Фицджеральд "Ночь нежна. Великий Гэтсби"

 

ЗМІСТ

 

 

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. КОНЦЕПЦІЯ ОСОБИСТОСТІ В АМЕРИКАНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ 20-30 РОКІВ ХХ СТ.

1. «Втрачене покоління»: характеристика визначення, представники,проблематика творів, герої
2. Творчість Ф.С. Фіцджеральда у контексті літератури «втраченого покоління»

    1.2.1.  Феномен «американської мрії» та його інтерпретація у творах                      Ф.С. Фіцджеральда

     1.2. 2. Ф.С. Фіцджеральд як засновник «Віку Джазу»

РОЗДІЛ 2. ХУДОЖНЄ ВТІЛЕННЯ ТРАГІЧНОЇ ДОЛІ НЕПЕРЕСІЧНОЇ ОСОБИСТОСТІ В РОМАНАХ Ф.С.ФІЦДЖЕРАЛЬДА «ВЕЛИКИЙ ГЕТСБІ» ТА «НІЧ ЛАГІДНА» 

2.1.       Специфіка змалювання образу красивого життя представників               «епохи джазу» у творах Фіцджеральда

2.2.     Художня реалізація трагедії невідповідності мрії та дійсності у     долі головних героїв

2.3.      Особливості зображення краха мрії та ілюзій

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

 

    Актуальність дослідження. Френсіс Скотт Фіцджеральд належить до видатної плеяди американських художників, які видвинулися у перше десятиліття після Першої світової війни. Саме він з'явився зачинателем літератури так званого, "втраченого покоління". До цієї теми вслід за Фіцджералдом звертаються і інші видатні американські письменники - Е. Хемінгуей, У. Фолкнер, Е.Каммінг та інші. Проблеми, підняті цими художниками – це питання війни і миру, доля людини в буржуазному суспільстві та шляхи збереження морального потенціалу особистості - не втратили своїй актуальності і сьогодні.

      Своєрідність художнього зображення світу Ф. С. Фіцджеральдом – одна з найважливіших складових частин розвитку американської літератури 20-30-х років XX ст. Не беручи до уваги кращі праці Ф. С. Фіцджеральда, неможливо не тільки скласти повне уявлення про американський літературний процес в 20-30-ті роки – період особливого розквіту літератури США, але й простежити важливі закономірності зміцнення й розвитку критичного реалізму в американській літературі.

       Творчість Ф. С. Фіцджеральда ще при житті була дуже високо оцінена такими його сучасниками, як Эрнест Хемінгуей, Томас Вулф, Вільям Фолкнер, Торнтон Уайлдер, Джон О'хара, Том Бойд і навіть далекими від нього за творчою манерою, світоглядом та естетичними принципами письменниками модерністської течії, як Гертруда Стайн і Томас Стернс Эліот.

        Правда, деякі зарубіжні критики, аналізуючи творчість                            Ф. С.  Фіцджеральда, визнають, що в багатьох істотних рисах письменнику вдалося показати наслідки страшних потрясінь, що випали на долю «загубленого покоління», – світової війни, економічної кризи і, як закономірність, втрату віри в «американський спосіб життя». Так, наприклад, професор Маріус Бюли пише: «Великий Гэтсбі» – це сама різка й точна критика «американської мрії» у нашій літературі» [11, с. 129].

       Соціально-критичну спрямованість кращих праць Фіцджеральда відзначають і такий відомий критик-демократ, як М. Гайсмар, англійський літературознавець К. Крос, італійський учений-американіст С. Пероза.

      Найбільш значні роботи по Фіцджеральду  серед вітчизняних літературознавців належать  таким як – Я.Н. Засурському («Американська література ХХ століття»), М.О. Мендельсону («Творчий шлях Френсіса Скотта Фіцджеральда»), А.Горрбунову («Френсіс Скотт Фицджеральд»), А.Старцеву («Скотт Фіцджеральд и «дуже багаті» люди») А.Звереву («Ф.С.Фіцджеральд»), Т.Н.Денисовій ( «Екзістенціалізм та сучасний роман»), Ю.Я.Лідскому («Скотт Фіцджеральд. Творчість») та ін.

