Основні напрямки підвищення ефективності підприємства

  Основні напрямки  підвищення ефективності  підприємства 

     Перехід України від адміністративно-командної  економіки до ринкової, яка базується  на широкому використовуванні економічних  методів, активізує ряд соціально-економічних  проблем. Зараз вже нікого не дивує безробіття, соціальна напруженість в суспільстві, які викликалися в Україні з переходом до ринкових відносин. За порівняно короткий період часу прийнятий ряд, хоча і не достатньо досконалих, законодавчих актів, які покликані регулювати відносини на ринку праці; в закладах освіти здійснюється підготовка фахівців за новими спеціальностями; в наукових журналах і збірках все частіше з'являються статті, присвячені трудовим відносинам, соціальному захисту, регуляція зайнятості населення, соціальному партнерству.

      Практика  господарювання на ринкових основах  підтверджу ту неспростовну істину, що результативність будь-якої виробничо-господарської  і комерційної діяльності залежить перш за все від компетентності і  творчої активності управлінських  кадрів, достатньо глибокого знання ними конкретної економіки, законодавчої бази і соціальних аспектів господарювання.

      На  даному етапі продуктивність праці  є важливим планово-економічним  показником, що характеризуватиме не тільки ступінь використовування трудових ресурсів на підприємстві, але і рівень ефективності всієї ринкової системи в цілому. А це означає, що фундаментальним напрямом розвитку нової ринкової системи повинна стати стабілізація вітчизняного виробництва і зростання на цій основі продуктивності праці.

     Виробнича структура – форма організації виробничого процесу, а саме кількість, склад і розміщення виробничих підрозділів і характер виробничих зв'язків між ними. До виробничих підрозділів відносяться робоче місце, основні і допоміжні цехи, ділянки, лабораторії, обслуговуючі господарства і служби.

          Первинним підрозділом організації процесу виробництва є робоче місце – частина виробничої площі, де робітник або група робітників виконує окремі операції по виготовленню продукції або обслуговуванню процесу виробництва, використовуючи при цьому відповідне устаткування і технічне оснащення.

         Основною структурною виробничою  одиницею підприємства ( окрім підприємств  з без цеховою структурою управління ) є цех – адміністративно відособлений підрозділ, що виконує певну частину загального виробничого процесу. На крупному (середньому) підприємстві цехи підрозділяються на чотири групи: основні, допоміжні, побічні і підсобні.

          В основних цехах виконуються  операції по виготовленню продукції,  призначеної для реалізації. Основні цехи звичайно діляться на заготовчі, оброблювальні і складальні. До заготовчих цехів відносяться ливарні, ковальсько-штампувальні, ковальсько-пресові, іноді цехи зварних конструкцій; до оброблювальних – механіковиробничі, деревообробні, термічні, гальванічних, лакофарбних захисних і декоративних покриттів деталей і вузлів; до складальних – цехи складки виробів, їх фарби, комплектації запасними частинами і знімним устаткуванням.

       Допоміжні або обслуговуючі цехи: інструментальний, нестандартного устаткування, модельний, ремонтний, енергетичний, транспортний.

         Побічні цехи: утилізації і переробки  відходів, що використовуються, цехи  ширвжитку.   Підсобні цехи виготовляють тару для упаковки продукції, друкують інструкції по її використовуванню.

         Крім цих цехів майже на  кожному заводі є цехи, служби і відділи, обслуговуючі непромислові господарства. До них відносяться житлово-комунальні,  культурно-побутові відділи.

         Певне місце в структурі заводів  займають складське господарство, очисні споруди і комунікації (электросеті, газо-  і повітропроводи, опалювання, вентиляція, дороги рейкового і безрейкового транспорту, що упорядкували).

          Особливу роль у виробничій  структурі підприємства грають  конструкторські і технологічні підрозділи, лабораторії і науково -дослідницькі інститути. В них розробляються нові вироби, технологічні процеси для отримання цих виробів, проводяться експериментальні і дослідно-конструкторські роботи.

           В умовах ринку значення вказаних елементів структури підвищується, по-перше, у зв'язку з жорсткими вимогами середовища по рівню якості продукції і витратам по її виготовленню. По-друге, особливу роль грають задачі адаптації підприємств до змін ринкової кон'юнктури. Розробка нових перспективних виробів і швидке освоєння їх виробництва – задача не меншої важливості і складності, ніж підтримка високого рівня якості «поточного виробництва».

  До  складу цехів входять виробничі  ділянки є сукупністю робочих  місць, де колектив робітників  виконує або певний етап виробничого процесу, або частину що випускається цехом продукції.

            Виробничі ділянки підрозділяються на основні і допоміжні.

          Основні виробничі ділянки створюються за технологічним або наочним принципом. На ділянках, організованих за принципом технологічної спеціалізації, виконуються технологічні операції певного вигляду. В ливарному цеху, наприклад, можуть бути організований ділянки по наступних технологічних напрямах: землеприготування, виготовлення стрижнів, ливарних форм, обробка готового литва. На ділянках, організованих за принципом наочної спеціалізації, здійснюють не окремі види операцій, а технологічні процеси в цілому. У результаті одержують закінчену продукцію для даної ділянки.

     До допоміжних відносяться ділянки по поточному ремонту і обслуговуванню устаткування; транспортна служба, майстерна по ремонту і підтримці в справному стані інструментів. При централізованій системі організації обслуговування і поточного ремонту на підприємстві допоміжні ділянки в цехах не створюються.

             Виробнича структура підприємства залежить від форм і методів організації виробничих процесів, і перш за все від рівня їх концентрації, спеціалізації, кооперації і комбінування. Глибина розділення сукупного виробничого процесу підприємства на його складові частини, і ступінь кооперації визначають види і призначення структурних виробничих підрозділів.

