 років. Обидві сторони брали на себе зобов'язання утримуватися від агресивних дій стосовно одна одної. Разом із договором був підписаний таємний протокол. Згідно з умовами протоколу біль­шість тодішньої території Західної України мала відійти до Радянського Союзу.

1 вересня 1939 р. частини вермахту перейшли кордон і розпочали воєнні дії проти Польщі. 17 вересня радянські війська розпочали свій «визвольний похід» у Західну Україну та Західну Білорусію, при цьому СРСР офіційно не ого­лошував війни Польщі. 27 вересня німецько-польська війна фактично завершилась. 28 вересня 1939 р. було укладено радянсько-німецький договір про дружбу і кордони. Кордон пройшов по так званій «лінії Керзона», визначеній Верховною радою Антанти в 1919 році. До Німеччини відійшли давні українські землі: Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина. В результаті анексії західних земель України і Білорусії Радянський Союз отримав додаткову зону безпеки, яку він почав інтенсивно зміцнювати.

22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Народних Зборів Захід­ної України, які мали вирішити питання включення західноукраїнських зе­мель до складу Радянського Союзу. 27 жовтня 1939 р. Народні Збори прийняли Декла­рацію про возз'єднання Західної України з УРСР та оголосили про націо­налізацію банків та великої промисловості, конфіскацію земель у поміщи­ків, церкви та великих державних урядовців. Відповідно до прийнятих за­конів Верховної Ради СРСР від 1 листопада 1939 р. і Верховної Ради УРСР від 15 листопада Західна Україна стала складовою частиною Ра­дянської України, і відповідно - Радянського Союзу.

Включивши західноукраїнські землі до складу СРСР, сталінське керівництво розгорнуло політику їх радянізації. Була ліквідована стара сис­тема управління й впроваджувалася нова - радянська. Поряд з позитивними змінами, особливо у сфері освіти, культури, на Західну Україну була перенесена й репресивна практика, вдосконалена в УРСР. У краї розгорнувся жорсткий терор. З осені 1939 р. до осені 1940 р. було репресовано за політичними ознаками і депортовано без суду і слідства майже 10 відсотків населення Західної України.

У червні 1940 р. уряд СРСР змусив Румунію віддати Бессарабію та Північну Буковину, де проживало переважно українське населення. На нових землях було утворе­но Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Ровенську, Станіславську, Терно­пільську, Чернівецьку та Акерманську (пізніше - Ізмаїльську) області. У серпні 1940 р. була перетворена у союзну республіку і вийшла зі складу України Молдавська АРСР.

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина напала на СРСР. Прагнучи утримати країну під контролем, радянське керівництво запровадило в ряді районів воєнний стан, згідно з яким військові власті одержали надзвичайні повно­важення. 30 червня 1941 р. був створений Державний комітет оборони (ДКО), який зосередив усю повноту влади в СРСР. Відповідно до його директив протягом перших трьох місяців війни з України до лав Червоної Армії було мобілізовано 2,5 млн. чоловік, понад 2 млн. працювало на будівництві обо­ронних споруд. Комітет розпочав масову евакуацію важливих заводів, кваліфікованої робочої сили та вчених-спеціалістів у східні райони РРФСР та республіки Середньої Азії. Місцем перебування українського радянського уряду стала столиця Башкирської автономної республіки Уфа.

Окупована Україна була поділена на декілька частин, які підпорядковувалися різ­ним державам і різним адміністративним органам. Найбільша українська територія під назвою Райхскомісаріат Україна, що обіймала Правобережжя і більшу частину Лівобережжя з центром у місті Рівне, була передана до рук жорстокого адміністратора Еріка Коха. Райхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів - Дніпропетровськ, Крим, Миколаїв, Київ, Житомир, Волинь, Поділля, які не були тотожними з обласним поділом. На чолі кожного генерального округу стояв генеральний комісар, якого призначав Гітлер. Райхскомісаріат підпорядковувся німецькому міністерству для східних окупованих областей, тобто Україна мала статус внутрішньої території Німеччини.

Галичина була від'єднана від решти України та включена на правах окремого дистрикту (округу) до складу генерал-губернаторства, яке охоп­лювало польські землі з центром у Кракові. Буковина й частина Південно-Західної України, включаючи Одесу, були передані союзникові Німеччини Румунії під назвою Трансністрія. Наближені до лінії фронту східні області (Донецька, Харківська, Сумська і Чернігівська) були передані під юрисдик­цію безпосередньо німецького військового командування. Закар­патська Україна ще з 1939 р. залишилась у складі Угорщини - сателіта Німеччини.

Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України на коло­ніальну країну, аграрно-сировинний придаток Райху, «життєвий простір» для колонізації представниками «вищої раси». Передбачалося за 30 років знищити, переселити або германізувати 31 млн. чоловік.

Кінець грудня 1942 р. став початком вигнання німців з території Украї­ни, який тривав до осені 1944 року. Партійно-державне керівництво УРСР очолював Ми­кита Хрущов, який обіймав одночасно посади першого секретаря ЦК КП(б)У і голови Уряду України.

Післявоєнна УРСР у багатьох важливих аспектах виявилася від­мінною від довоєнної. Значно розширилися кордони, зросла її політична й економічна вага в СРСР, докорінно змінився етнічний склад насе­лення.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 вересня 1945 р. було припинено функціонування Державного Комітету Оборони, натомість про­голошувалося повне відновлення повноважень рад депутатів трудящих та їхніх виконавчих комітетів. Верховна Рада УРСР у 1946 р. затвердила Указ Президії Верховної Ради про перетворення Ради Народних Комісарів на Раду Міністрів і народних комісаріатів на відповідні республіканські міністерства.

У перші повоєнні роки зазнав певних змін обласний поділ УРСР. Було утворено Херсонську область, а на возз'єднаних з Україною землях Закар­паття - Закарпатську область.

Найважливішим завданням того періоду була відбудова народного го­сподарства, для чого був прийнятий четвертий п'ятирічний план (1946-1950). Передбачалося за п'ять років перевершити довоєнний рівень валового випуску продукції та відновити виробничі потужності.

У 1947 р. проведено грошову реформу, результатами якої стало ви­лучення грошей у тих, хто заощадив певні їх суми. Особливо боляче ре­форма вдарила по селянству, сільській інтелігенції. В умовах відсутності установ Ощадбанку в сільській місцевості, обмін грошей, що зберігались у населення, здійснювався з розрахунку 1:10. Скасування карткової системи у 1947 р. призвело до значного зро­стання цін на продукти.

У цілому четверта п'ятирічка, позначена потужною індустріалізацією, дала дивовижні та неоднозначні результати. У 50-х роках Україна знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи. Проте таке стрімке зростання промисловості відбувалося за рахунок нехтування випуску товарів народного споживання і не привело до підви­щення життєвого рівня населення.

Важливе значення надавалося керівництвом СРСР інтенсивній радянізації всіх сторін соціально-економічного і культурного життя Західної України. Кадрова політика радянського уряду в Західній Україні відзначалася тим, що майже всі ключові посади займала нова еліта - радянська но­менклатура, надіслана з інших республік СРСР та східних областей УРСР.

Смерть Сталіна у березні 1953 р. відкрила нову добу в радянській історії. У Радянському Союзі почалася своєрідна «відлига», що торкнулася всіх сфер громадсько-політичного життя, в тому числі державно-управ­лінської. Були дещо розширені права республік в економічному й культур­ному житті, у відання республік центр передав низку підприємств союзного підпорядкування.

На початку 1954 р. ЦК КПРС прийняв рішення про зменшення чисель­ності адміністративно-управлінського апарату міністерств і відомств. Значний економічний спад, занепад соціально-культурної інфраструк­тури Криму у післявоєнний період, різке зменшення кількості населення внаслідок насильницького виселення корінних мешканців - кримських та­тар, змусили радянську владу вдатися до оптимального в тих умовах кроку - передачі Кримської області РРФСР у підпорядкування Українсь­кій РСР. 26 квітня 1954 р. Верховною Радою СРСР був прийнятий відповідний закон «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу Української РСР».

6.Особливості державного управління в Україні в 1956-1991 рр.

