Фрейдистський аналіз української класики: Шевченко, Костомаров, Куліш, Нечуй-Левицький

Фрейдистський аналіз української 

класики: Шевченко, Костомаров,

Куліш, Нечуй-Левицький

На сторінках журналу  «Современная психоневрология» в 1926 р. була опублікована стаття одеського  психо-аналітика А.Халецького «Психоанализ личности и творчества Шевченко». Головні  ідеї статті: інтроверзія (тобто відколотість лібідо від любовних об’єктів) як головний фактор дитинства Шевченка після  дев’яти років; лібідо Шевченка фіксоване  на матері, яка кидає промені на інші жіночі образи поета, зливаючись із ними; мазохістичний комплекс особистості  — любов без страждань у  світі Шевченка неможлива; у відразливих, похітливих, мстивих та егоїстичних  «батьках» його поезії спроектовано образ власного батька поета, який своїм  новим одруженням після смерті матері ніби зрадив пам’ять про неї й  поглибив таким чином самотність дітей; вплив діда відкриває шлях лібідо від інтроверзії до сублімації, саме дідові оповідання про героїчне минуле визначили потяг до поезії; ненасиченість інтровертованих  почуттів Шевченко відносить до України, яка викликає в нього почуття, схожі до тих, які викликають мати-покритка і та дівчина, що її у своєму житті  Шевченко так і не знайшов64.

Стаття Халецького не претендувала на якісь остаточні висновки. Чудово це усвідомлюючи, автор підкреслював, що лише дає начерк тих шляхів у  вивченні Шевченка, які можуть бути відкриті за допомогою психоаналізу. Тему «дорослої» сексуальності Шевченка Халецький, як і Балей, не заторкував, звертаючись лише до дитячої сексу  альності та її впливу на формування Шевченка. Як пси хоаналітики-професіонали вони обоє добре знали, що будь-яка, навіть «нульова» (користуючись визначенням  Василія Розанова) сексуальність, має  свої причини. Однак вони не ризикували їх розглядати чи навіть побіжно заторкувати. Шевченкова роль пророка, ікони, святого  передбачає асексуальність особистості. Він є чистий і непорочний, як і належить святому. Порушувати табу в цьому напрямі було небезпечно як у 1916 p., так і в 1926-му, залишається так і сьогодні. Хоча не дивно, що саме Шевченко викликав інтерес психоаналітиків. Це сталося не тому, що він найбільший український письменник, а тому, що його образ, а також його життя і творчість провокували (і провокують) до такого аналізу.

В 1927 р. з’явилася стаття Валер’яна Підмогильного «Іван  Левицький-Нечуй. (Спроба психоаналізи творчости)». Підмогильний не був професійним  критиком. Крім того, його естетичні  й інтелектуальні смаки стосувалися  здебільшого попередніх до XX століття епох. Із психоаналізом Підмогильний ознайомився через французькі й  російські переклади. Однак у  контексті сотень статей, написаних  і опублікованих у 20-ті роки, його стаття про Нечуя-Левицького посідає  особливе місце.

Підмогильний показує  Нечуя-Левицького як невротика, в неврозах та фобіях якого треба шукати пояснення  як його деяких сюжетів (утоплення дитини в «Бурлачці»), так і дивацтв (фіксації на їді та дотриманні режиму дня, заповіт, у якому він вимагає друкувати  свої твори тільки в його власному правописі та ін.). Підмогильний приписує Нечую-Левицькому Едіпів комплекс та фіксацію на аналеротичній фазі. На думку  Підмогильного, батько викликів у Нечуя-Левицького ворожість, сина дратували його фізичні  хиби, крім того, письменник звинувачував його в ранній смерті палко коханої  матері. На думку Підмогильного, «у цьому загостренні Едіп-комплексу  сходяться всі ниточки розуміння  і самого Левицького, і його творів. Libido дитини спиняється на своєму першому  об’єкті, на першій коханій, що нагло  й трагічно загицула. Ніколи за довге  життя письменника його libido вже  не повернеться на иншу жінку —  воно «защикнуте», непереможно зафіксоване. Кохання, те звичайне людське брудно-прекрасне  почуття — заборонено йому довіку: тільки перше незаймане чуття  й непорушна вірність домовині мінери живитимуть через усі роки його дух. Вияв цього моїутнього сконденсованого  чуття і єсть його творчість»65.