Мета курсової роботи – дослідити художні особливості втілення трагедії творчої особистості в романах Френсіса Скотта Фіцджеральда «Великий Гетсбі» та «Ніч лагідна»

        Для досягнення поставленої мети необхідно розв’язати ряд завдань:

1. З’ясувати філософсько– естетичну концепцію особистості у творчій спадщині Ф.С.Фіцджеральда;
2. Виявити провідний конфлікт в художньому світі Ф.С.Фіцджеральда та особливості його естетичной реалізації у творчості письменика;
3. Розкрити особливості художньої реалізації проблеми деградації непересічної особистості в романі «Великий Гетсбі».

       Об’єктом дослідження є романи Ф. С. Фіцджеральда «Великий Гетсбі» та «Ніч лагідна».

        Предмет дослідження –  особливості художнього втілення трагедії непересічної особистості у прозі Ф.С.Фіцджеральда на сюжетно– композиційному, образному та стилістичному рівнях.

    Структура дослідження: наукове дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи – ?? сторінка.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1.

КОНЦЕПЦІЯ ОСОБИСТОСТІ В АМЕРИКАНСЬКІЙ  ЛІТЕРАТУРІ 20-30-Х РОКІВ ХХ СТ.

 

 

1. «Втрачене покоління»: характеристика визначення, представники, проблематика творів, герої

 

 

    Творчий експеримент, що почали паризькі модерністи довоєнної генерації Гертруда Стайн і Шервуд Андерсон, був продовжений молодими прозаїками й поетами, які саме в 1920-ті роки прийшли в американську літературу й принесли їй згодом всесвітню славу. Їхні імена протягом усього ХХ сторіччя міцно асоціювалися у свідомості зарубіжних читачів з уявленням про літературу США в цілому. Це Ернест Хемінгуей, Вільям Фолкнер, Френсіс Скотт Фітцджеральд, Джон Дос Пассос, Торнтон Уайлдер та інші, переважно письменники-модерністи.

    Одночасно модернізм в американському розвороті відрізняється від європейського більше очевидним залученням в суспільні й політичні події епохи: шоковий військовий досвід більшості авторів неможливо було замовчати або обійти, він вимагав художнього втілення. Це незмінно вводило в оману вітчизняних дослідників, що називали цих письменників "критичними реалістами". Американська критика позначила їх як "втрачене покоління".

  Саме визначення "втрачене покоління" було ненароком  промовлено    Г. Стайн у розмові з її шофером. Вона сказала: "Всі ви втрачене покоління, вся молодь, що побувала на війні. У вас ні до чого немає поваги. Всі ви зіп'єтеся". Цей вислів був випадково почутий Э. Хемінгуеєм і пущено їм у побут. Слова "Всі ви втрачене покоління" він поставив одним із двох епіграфів до свого першого роману "І сходить сонце" ("Фієста", 1926). Ці слова не тільки позначили провалля, яке розвернулось між «батьками й дітьми», але й стали визначенням молоді, обпаленою війною, що втратила в якомусь сенсі навіть своє минуле. Згодом дане визначення, точне і ємне, одержало статус літературознавчого терміна.

     Які ж джерела "розгубленості" цілого покоління? Перша світова війна була випробуванням для всього людства. Можна уявити, чим вона стала для юнаків, повних оптимізму, надій і патріотичних ілюзій. Крім того, що вони безпосередньо потрапили в "м'ясорубку", як називали цю війну, їхня біографія почалася відразу з кульмінації, з максимальної перенапруги щиросердечних і фізичних сил, з найтяжкого випробування, до якого вони виявилися абсолютно не підготовленими. Звичайно, це був надлом. Війна назавжди вибила їх зі звичної колії, визначила склад їхнього світогляду – загострено трагічний.

