Три моделі громадянського суспільства

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 27 Марта 2012 в 01:35, реферат

Описание

Що має сказати ліберальна теорія? Типологія з поділом на три моделі: “демократичне”, “посередницьке” і “виборче” громадянське суспільство – корисна (хоча й тут зберігаються звичні застереження про змішаність типів та ілюстративність прикладів). У демократичному громадянському суспільстві, вторинні асоціації є школами доброчесности. Головне завдання громадянського суспільства – формувати громадян із почуттям політичної дієздатности, спроможних вести відкриті дискусії і схильних обговорювати проблеми з точки зору загального добра (блага) [13]. Д

Работа состоит из  1 файл

Три моделі громадянського суспільства.docx

— 24.17 Кб (Скачать документ)

Три моделі громадянського суспільства 

Що має сказати ліберальна теорія? Типологія з поділом на три моделі: “демократичне”, “посередницьке” і “виборче” громадянське суспільство – корисна (хоча й тут зберігаються звичні застереження про змішаність типів та ілюстративність прикладів). У демократичному громадянському суспільстві, вторинні асоціації є школами доброчесности. Головне завдання громадянського суспільства – формувати громадян із почуттям політичної дієздатности, спроможних вести відкриті дискусії і схильних обговорювати проблеми з точки зору загального добра (блага) [13]. Для цього вони внутрішньо повинні бути ліберально-демократичними “міні-громадами”, зорієнтованими на відкриті арени дискусій і вироблення політичного курсу. Згідно з деякими концепціями громадянське суспільство виключає внутрішньо недемократичні інститути, які за означенням представляють часткові інтереси – скажімо корпорації, чия політична участь і право висловлення повинні реґулюватися. З іншого боку, асоціації, які не відповідають вимогам [демократичности], могли б бути реформовані, в даному випадку через робітничий контроль, демократичність у стосунках акціонерів або представництво громадських інтересів в органах управління корпорацій (Michelman, 1988; Sunstein, 1988). “Заохочення стійкої і демократичної (popular) громадської свідомости може вважатись основною метою інституційного дизайну, що впливає як на громадські так і на приватні інститути”. Відповідно, в одній із концепцій демократичного громадянського суспільства рекомендовано, щоб уряд визнавав і фінансово підтримував групи, які уособлюють важливі соціальні перспективи і сприяють якіснішому прийняттю рішень, фокусуючи громадське обговорення на загальному блазі (і накладав санкції на групи, які не демонструють прихильности до демократично-ліберальних норм). Активний державний вплив формує організоване представництво фраґментарних або виключених інтересів і заохочує організовані групи бути уважнішими до інтересів інших (Cohen and Rogers, 1992, pp. 421, 425).

Попросту, важливим політичним питанням, що його піднімають теорії демократичного громадянського суспільства, є те, скільки  саме відповідности між демократично-ліберальними нормами і організацією та діяльністю груп повинно впроваджуватися законом. Де є межа, що відділяє внутрішні справи церкви або профспілки від реґульованих видів діяльности? Якщо це питання адресоване не відповідно або відповідь є ухильна, в тому немає нічого дивного; ліберальна демократія є на порядку денному і зростання тривоги за свободу – цілком зрозуміле, оскільки логіка відповідности, що лежить в основі цього погляду на громадянське суспільство, очевидна. Якщо сім’ї є школами справедливости, нерівність статей повинна бути мінімізована спільним доглядом за дітьми і чесним поділом оплачуваної і неоплачуваної домашньої праці (Okin, 1989). Релігійні групи повинні бути відсторонені від участи в політиці, якщо вони не формулюють свої арґументи в універсальних, світських термінах (Audi, 1989, p. 265). Jaycees або Ротарі-клуби не можуть успішно апелювати до першої поправки Конституції [США] щодо прав асоціацій, щоб реґулювати своє членство, виключивши жінок як повноправних членів; об’єднання можна законодавчо реґулювати, тому що, як і багато інших добровільних асоціацій, вони є “навчальними таборами громадянства” (Sullivan, 1988, p. 1720). На кожній урядовій і квазі-державній арені, де розподіляються суспільні блага, соціальні та культурні групи мають бути представлені так, щоб їхні “голоси” (а не грубі інтереси) були почуті (Young, 1990).

Ліберальна демократія є  не стільки дзеркалом плюралістичного  суспільства, скільки вчителем і  творцем демократичного громадянського суспільства, хоча й справді, в деяких концепціях вторинні групи і асоціації  зображені як результати діяльности уряду, що завдячують державній політиці своїми установчими намірами.