Мати викликала пристрасну любов. Відтак аналеро-гизм Нечуя-Левицького був, на погляд Підмогильного, проявом  інфантильної сексуальності. «Переходом від л пал еротичних рис  у вдачі Нечуя-Левицького до тих його особливостів, що становлять наслідок його міцної фіксації на матері й нахилів до ідентифікації з нею (гомосексу-;ільні нахили), — буде його підвищена любов до квіток»66. Ге ж саме припущення підтверджують деякі інші риси Нечуя, як-от схильність «балакати з бабами». Нарешті, його любов до української мови та ідея про непотрібність російської літератури для українців так само, на думку Підмогильного, пов’язана з фіксацією на матері: «Через виключну фіксацію на матері ми маємо виключно суцільне перенесення його сублімованого libido на літературу. ... Річ видима, для Левицького важила не література «взагалі», а конкретна, писана мовою його коханої матери»67.

Стаття Підмогильного  містила численні вразливі моменти. їх зазначив Євген Перлін у статті «Знов про фройдизм та мистецтво», яка друкувалася в тому ж числі  «Життя й революції» і найімовірніше  мала служити своєрідним вступом  до статті Підмогильного. Перлін зауважував, що Підмогильний порушив головне  правило психоаналізу, а саме: він  користується матеріалами не з першого  джерела, тобто використовує характеристики, які дає Нечую-Левицькому Сергій Єфремов. Крім того, Перлін ставив слушні запитання про особливості Едіпового  комплексу: «Зв’язок Едіпового комплексу  з творчістю Левицького є, це безперечно. Але так само і творчість Леонарда та Достоєвського зв’язана з цим  комплексом. Треба було б якось  пояснити, як саме один комплекс викликає творчість митців, що так відрізняються  розмірами та якістю дарування»68. Наступна теза — запитання Перліна: «Левицький кохав матір, і тому кохав природу. Тургенєв ненавидів матір і також  був закоханий у природі. Чому?». Нарешті: «Гадаємо, наприкінці, що ворожнечу  Левицького до російського письменства  треба пояснити не тільки наявністю  Едіпового комплексу, а також  певними соціяльними впливами»69.

І все ж, попри критику  на адресу статті Підмогильно-го, Перлін залишається скоріше прихильником, ніж опонентом фройдизму і  бачить великі можливості для його застосування в критичному аналізі, наприклад, київських билин, які  позначені яскравою еротичною тематикою.

Фройдизм як критичний  дискурс виявився не лише в статтях. Парадоксально, але значно глибше, оригінальніше  й багатогранніше, ніж у критичних  текстах, він розкрився у двох романах Віктора Петрова «Аліна й Костомаров» та «Романи Куліша». Обидва твори були дослідженнями  біографій українських класиків. Вони являли собою концептуальні  тексти, а також тексти, в яких найголовніше не лежало на поверхні. Петров, як уже згадувалося, зашифровував свої думки. Один з зашифрованих дискурсів  був фрейдистський. Або, іншими словами, обидва романи Петрова мали певний фройдистський підтекст. Обидва вийшли тоді, коли з фройдизмом у радянській культурі було покінчено, а на ім’я Фройда чи будь-якого іншого західного  психолога (Юнга, Адлера) накладено  табу.