Переломною подією в житті Радянського Союзу став XX з'їзд КПРС, який відбувся у лютому 1956 року. Вперше на такому високому рівні була засу­джена репресивна практика тоталітарного режиму, охарактеризована як «культ особи Й.Сталіна». Боротьба за утвердження демократичних засад у всіх сферах життя, ліквідація жахли­вих наслідків сталінізму були оголошені стратегічною політикою партії. М.Хрущов посилив наступ на урядову бюрократію. Ліквідовувалися союзні та рес­публіканські галузеві міністерства, що контролювали найважливіші галузі промисловості та економіки. Замість них створювалися територіальні орга­ни управління - ради народного господарства. В УРСР після прийняття 31 травня 1957 р. Верховною Радою УРСР закону «Про дальше вдосконалення організації управління промисловістю і будівництвом в Українській РСР» ліквідовувалася стара система галузевого, вертикального централізованого управління. На її місці постала система рад народного господарства - раднаргоспів, що діяла у рамках відповідних еко­номічних адміністративних районів, яких на території України було створе­но 11.

Метою реформи було: 1) подолання недоліків існуючої системи дер­жавного управління, що базувалася на галузевому принципі управління, створюючи відомчі бар'єри між підприємствами різних міністерств; 2) пе­реміщення центру планування економіки від союзних міністерств до обласних органів управління; 3) подолання всевладдя центрального чи­новництва. Реформа значно зменшувала існуючий тотальний контроль центру над економікою республіки. Перехід від галузевої (через міністерства) до територіальної (через раднаргоспи) системи державного управління став однією з найбільших раціональних модернізацій хрущовського періоду і певним чином відповідав інтересам України. Збільшилися права республік у формуванні свого бюджету, у пи­таннях матеріально-технічного постачання, збуту продукції.

З метою наближення керівництва до конкретних виробничих справ у 1962-1963 рр. здійснено поділ партійних, радянських, профспілкових і комсомольських організацій за виробничим принципом - на промислові та сільські. У 19-ти областях України (крім Волинської, Закарпатської, Івано-Франківської, Ровенської, Тернопільської, Чернівецької) створено по дві обласні ради депутатів трудящих (промислові та сільські).

Зменшення армії чиновників, розмови про демократизацію спричинили незадоволення Хрущовим у середовищі партійно-державної еліти, яка тор­педувала нові статутні норми партії, які згодом були зняті. У суспільстві наростало розчарування, особливо в зв'язку з невдачею домогтись істотного підвищення життєвого рівня народу. Замість цього уряд був змушений провести у 1961 р. грошову реформу, зменшити асиг­нування на виробництво предметів народного споживання. Були підвище­ні ціни на продукти першої необхідності, що викликало масові протести населення.

Через ряд невдач у внутрішній та зовнішній політиці склалося стано­вище, яке спричинило усунення у жовтні 1964 р. М.Хрущова від обов'язків першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР. Його дії були кваліфіковані як волюнтаристські, що заперечували принцип колективного керівництва.

Невтішне становище народного господарства в середині 60-х років ви­магало негайних і глибоких економічних та соціально-політичних реформ. Пленум ЦК КПРС, що відбувся у вересні 1965 р., прийняв постанову «Про покращення управління промисловістю, вдосконалення планування та по­силення економічного стимулювання промислового виробництва». Пленум визнав за необхідне ліквідувати ради народного господарства і повністю підпорядкувати підприємства загальносоюзним і союзно-рес­публіканським міністерствам, побудованим за галузевим принципом.

Хоча згідно з чинним за­конодавством ради залишалися вищими органами державної влади, 60-80-ті роки позначені посиленням впливу  партійних структур. Сама структура партійних органів допускала поєднання їх політичних і господарських функцій. Райкоми партії давали прямі вказівки керівникам під­приємств, служб, головам райвиконкомів. Згодом така практика була уза­конена затвердженою Верховною Радою УРСР 20 квітня 1978 р. новою Конституцією республіки, до якої було внесено положення про компартію як «керівну і спрямовуючу силу суспіль­ства, ядро її політичної системи».

Після обрання у 1972 р. першим секретарем ЦК КПУ Володимира Щербицького вище керівництво УРСР перетворилось у провінційну ад­міністрацію, яка одностайно схвалювала й повністю підтримувала політи­ку союзного центру.

70-80-ті роки позначилися подальшим наступом центру на національні інтереси республік, посиленням централістських тенденцій у сфері державного управління. Швидко зростав бюрократичний апарат, а стан справ у народному господарстві погіршувався. У ці роки так званого «застою» - період правління Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, управлінський апарат у Радянсь­кому Союзі складав майже 100 союзних і 800 республікан­ських міністерств і відомств.