Міфи давнього Єгипту

У процесі передачі з покоління  в покоління знань, відомостей про  звичайні й незвичайні явища формується особлива форма закріплення пам'яті  людства — міф (від грецького mythos – переказ, сказання). Міфи являють  собою складне культурне явище. В них своєрідно відбита прадавня історія людства, і кожне нове покоління сучасних людей прочитує її в дусі засвоєних (або втрачених) культурних традицій.

Міф — ця почуттєве уявлення про світ, коли людина не протиставляє себе природі. У ньому завжди присутній  узагальнюючий початок. Міфи пояснюють  появу різних природних і культурних особливостей, оповідають про походження космосу й людини, розповідають про  зірки й планети, про чудесних істот — родоначальників племені, про надприродне фантастичне  споріднення між певними групами  людей (родом, племенем) і тотемом, оспівують  подвиги героїв, попереджають про  кінець світу й катастрофи. Міфи відображують всілякі стихії, властиві природі, космосу, людині. У них живуть і діють боги, одержимі людськими  пристрастями, що володіють тими ж  пороками й чеснотами. Міфи складалися в ту історичну епоху, коли звірі  представлялися рівними богам, боги — людям, а люди — звірам. У  ті далекі часи люди ще не відокремлювали себе від природи й не проводили  чіткої відмінності між різними  сферами своєї діяльності. Міфологія  того періоду включала всю культуру первісної людини. Лише пізніше з  неї виділилися релігія, наука, мистецтво. В муках пізнання й перетворення природи люди самі створювали собі богів, одночасно покладаючись на їхній  захист, підтримку і всебачення.

Міфологічне пізнання — це пізнання езотеричне, або, іншим словом, — таємне. Воно передавалося через  ритуальні посвяти особливо підготовленим  особам і само по собі, як вважалося, володіє якоюсь надприродною силою.

Міфологія й за межами первісного ладу протягом усієї історії людства  була й донині залишається істотним аспектом культури. Міфотворчість розглядається  як найважливіше явище в культурній історії людства. У первісному суспільстві  міфологія являла собою основний спосіб розуміння миру. Людині із самих  ранніх часів доводилося осмислювати  навколишній світ. Міфологія й  виступає як найбільш рання, первісна форма духовної культури людства, що відповідає прадавньому й особливо первісному суспільству.

Міфологія зіграла значну роль у генезисі різних ідеологічних форм, послуживши вихідним матеріалом для розвитку філософії, наукових уявлень. Через казку й героїчний епос, що виникли в глибоких надрах фольклору, з міфологією виявляється пов'язаною й література, зокрема, оповідальна. Відповідно драма й почасти лірика спочатку сприймали елементи міфу безпосередньо  через ритуали, народні свята, релігійні  містерії.

У сучасній науці панує  думка про тісний зв'язок між міфологією й релігією, які при цьому, залишаються  самостійними. Джерела релігії й  міфології різні: коріння релігії  – у безсиллі людини перед сліпими  природними й соціальними стихіями; міфології – в елементарній потребі  людського розуму в розумінні  й поясненні навколишньої дійсності. Виражаються релігія й міфологія  у формах, обумовлених і загальним  рівнем суспільно-культурного розвитку, і конкретно-історичними факторами.

Міфи – цей витвір народної фантазії, що наївно пояснює факти  реального миру. Вони народжуються із природньої допитливості людства, на ранніх стадіях його розвитку, на ґрунті трудового досвіду. В міру розширення цього досвіду, разом зі зростанням матеріального виробництва, розширюється коло міфологічної фантазії, ускладнюється  її зміст. Маючи різне коріння, міфологія й релігія мають загальне – фантазію, що персоніфікує. Саме це, вже на ранніх стадіях розвитку, сприяє включенню міфологічних уявлень в область релігії.

Таким чином, міфологія тісно  пов'язана з релігією, але в  той же час вона залишається самостійною, зберігає відому незалежність від релігії.