Петрова цікавить психологія, цікавлять екстравагантні, ексцентричні типи письменників та вчених, до яких, безперечно, належали і Костомаров, і Куліш. Біографії обох давали безліч підстав для психоаналітичного  дослідження. В обох випадках у центрі уваги стосунки класиків з жінками, відтак сексуальність. В обох випадках ця сексуальність не зовсім нормальна. В обох випадках вона — ця сексуальність — розуміється як ключ до пояснення поведінки, психіки, неврозів, творів, одне слово, функціонує в класичній фройдистській ролі.

Петров вивчає лише один сюжет з життя Костомарова, однак  сюжет найхарактерніший. Це історія  його кохання, сватання, весілля, котре  мало відбутися в 1847 р., а відбулося  аж 1875 р.; історія його стосунків  з Аліною Краґель-ською, в яких чітко  відбилися натура і хвороблива психіка  українського романтика. Його кохання  до Аліни було концептуальним. У  ньому відобразилися романтичні й аскетичні фантазії Костомарова  про любов без плоті, гріховності, тіла. Його залицяння й сватання мали гротескні, навіть нездорові нюанси (як-от його подарунок нареченій  книги Томи Кемпійського^ з помпезним  написом про зречення статевої любові). Його пізніша категорична відмова  від одруження свідчить про серйозну сексуальну й психологічну проблему, яку намагається розшифрувати Петров. Жах Костомарова перед сексуальністю  виявився в згаданому надписі  до Томи Кемпійського в 1847 р. незадовго  до весілля, пізніше в листах до Аліни з заслання в 1850 і 1851 рр., у яких він відрікається від своєї обіцянки одружитися. Петров робить висновок: «Заперечення плотської любови, так виразно позначене на присвяті до Хоми Кемпійського, протягом років зросло, збільшилося, перетворилося на справжню фобію»70. Любов Костомарова до Аліни Петров назвав драмою запереченого кохання.

Не менш цікава історія  стосунків Костомарова з матір’ю. їх пов’язувала фанатична любов, і водночас між письменником і  матір’ю відбувалися постійні скандали, істеричні сцени. Ці стосунки, на думку  Петрова, спроектувалися на сюжети багатьох творів Костомарова, чи не найбільше  вони відчутні в стосунках Дорошенка  з матір’ю в романі «Чернігівка».

Як типовий аналітик класичної  фройдівської школи, Петров спостерігає  у творчості Костомарова численні випадки сублімації. Він показує, як стосунки Костомарова з матір’ю  та Аліною проектуються в окремих  сюжетах та епізодах його творів. Нарешті, він говорить про Едіпів комплекс та інцестуальність як тему любовної поезії Костомарова.

Деякі спостереження Петрова, як, наприклад, останнє, має відношення не лише до Костомарова, а до цілої  епохи. Він пише: «Тему кохання  як тему зла і гріха розвинули  романтичні письменники в Едіповому  мотиві кровомісництва. Згідно з цією романтичною концепцією, кожне земне  кохання є кровомісництво, злочинний  замах на дівчину, що для чоловіка повинна залишатись тільки сестрою»71. Костомаров перекладає баладу Міцкевича  про «Івана та Марію», написану в  такій традиції, йому самому імпонує  аналогічна любовна модель, а її порушення він змальовує в  інцестуальних барвах.

Усе, що пише Костомаров, на думку Петрова, є проекцією його самого. Костомаров вживається в образи своїх героїв, вивчає їх психологію, б’є посуд, коли пише про Стеньку  Разіна, або проектує себе в образ  Кудеяра, коли пише про славного розбійника.

Історична повість із XVI віку «Кудеяр», над якою Костомаров працював у 1873 р., містить кошмарну сцену обіду  Кудеяра й Малюти під трупом жінки, який висить на гаку над столом. «Що  це? — запитує Петров риторично. — Чисто літературна фабульна витівка в стилі Віктора Гюґо та Гофмана чи, може, разом з тим  це також і «сублімація» певних підсвідомих  переживань?...