     Війна означала, особливо для молодого покоління країн, що воювали, щось більше, оскільки її наслідки відчувалися довгий час після підписання Версальського договору. Ця молодь уже не вірила в саму можливість суспільного прогресу й тим більше в абстрактні гасла. Гуманістичні ілюзії були розвіяні страшною військовою дійсністю. Війна загострила глибоко, що таїлися протиріччя, і вивела їх назовні, розірвавши всі лицемірні покрови, відкинувши всі умовності, зруйнувавши гнилі або що встигли підгнити авторитети. Іншим програмним поетичним твором "втраченого покоління" - поемам Т. Еліота "Марна земля" (1922) і "Порожні люди" (1925) властиві ті ж почуття спустошеності й безвихідності й та ж стилістична віртуозність.

Деякі навіть демократично налаштовані письменники піддалися ура-патріотичному настрою й привітали, притім щиро, «хрестовий похід за демократію». Тим більшою несподіванкою для них виявилися розчарування, протверезіння, спустошеність, катастрофа багатьох ідеалів, надій, ілюзій. Але були й письменники, що розгледіли за псевдопатріотичними закликами сутність імперіалістичної війни, бруд її й ганьбу, найбільший злочин панівних класів перед людством. Такі художники, як Бернард Шоу, Генріх Манн, Ромен Ролан, Джон Рід, розглядали війну як катастрофу для всього світу.

     Лише деякі письменники наважувалися створювати свої твори про долі «загубленого покоління» «по гарячих слідах», коли й саме явище, і нострій, що супроводжує йго, ще не встоялися, та й не позначилися досить виразно, хоча на сцену вже вийшло «нове покоління, день за вдень, ніч за ніччю, як у півсні виголошуючи старі гасла, що прилучається до старих символів віри; приречене рано або пізно по заклику любові й честолюбства зануритися в брудну сіру штовханину; нове покоління, ще більше, ніж попереднім, зараженим страхом перед бідністю, поклонінням успіху, що виявив, що всі боги вмерли, всі війни відгриміли, усяка віра підірвана» [Лідський, с. 241]. Так характеризував Френсіс Скотт Фіцджеральд «втрачене покоління» у романі «По цю сторону раю» (1920) - чи не першій книзі в літературі США, де була піднята проблема «тих, хто повернувся». Трохи пізніше випускають книги, у тім або іншому ступені присвячені духовній кризі в післявоєнній Америці, Джон Дос Пассос - «Три солдати» (1921), Едвін Естлін Каммінгс - «Величезна камера» (1922), Ернест Хемінгуей - «Фіеста» (1926) і «Прощай, зброє!» (1929), Вільям Фолкнер - «Солдатська нагорода» (1926), Гаррі Кросбі - «Тіні на сонці» (1928).

        Однак Гертруда Стайн, яка стверджувала, що у "втрачених" не було поваги "ні до чого", виявилася занадто категоричною у своїх судженнях. Не по роках багатий досвід страждань, смерті й подолання не тільки зробив цю генерацію дуже стійкою (жоден з літературної братії не "спився", як їм було передвіщено), але й навчив їх безпомилково розрізняти й високо шанувати неминущі життєві цінності: спілкування із природою, любов до жінки, чоловічу дружбу й творчість.

         Письменники "втраченого покоління" ніколи не становили якої-небудь літературної групи й не мали єдиної теоретичної платформи, але спільність доль і вражень сформувала їх подібні життєві позиції: розчарування в соціальних ідеалах, пошуки неминущих цінностей, стоїчний індивідуалізм. Укупі з однаковим, загострено трагічним світовідчуванням, це визначило наявність у прозі "втрачених" ряду загальних рис, очевидних, незважаючи на розмаїтість індивідуальних художніх почерків окремих авторів.

           Спільність проявляється у всьому, починаючи з тематики й закінчуючи формою їхніх творів. Антивоєнна тематика займала одне з провідних місць в творах  багатьох американських письменників – Е. Каммінгс «Жахлива камера» (1922), Л. Столлінгса «Плюм» (1924), «Військові листи» (1932) Гаррі Кросбі. Породжена війною, література «втраченого покоління» не обмежувалася антивоєнної темою, їй властивий глибокий інтерес до морально-етичних проблем, проблем взаємини людей у післявоєнному буржуазному суспільстві. При цьому слід підкреслити, що трагічне Світовідчуття письменників «втраченого покоління» справило величезний вплив на художнє рішення поставлених проблем. Американська література неодноразово зверталася до долі творчої індивідуальності в капіталістичному суспільстві, темі несумісності мистецтва з буржуазним укладом життя. Ця тема знайшла відображення в кращих творах Ф.С, Фіцджеральда - романах «Великий Гетсбі», «Ніч ніжна», оповіданнях «Молодий багач», «Алмаз, завбільшки з готель Ріц».