Центральну групу міфів  становлять міфи про походження світу, всесвіту (космогонічні міфи) і людини (антропогонічні міфи). Звичайно в космогонічні міфи вплітаються теогонічні сюжети – міфи про походження богів і  антопогонічні міфи – про походження людей. У числі широко розповсюджених міфологічних мотивів – міфи про  чудесне народження, про походження смерті. Порівняно пізно виникли  міфологічні уявлення про загробний  світ, про долю.

Джерела вивчення міфології  Прадавнього Єгипту відрізняються  неповнотою й не систематичністю  викладу. Характер і походження багатьох міфів реконструюються на основі пізніх текстів. Основними джерелами, по яких вивчають міфологічні уявлення про вірування, культи, обряди стародавніх  єгиптян є різноманітні релігійні  тексти: гімни й молитви богам, записи поховальних обрядів на стінах гробниць. Найважливішими є так звані  «Тексти пірамід» - найдавніші тексти заклять, замовлянь і молитов, що супроводжували заупокійні царські  ритуали, вирізані на стінах внутрішніх приміщень пірамід фараонів V і VI династій Прадавнього царства (XXVI–XXIII ст. до н.е.). Для реконструкції найважливіших  сторін життя суспільства стародавнього  Єгипту використовуються й так звані  «Тексти саркофагів», що збереглися на саркофагах епохи Середнього царства (XXI–XVIII ст. до н.е.), а також «Книга мертвих», яка створена від періоду  Нового царства й до кінця історії  стародавнього Єгипту. Це найпопулярніша збірка релігійних текстів і заклять  у стародавньому Єгипті. Примірники ілюстрованої «Книги мертвих» клалися  до гробниць поруч із мумією померлого  і слугували йому дороговказом у  потойбічному світі.

Єгипетська міфологія  почала формуватися в VI–IV тисячолітті  до н.е., задовго до виникнення класового  суспільства. У кожній області (номі) складався свій пантеон і культ  богів. В уяві стародавніх єгиптян  світ буквально кишів найрізноманітнішими  богами та духами. Боги у вигляді  тварин, з головами птахів і звірів, боги-скорпіони, змієбоги діють у  єгипетських міфах поряд з  божествами в людському вигляді. Чим могутнішим вважався бог, тим  більше приписувалося йому культових  тварин, у вигляді яких він міг  з'являтися перед людьми. Єгиптологи налічили в староєгипетському пантеоні понад дві тисячі богів! Можна  сміливо стверджувати, що навряд чи існувала в країні якась живність, яку бодай в одному з номів  не вважали б священною. Найпоширенішим був культ священного бика Апіса. Апіс сприймався як уособлення продуктивної сили природи і родючості.

Культ священних тварин проявився  в зооморфному зображенні богів. Так, сонячного бога спершу зображували  у вигляді лева чи сокола, богиню Сохмет - у вигляді левиці, місячного  бога Тота (його ще вважали богом  мудрості й письма) - у вигляді  ібіса, охоронця підземного царства  Анубіса - у вигляді шакала, бога війни Віпуата - у вигляді вовка, охоронцями особи фараона вважали  сокола, коршака, гадюку та бджолу, самого ж фараона зображували у вигляді  сфінкса. Сфінкс же — божество, що охороняє кордон пустелі, стереже Єгипет від  Сета — бога смерті і гарячого спопеляючого вітру — представлявся у вигляді  лева з людською головою. Деякі звірі  і птахи стали вважатися душами богів і жили при храмах. Щоб  бути визнаним втіленням божества, тварина повинна була володіти особливим  кольором, формою плям, рогів. Після  смерті трупи священних тварин муміфікувалися і захоронювались. Археологами знайдені цілі кладовища биків, кішок, крокодилів.

Згодом єгиптяни перейшли на антропоморфну іконографію своїх  богів, частину яких вони напіволюднили (зображували з тілом людини й  головою тварини чи птаха). Так, бог  Ра мав голову сокола, Сохмет – лева, Анубіс – шакала, Хатхор – корови, Хнум – барана. Інших же (Озіріса, Птаха, Амона, Хонсу, Мін, Атума, Ізіду  та ін.) піддали цілковитій антропоморфізації.