... Кудеяр губить жінку.  Йому роковано стати вигнанцем,  розлучитися з дружиною, все життя  прожити з думкою про кохану  жінку, ніколи не зрадити її  і, завжди до неї змагаючись, перенести різні пригоди, страждати  в в’язниці, опинитись на засланні, досягнути високих ступенів шани, повернутись, зрештою, на батьківщину,  але знайти на батьківщині  тільки труп закатованої з  царевого наказу жінки. Така  історія Кудеяра!..»72 Історія Костомарова  схожа. З однією поправкою:  все, що сталося між ним і  коханою жінкою (Аліною Краґельською), було виною лише самого Костомарова.  Це він перетворив кохання  в труп. Власне, остання фраза  твору звучить красномовним акордом:  «...Весільний бенкет було справлено  перед коханням, оберненим у трупне  «ніщо»73. Ця фраза підсумовує  десять років спільного життя  Аліни й Костомарова, сповненого  його диких вибриків, однак так  само і взагалі цілого життя  письменника й історика.

Вплив Фройда в аналізі  біографії Костомарова відчутний  у всьому, однак, як завжди, на це немає  жодного прямого посилання. Петров, як і належить психоаналі-тикові, детально аналізує божевілля свого героя («Його божевілля розсудливе»74), характер його марень («Фантасмагорії Костомарова реальні й реальністю він галюцинує»75). Всі ці спостереження  цікаві і ікають самостійну цінність. І все ж питання причин Костомаровських  фобій та неврозів залишилося невирішеним. Чому все ж таки Костомаров відмовився одружитися з Аліною? Чому він уникав її та інших жінок? За Петровим, це сталося  тому, що він маніяк, неврастенік. Однак  у фройдистському психоаналізі невроз має глибинні причини, яких Петров, можливо, і не дошукався.

Пантелеймон Куліш привабив Петрова з тієї ж причини, що й  Костомаров. Куліш належить до тих  типів, які його найбільше цікавлять, тобто він — меланхолік, невротик, «гіпохондрик», людина складного, багатого, контроверсійного духовного життя. І знову всі ці аспекти найкраще розкриваються в його стосунках  з жінками. У житті Пантелеймона Куліша таких стосунків було достатньо  багато, вони добре задокументовані  його листами та листами його оточення, які стали основою для дослідження  Петрова. Стосунки Куліша з жінками  — Манею де Бальмен, Лесею Милорадовичівною, Марком Вовчком, Параскою Рентель, нарешті  з його нелюбимою дружиною Олександрою  Михайлівною Куліш (вона ж Ганна  Барвінок) Петров розглядає в дрібних  деталях. Але не наявна інформація інтригує Петрова, автора дисертації про Куліша. Його цікавить цей тип, котрий, люблячи  жінку, любить свою уяву про неї, любить її просвіщати й хизуватися перед  нею, любить, користуючись сучасною мовою, контролювати її почуття. У своїй  риториці Куліш (як і Костомаров) є  літературним, він часто впадає в  тон улюблених героїв свого часу, як ґетевський Вертер чи но-валісівський поет. Петров створює портрет Куліша — егоїста й еґоцентрика, який залишався таким навіть у своєму «божевільному захопленні» Марком Вовчком. Це «божевільне захоплення»  найбільш важливе для розуміння  Куліша — письменника й мислителя, його пізніших психозів та депресій. Він  був людиною невдоволеної сексуальності, однак ніколи не міг вдовольнити  її з причини свого безмежного егоїзму.

Дослідження української  класики на зразок статей Халецького та Підмогильного чи романів-біографій  Петрова були не в усьому об’єктивними й точними, однак вони відкривали в ній нові, раніше закриті, заборонені виміри й простори. Ці простори охоплюють  внутрішні обшири особистості, мотиви її поведінки, її почуття й неусвідомлені  пориви, які до цього часу залишалися незнаними, цілком невідомими. Однак  досить швидко фройдизм був розбитий, і лише інколи виявлявся в деяких текстах у вигляді окремих  фраз, уламків думок та дискурсів.