            Проблематика, що турбує "втрачених" письменників, тяжіє до споконвічних міфологічних опозицій людського мислення: війна й мир, життя й смерть, любов і смерть. Симптоматично, що смерть (і війна як її синонім) неодмінно виступає одним з елементів цих протиставлень. Симптоматично й те, що ці питання вирішуються "загубленими" аж ніяк не в мифопоетичному і не в абстрактно-філософському плані, а гранично конкретно й у більшому або меншому ступені соціально виразно.

         Всі герої "військових" творів почувають, що їх обдурили, а потім зрадили. Лейтенант італійської армії американець Фредерік Генрі ("Прощай, зброя!" Е. Хемінгуея) прямо говорить, що більше не вірить тріскучим фразам про "славу", "священному обов'язку" і "величі нації". Всі герої письменників "загубленого покоління" зневіряються в суспільстві, що принесло своїх дітей у жертву "торгашеським розрахункам", і демонстративно поривають із ним. Містить "сепаратний мир" (тобто дезертирує з армії) лейтенант Генрі, з головою поринають у випивки, гульби й інтимні переживання Джейкоб Барнс ("И сходить сонце" Хемингуея), Джей Гетсбі ("Великий Гетсбі" Фіцджеральда) і "всі сумні молоді люди" Фитцджеральда, Хемингуея й інших прозаїків "загубленого покоління" [Кухалашвили, с. 180].

      У чому ж бачать сенс буття герої, що вижили на війні, їхніх творів? У самому житті як вона є, у житті кожної окремої людини, і, насамперед - у любові. Любов, що розуміється як довершений, гармонійний союз жінкою - це й творчість, і товариство (людське тепло поруч), і природний початок. Це сконцентрована радість буття, свого роду квінтесенція всього, що є вартого в житті, квінтесенція самого життя. Крім того, любов – це індивідуальне, це особисте, єдино тобі приналежне переживання, що для "втрачених" досить важливо. По суті,

      Всі герої "втрачених" будують свій, альтернативний світ, де не повинно бути місця "торгашеським розрахункам", політичним амбіціям, війнам і смертям, всьому тому божевіллю, що діється навколо. Вони, однак, самі почувають неміцність і уразливість своєї позиції. Неможливо абсолютно відгородитися від великого ворожого світу: він раз у раз вторгається в їхнє життя. Не випадково любов у творах письменників "загубленого покоління" спаяна зі смертю: вона майже завжди припиняється смертю. Помирає Кетрін, кохана Фредеріка Генрі ("Прощай, зброє!"), випадкова загибель незнайомої жінки спричиняє смерть Джея Гетсбі ("Великий Гетсбі") і т.д.  Не тільки загибель героя на передовий, але й смерть Кетрін від пологів, і загибель жінки під колесами автомобіля в "Великому Гетсбі", і смерть самого Джея Гетсбі, на перший погляд, що не мають ніякого стосунку до війни, виявляються міцно пов'язаними з нею. Ці передчасні й безглузді смерті виступають у романах "втрачених" свого роду художнім вираженням думки про нерозумність і жорстокість світу, про неможливість піти від нього, про недовговічність щастя. А ця думка, у свою чергу, є прямим наслідком військового досвіду авторів, їхнього щиросердечного надламу, їх травмованості. Смерть для них - синонім війни, і обидві вони - і війна, й смерть - виступають у їхніх працях якоюсь апокаліпсичною метафорою сучасного світу. Мир творів молодих письменників двадцятих років - це світ, відрізаний Першою світовою від минулого, що змінився, похмурий, приречений.