У посередницького громадянського суспільства суть протилежна: зорієнтувати людей у напрямку соціальних мереж, від яких очікують прищеплення ввічливости, соціабельности і відповідальности, які тримають будь-яке суспільство, а особливо плюралістичну ліберальну демократію, вкупі. Церкви, сусідські об’єднання, культурні та етнічні асоціації беруть на себе відповідальність за артикулювання і адресування дедалі зростаючої кількости потреб і інтересів, скажімо піклуючись про стареньких і виховання дітей. Громадянське суспільство є посередником між тими функціями, які зарезервовані за урядом, і тими, які індивіди виконують самостійно або в приватному житті. Термін “децентралізація” тут не підходить, тому що асоціації суспільні, а не урядові; термін “приватизація” також невідповідний, бо передбачається, що ми визнаємо громадське обличчя громадянського суспільства.

 Посередницьке громадянське  суспільство передовсім прищеплює  звички відповідальности й співробітництва, і вони сумісні з культивуванням усієї різноманітности партикулярних цінностей і особистих якостей в усіх соціальних утвореннях – від культурних громад до робочих місць. Ба більше, від вторинних асоціацій не очікують культивування політичних чеснот, а соціальне співробітництво не мусить переходити у політичне представництво. Згідно з версією Ґрея, для процвітання громадянського суспільства взагалі не обов’язково мати сильну демократію; вистачить і авторитаризму. Отже, відповідність не повинна бути суворою. З іншого боку, посередницьке громадянське суспільство безумовно не підтримує невідповідність і не сприймає плюралізму заради плюралізму. Суть не в “протекціонізмі”, який не зважає на автономію культурних груп, не дбає про автентичне життя асоціацій, або не приймає властивої даній групі інтерпретації того, що їй необхідне для виживання чи самоповаги як вимоги справедливости. Незалежність – це не економічні інститути, надані заради ефективности чи вибору. Радше тому, що мовчазна соціалізація ліберальної поведінки недостатня, деякі вторинні асоціації заохочують до виконання завдань моральної освіти. Таким чином, групи “функціонально традиціоналістські” поступово прищеплюють почуття приналежности і турботу про добробут інших; ринкові механізми культивують цивілізованість (Galston, 1992).

 Залишається, звичайно, питання розподілу: чи повинен  уряд визнавати, оподатковувати, санкціонувати, субсидіювати і  підтримувати ці соціальні мережі? Чи повинен ліберальний уряд  активно заохочувати асоціації  громадянського суспільства і  як саме? Ґрей переконує, що за наявности правового каркасу, який включає механізми приватного позову і офіційні обмеження, які не дають урядові змоги хапатися за соціальні ролі і відповідальності та розпалювати “політичні війни за перерозподіл”, громадянське суспільство процвітатиме. Його жахають бандитизм і “субсидовані державою ґето”, і він волів би полишити на самих себе не тільки економічні інститути, але й усі асоціації (Gray, 1993c, p. 17; Gray, 1993d, p. 266). Він не бачить прийнятної середини між вкрай обмеженим урядом і корпоративним монстром. Інші захисники посередницького громадянського суспільства не відчувають аж такої відрази до шахраювання в плюралістичній політиці, і не надто бояться агресивної експансії держави або пасивного клієнтелізму, щоб очікувати, наче асоціації оберуть неучасть в політиці та уряді. Вони виступають за урядове фінансування як релігійної, так і світської громадської освіти, благодійних організацій та систем пенсійного забезпечення доти, доки утримання і допомога розподіляється між соціальними групами таким чином, аби це не можна було витлумачити як надання привілеїв (McConnell, 1992).

Навіть якщо ми припустимо, як це, безумовно, роблять теоретики  посередницького громадянського суспільства, що групи та асоціації з’являються  спонтанно, виникає сумнів, чи їхня прихильність до лібералізму також  спонтанна. Але турбота про асоціативне  життя не дорівнює турботі про  ліберальні цінності та установи. Ґрей розглядає умови, які сприяють асоціаціям, але не умови, які приводять до підтримки асоціаціями ліберального уряду і властивих йому суспільних норм, особливо, якщо ці норми нав’язують певну ціну місцевій груповій культурі. Пропозиції щодо державного фінансування і підтримки дають підстави зрозуміти, чому прихильність асоціацій до ліберального уряду могла б бути достатньо сильною, щоб служити противагою їхній відданості власним інтересам вдома і за кордоном, однак таке пояснення рідко уприявнюють. Коротше кажучи, соціальні мережі повинні не тільки бути внутрішньо кооперованими, турбуватись про самих себе, вони повинні кооперуватися поміж собою. “Соціальний капітал” – як-от довіра, норми і мережі – повинен відповідати ліберальному політичному суспільству загалом, а не асоціаціям як самовідокремленим анклавам. Уже сама причина, через яку деякі ліберали прагнуть посередницького громадянського суспільства, повинна змусити їх відчути потребу в сильній політичній інтеґрації та громадській підтримці.