           Побудова раціональної виробничої  структури підприємства здійснюється  в наступному порядку:

- встановлюються  число цехів, ділянок підприємства, їх потужність в розмірах, що забезпечують заданий випуск продукції;

-  розраховуються  площі для кожного цеху і  складу, визначаються їх просторові  розташування в генеральному  плані підприємства;

- плануються  всі транспортні зв'язки усередині підприємства, необхідні зовнішні комунікації;

- намічаються  найкоротші маршрути пересування  предметів праці по ходу виробничого  процесу.

     Важливі показники, що характеризують виробничу  структуру підприємства, - це число  цехів, ділянок, а усередині них робочих місць, і інших підрозділів і їх питоме значення у виробництві. Як останній показник застосовують в трудомістких виробництвах – питома вага числа працівників кожного підрозділу в загальній чисельності підприємства, а у фондомістких  – питома вага вартості основних фундацій в загальній їх сумі по підприємству.

      Підвищення  питомої ваги основних робітників в  загальній кількості робітників позитивно характеризує роботу підприємства, оскільки супроводиться зростання  продуктивності праці. Вплив зміни питомої ваги основних робітників в загальній їх чисельності на вироблення одного робітника визначається розподілом різниці між фактичною і плановою питомою вагою основних робітників на планову питому вагу основних робітників.

      Відповідним етапом аналізу забезпеченості підприємства робочою силою є вивчення її руху. Склад працівників постійно змінюється у зв'язку з скороченням штату, звільненням з власного бажання, виходом працівників на пенсію, пересуванням їх на посадах у межах структурних підрозділів і ухваленням нових робітників замість вибулих або у зв'язку з розширенням виробництва. Дуже велика текучість робочої сили викликає додаткові витрати на підготовку і  перепідготовку нових робітників, знижує на певний час продуктивність праці не тільки нових робітників, але і тих, що звільняються і потребують певному часі для пошуків нової роботи. Отже, оборот робочої сили розділяють на необхідний, що походить з об'єктивних причин, які не залежать від адміністрації підприємства, і  надмірний, який вимагає звільнення працівників за порушення трудової дисципліни, прогули, через недостатню високу кваліфікацію, у зв'язку з рішенням судових органів і інше.  На практиці має місце і зворотне явище – недостатній оборот робочої сили, коли із за будь-яких причин сповільнюється необхідне оновлення кадрів підприємства.

      Про це свідчить зростання кількості  працівників пенсійного віку.

      Діяльність  будь-якого сучасного підприємства, незалежно від форми власності, відбувається в умовах дії об'єктивних і суб'єктивних факторів техногенного й природного характеру, що найчастіше приведе до великих аварій і , отже, до значних фінансових втрат. Донедавна керівники підприємств воліли закладати в бізнес-плани деякі суми на непередбачені витрати. Однак статистика останнього років показує: фінансові втрати, пов'язані із природними й техногенними факторами, порушеннями правил техніки безпеки й технології працівниками підприємств, протиправними діями третіх осіб, стають усе масштабніше.

     Саме  тому, сьогодні загальноприйнятим показником надійності організації, є наявність у її арсеналі діючих механізмів керування ризиками. Один з найважливіших інструментів керування ризиками - страхування. Основне завдання страхування - це «переклад» раптових витрат по покриттю аварійних збитків у розряд планових платежів.

     Сучасний  керівник, розробляє бізнес-план на черговий часовий відрізок з урахуванням  вимог ризик - менеджменту, тобто  закладає в нього певні суми на страхування.

     Страхові  компанії Донецької області нагромадили  значний досвід у страхуванні підприємств різних галузей промисловості, розробили такі страхові продукти, які найбільшою мірою відповідають інтересам підприємств. Це - програми комплексного страхового захисту майнових інтересів підприємств.

     Що  містить у собі пропонований комплекс послуг?

     - страхування майна, у тому числі  страхування машин і механізмів  від поломок; страхування електронних  устроїв;

     - страхування ризиків переривання  господарської діяльності підприємств;

     - страхування громадянської відповідальності  організації, що експлуатує небезпечні виробничі об'єкти;

- страхування  будівельно-монтажних ризиків;

     - страхування вантажів;

     - страхування автотранспорту й  автогражданской відповідальності;

     - різні програми страхування персоналу. 

     Але в деяких випадку керівники вирішують  рішення не комплексний, а індивідуальний страховий продукт. Це відбувається, коли якісь виробничі об'єкти, машини, механізми або електронні системи мають потребу в особливому захисту. Сьогодні багато керівників розуміють, що вихід з ладу встаткування або електронної системи - це не просто прикра аварія, а страховий випадок, по якому вони вправі одержати солідне відшкодування від страхової компанії, з якої укладений відповідний договір. Уміння планувати можливі ризики й мінімізувати пов'язані з ними втрати допомагає таким керівникам зберегти платоспроможність підприємств у непередбачених і неприємних ситуаціях і в мінімальний термін упоратися з наслідками аварій, стихійних лих або протиправних дій третіх осіб.

     Мені  також би хотілося звернути увагу  й на такий вид страхування, як страхування лізингових і кредитних  операцій. Розвиток кредитних і лізингових операцій практично завжди супроводжується  з боку кредиторів вимогою забезпечити  страховий захист цих операцій.

     Активно співробітничаючи з більшістю великих  українських банків, страхові кампанії напрацювали великий досвід страхування  заставного майна, а спеціально розроблені страхові продукти забезпечують страховий  захист всіх етапів лізингових операцій.