Судячи з даних археології, в самий прадавній період єгипетської  історії ще не було космічних богів, яким приписували створення світу. Учені вважають, що перша версія цього міфу (космогонічні міфи) виникла  незадовго до об'єднання Єгипту. Вищим культом в країні був  культ сонячного божества. Єгипет називали «країною Сонця», фараонів —  «синами Сонця». Згідно із цією версією, сонце народилося від союзу землі  й неба. Це уособлення, безсумнівно, більш прадавнє, ніж космогонічні ідеї жерців з великих релігійних центрів. Як звичайно, від уже існуючого  міфу не відмовлялися, і образи Геба (бога землі) і Нут (богині неба), як батьків  бога сонця Ра, зберігаються в релігії  протягом усієї прадавньої історії. Захід і схід Сонця в різних міфах пояснювався по-різному. У  одних — небесне зведення представлялося у вигляді корови з тілом, покритим зірками, а іноді — в образі жінки-богині, яка, зігнувшись, пальцями рук і ніг торкається землі. У  такому випадку зникнення і появу  Сонця пов'язували з проковтуванням світила і новим його народженням (щоранку Нут народжує на світ сонце  й щовечора ховає його на ніч у  своєму череві). З інших уявлень  Ра вдень пливе по небу в човні  до західних гір. Там він пересідає  в нічний човен, допливає до східних  гір, звідки, витримавши битву зі своїм  ворогом-змієм, знову з'являється  на небі. Символом незмінного відродження  Ра був знак анх – це хрест  у якого замість верхньої палички  знаходиться коло. У середньовічній алхімії анх був символом безсмертя.

Богословські системи, що пропонували іншу версію створення  світу, виникли, імовірно, у один і  той же час у декількох найбільших культових центрах Прадавнього  Єгипту: Геліополі, Гермополі й Мемфісі. Кожен із цих центрів оголошував творцем світу свого головного  бога, який був, у свою чергу, батьком  інших богів, що поєднувалися довкола  нього.

 Загальною для всіх  космогонічних концепцій була  ідея про те, що створенню світу  передував хаос води, зануреної  у вічну пітьму. Початок виходу  з хаосу зв'язувався з виникненням  світла, втіленням якого було  сонце. Уявлення про водний  простір, з якого з'являється  спочатку невеликий пагорб, тісно  пов'язане з єгипетськими реаліями: воно майже в точності відповідає  щорічному розливу Нілу, мулисті  води якого покривали всю долину, а потім, відступаючи, поступово  відкривали землю, готову до  оранки. У цьому сенсі акт створення  миру як би повторювався щорічно.

Єгипетські міфи про початок  світу не являють собою єдиної, цільної розповіді. Часто ті самі міфологічні події зображені  по-різному, і боги в них виступають у різному вигляді.

Жерці Геліополя створили свою версію виникнення світу, оголосивши його творінням бога сонця Ра, ототожненого з іншими богами–творцями Атумом і Хепрі («Атум» значить «Досконалий», ім'я «Хепрі» можна перевести  як «Той, хто виникає» або «Той, хто  приводить до виникнення»). Атума  звичайно зображували у вигляді  людини, Хепрі - у вигляді скарабея, а це значить, що його культ припадає на той час, коли богам надавали вигляд тварин. Цікаво, що в Хепрі ніколи не було власного місця культу. Як уособлення висхідного сонця, він був тотожний Атуму – призахідному сонцю й  Ра –, що світить удень. Вигляд скарабея, що надається йому, був пов'язаний з переконанням, що цей жук здатний  розмножуватися сам по собі, звідси його божественна творча сила. А  вид скарабея, що штовхає поперед  себе свою кулю, підказав єгиптянам  образ бога, що котить сонце по небу.

Міф про створення світу  Атумом, Ра й Хепрі записаний в  «Текстах пірамід», а на той час, коли текст його вперше був висічений  у камені, він, імовірно, існував  уже давно й був широко відомий.