Проблема з “демократичним громадянським суспільством” полягає у тому, що ця теорія надає надмірної пріоритетности політичній участі, знецінюючи інші впливи громадянського суспільства – приватні відносини і особисті задоволення, економічні амбіції, культурну ідентичність, ідеологію та індивідуальний самовираз. Небезпека полягає в колонізації соціального життя політичною культурою. Проблема “посередницького громадянського суспільства” полягає у тому, що ентузіазм щодо асоціативного життя затуляє собою політичні й правові інститути, необхідні для його підтримки. Постає небезпека “балканізації” громадського життя і недостатньої прихильности до соціальних інститутів ліберальної демократії.

Обидва підходи іґнорують уроки геґелівського моменту: справжній егоїзм, жахлива аномія і жорстке рекрутування співіснують в громадянському суспільстві й вимагають різних коректив. Кожен по-своєму, демократичний і посередницький плюралізм обмежують егоїзм, забезпечують приналежність, розширюють світогляд і збільшують відчуття, що обидва вони іноді можуть бути корисними і тому жоден з них не заміняє іншого. Але вони не вичерпують можливостей використання громадянського суспільства для моральних цілей; справді, вони дають небагато для пояснення комплексної динаміки, яка розкривається в третьому підході.

У громадянському суспільстві, яке, на мій погляд, може називатися виборчим, невідповідність є умовою для створення ліберальних диспозицій, а ключем до ліберального громадянського суспільства є використання моральних  впливів плюралізму чоловіками і  жінками особисто й індивідуально. Ліберальний уряд повинен створити клімат для постійного формування нових  асоціацій та для динамічного  взаємообміну членами між ними. Свобода об’єднань часто призводитиме до демократичної участи і посередницьких структур, які формуватимуть конкретні моральні переконання і забезпечать виникнення соціально небайдужих громад. Але позитивний досвід плюралізму на цьому не закінчується.

Які ж арґументи на користь невідповідности і руху [людей] між асоціаціями і сферами? З точки зору моральних впливів плюралізму, потужна підтримка для виборчого громадянського суспільства приходить з неочікуваного боку – від непередбачуваности індивідуального морального розвитку. Якщо існують достатні політичні та психологічні підстави думати, що жодні важливі обставини не є вирішальним фактором для моральної позиції; що досвід однієї асоціації не може компенсувати позбавлення досвіду іншої; що майже будь-яка асоціація (за винятком жорстоких і насильницьких) має потенціал для того, щоб бути або не бути конструктивною чи руйнівною для ліберальних норм і що це залежить від того, чи є перешкодою в кожному індивідуальному випадку вузький егоїзм, жорстке рекрутування чи аномія, то ми не повинні поспішати робити висновок, що невідповідності між громадським і суспільним життям можна іґнорувати, керуючись виключно моральними міркуваннями. З цього випливає що, якщо деякі асоціації і придушують ліберальні чесноти, то не всі неліберальні утворення це роблять; навіть вони можуть не підривати [моральні] сили усіх членів, а стосовно декого – навіть виконувати життєво необхідні функції морального виховання і соціалізації; їх вади не можуть цілком не піддаватись стримуванню та виправленню. Жоден тип асоціацій не є єдиною підтримкою для лібералізму, бо соціальні і психологічні джерела антилібералізму різноманітні. Жодні зміни не відбуваються в одному напрямі весь час, і жодні зміни не впливають весь час на кожного індивіда; а те, чи практика плюралізму є комплементарною чи компенсуючою, є змінним і загалом непередбачуваним фактом.

Вплив влади на моральний  розвиток – це лише один аспект особистого впливу плюралізму, але він дає  відчути, про що йдеться. Дж.Ст. Мілл вказав на просту відмінність між моральними потребами дитини і дорослої людини, стверджуючи, що батьківська опіка дає дитині можливість розвинути свої здібності. Але ми знаємо приклади, коли влада служить саморозвиткові особи складнішими способами. Моральні впливи різних типів влади різняться від особи до особи – тому ми і вибираємо певну вчительку або школу для дитини або шукаємо певних стосунків пацієнта з терапевтом, які можуть бути патерналістськими або партнерськими, не кажучи вже про прихований вибір типу залежности, коли ми обираємо певну людину на роль партнера – чоловіка чи дружини.