Згідно «Текстам пірамід», Ра-Атум-Хепрі створив себе сам, виникнувши з хаосу, іменованого Нуном. Нун, або Першоокеан, зображувався звичайно як неозорий передвічний водний простір. Атум, з'явившись із нього, не знайшов  місця, на якому йому можна було б  утриматися. Тому він у першу чергу  створив пагорб Бен-Бен. Стоячи на цьому  острівці твердого ґрунту, Ра-Атум-Хепрі  приступив до створення інших  богів. Оскільки він був один, першу  пару богів йому довелося породити самому, виплюнувши з рота богів-близнюків: бога повітря Шу й богиню вологи Тефнут. Поява дітей в Атума  зумовлює появу подвійності. Від  союзу цієї першої пари народилися Геб (бог землі, а по суті сама Земля) і Нут (богиня неба або саме Небо). Вони у свою чергу породили: Озіріса  й Ізіду, Сета й Нефтиду. Так виникла  Велика Дев'ятка богів – Геліопольська  Еннеада. Таким чином, згідно з геліопольським міфом, з’явилися земля й правлячі нею божества. За уявленням прадавніх  єгиптян вгорі перебуває Нут, внизу Геб, а між ними Шу й Тефнут.

Ця версія створення світу  не була єдиною в єгипетській міфології. За одним з переказів, творцем  людей був, наприклад, гончар – бог  Хнум, що уособлювався у вигляді  барана, який виліпив їх із глини.

Богослови Мемфісу, найбільшого  політичного й релігійного центру Прадавнього Єгипту, одного з його столиць, включили у свій міф про  створення світу багатьох богів, що належали різним релігійним центрам. Але найбільше вшановувалася  так звана Мемфісська дев’ятка богів: творець Птах і вісім його дітей, серед яких були бог сонця Атум – око Птаха, бог знань Тот  – язик Птаха, бог родючості Апіс – душа Птаха, бог повітря Шу –  дихання Птаха, богиня вологи Тефнут – слина Птаха та інші. Птах вважався верховним богом, творцем усіх богів  і світу. Його називали владикою істини, божеством справедливості. Про Птаха  говорили, що він – це сонце й  місяць одночасно. Іноді він вважався заступником ремесел. У Мемфісському варіанті Птах творив думкою та словом. Він як правило, зображувався у вигляді  мумії, у щільно прилеглому одязі, з  поголеною головою. Птах часто зображувався разом з крокодилом, якого він  топче ногами – символом мороку, зі скрабеєм (гнойовим жуком) на голові – символом воскресіння.

У Фівах головним богом  був Амон – бог-творець усього сущого, що змушує природу щороку відроджуватись. Священна тварина Амона – баран. Тому до храмів, присвячених Амону, вели доріжки з обох боків прикрашені баранячими головами. Зображувався бог  у вигляді людини в червоній короні з двома високими чорними пір’їнами  і сонячним диском, рідше – із головою барана. Амон ототожнювався  з богом сонця Ра – Амона-Ра. Його дружина, богиня Мут, вважалася  царицею неба і володаркою ночі, вона ж була матір’ю сонця, що сходить. Мут завжди зображувалася з подвійною  короною – емблемою панування  над Верхнім і Нижнім Єгиптом. Священна тварина Мут – корова. Видимим втіленням Амона вважався Ніл, якому Єгипет зобов’язаний був  своєю родючістю. У таких випадках Амона називали Амон-Ніл або Кнуфіс. З Амоном пов’язане обожнювання  фараонів – «синів бога». Вважалося, що фараон народжується від звязку Амона з царицею-матір’ю, до якої бог приходить у вигляді її чоловіка. Тому Амон і фараони –  єдині владики світу, його правителі.

Іноді небесний звід представлявся  у вигляді корови з тілом, покритим зірками, але існували ще уявлення, згідно з якими небо – це водна  поверхня, небесний Ніл, по якому вдень  сонце обтікає землю. Під землею теж є Ніл, по ньому сонце, спустившись  за обрій, пливе вночі. Розлив Нілу, що протікає по землі, персоніфікувався в образі бога Хапі (його зображували  у вигляді товстуна з дарами землі  для богів), який сприяв врожаю своїми благодатними розливами. Сам Ніл  також населявся добрими й злими божествами в образі тварин: крокодилів, гіпопотамів, жаб, скорпіонів, змій і т.ін..