Глибинні потреби (і достатні підстави) для різних владних відносин очевидно зберігаються і в дорослому  віці, який, як кажуть тепер психологи, має свої завдання в розвитку [особистости]. Праці про стосунки з вихователем описують те, як влада може полегшити перехід до повної відповідальности, і ми знаємо, що деякі люди працюють продуктивно всередині чіткої ієрархії, а інші – в умовах співробітництва або навіть ізоляції [14]. В різні моменти їхнього життя, залежно від особистих, так само як і соціальних обставин, люди почувають себе більш захищеними, впевненими і гідними за одного типу владних стосунків, аніж за іншого. Тут варто нагадати, що не завжди тільки безсилля, неміч, або моральна слабкість змушують обрати підпорядкованість владі, навіть у ситуаціях, коли від нас очікують автономности або вона є загальноприйнятим ідеалом [15]. Ця думка повинна бути добре знаною з концепцій “етики влади” та “етики асоціацій” Джона Роулза. “Ми інколи сумніваємось у правильності наших моральних установок, коли дивимось на їхнє психологічне походження, – зауважує Роулз, – гадаючи, що ці думки з’явилися в ситуаціях, позначених підкоренням владі, ми можемо ставити запитання, а чи не повинні вони бути відкинуті цілком”. Але моральні почуття перестануть сприйматись як невротичні примуси, “якщо ми зрозуміємо головні риси психології морального розвитку” (Rawls, 1971, pp. 514-15).

Питанням для лібералізму  є і те, чи приходить досвід із різних сфер громадянського суспільства  в життя індивідів одночасно, і як це відбувається. Індивідуальна  непостійність робить моральну освіту мінливою і непередбачуваною. Але  поява ліберальних установок  не є питанням інтуїтивного прозріння, і саме по собі існування плюралістичної сукупности асоціацій може не сприяти творенню ліберальних установок, оскільки необхідний досвід плюралізму. Критичним питанням є міра, якою життя індивідів пов’язане з окремою групою чи асоціацією; чи певне членство забороняє, а чи заохочує інші; які практики асоціативного життя є доступні; які є можливості для зміни членства. Оскільки не ясно, яка динаміка має місце: компенсаційна чи підсилююча – передбачення і, значно меншою мірою, загальна теорія громадянського суспільства можуть бути неможливими. Але доволі правдоподібно можна сказати, що досвід плюралізму виховує звичку робити різницю між сферами і пристосовувати до них моральну поведінку. Навіть якщо ми піддаємося упередженості, сваволі, чи поступливості (або самі їх нав’язуємо) в одній сфері, ми можемо також бути здатними проявити толерантність, скажімо, у громадській діяльності та чесність у питаннях найму.

 Але необхідне підґрунтя  сильної ліберальної громадської  культури і громадської політики, щоб підтримати особисте практикування плюралізму. Що саме сприяє цій меті? Виборче громадянське суспільство передбачає, що наша позиція як громадян не залежить від нашої приналежности чи неприналежности; таким чином, суть заперечення проти групових прав і групового представництва полягає не в тому, що вони несправедливі (компенсаційні заходи можуть мати виправдання), але в тому, що розподіл громадянських прав і благ на підставі групового членства має тенденцію заморожувати асоціації та утруднювати індивідам зміну чи поновлення членства. Соціальна політика може підтримувати моральні впливи плюралізму не прив’язуючи, наприклад, виплати в галузі охорони здоров’я і пенсій до конкретного місця праці або наполягаючи, щоб навіть автономні релігійні громади платили мінімальну платню та вносили податки на соціальне страхування з тим, щоб їхніх членів не можна було примусити економічно залишатись [у групі] (Rosenblum, 1993a).

Ідея зв’язку між моральною  диспозицією і плюралізмом зовсім не нова – у Мілла є арґументи щодо умов індивідуального розвитку, а у Адама Сміта – про зв’язок ринкових відносин і доброчесности. Сучасне завдання – подумати ширше і з більшою увагою до моральної психології про формування ліберальних диспозицій за умов сучасного плюралістичного громадянського суспільства.


Информация о работе Три моделі громадянського суспільства