Ресурсні платежі як джерело доходів державного бюджету України

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 09 Апреля 2013 в 21:49, реферат

Описание

Метою дослідження є поглиблення теоретико-методологічних засад і обґрунтування методичних підходів до формування системи ресурсних платежів до Бюджету України.
На шляху досягнення поставленої мети визначені і вирішувались такі основні завдання:
•дослідити економічний зміст функції та класифікація ресурсних платежів;
•визначити принципи формування та розподілу грошових потоків;
•узагальнити визначення основних джерел доходів бюджетів;
•виявити основні види податкових стягнень та відрахувань до фондів цільового призначення;
•проаналізувати нетрадиційні види ресурсних платежів;
•визначити особливості забезпечення державного бюджету в Україні;
•розробити економічну модель оподаткування природно-ресурсними платежами
•обґрунтувати вплив інфляційного розвитку на забезпечення доходів бюджетів
•дослідити іноземний досвід ресурсних платежів .

Содержание

ВСТУП 3
РОЗДІЛ І. Теоретичні основи грошових платежів як елементу забезпечення доходів Державного бюджету 6
1.1. Економічний зміст функції та класифікація ресурсних платежів 6
1.2.Принципи формування та розподілу грошових потоків 9
1.3. Визначення основних джерел доходів бюджетів 11
РОЗДІЛ ІІ. Методологія забезпечення ресурсними платежами Бюджету України 14
2.1.Основні види податкових стягнень та відрахувань до фондів цільового призначення 14
2.2. Депонування грошових потоків країни 16
2.3. Нетрадиційні види ресурсних платежів 17
РОЗДІЛ ІІІ. Особливості забезпечення державного бюджету в Україні 21
3.1. Формування бюджетного дефіциту в Україні та заходи його зниження 21
3.2. Вплив інфляційного розвитку на забезпечення доходів бюджетів 27
3.3. Іноземний досвід ресурсних платежів 30
ВИСНОВКИ 34
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 36

Работа состоит из  1 файл

Курсова.doc

— 234.00 Кб (Скачать документ)

- знецінення грошових заощаджень населення;

- диференціація населення, перерозподіл  національного доходу і національного  багатства серед населення;

- диспропорційність суспільного  відтворення, хаотичність виробництва,  затримка реалізації товарів  внаслідок скорочення платоспроможності  населення;

- підрив грошової, фінансово-кредитної,  податкової систем;

- стимулювання спекуляції, економічної  злочинності, посилення тіньової  економіки;

- дезорганізація господарських  зв’язків, відродження натурального  обміну;

- затримка інвестиційного процесу, стримування процесу нагромадження;

- неухильне підвищення курсів  іноземних валют, послаблення  зовнішньоекономічних позицій країни;

- спотворення економічної інформації, показників, особливо за умов  прихованої інфляції;

- соціально-політичне напруження  в суспільстві.

Економісти давно намагаються  з’ясувати причини інфляції, щоб  запропонувати ефективні методи боротьби з нею та її негативними  соціально-економічними наслідками. У  світовій економічній науці існує  низка напрямів і шкіл, які неоднаково пояснюють причини інфляції. Складність та багатогранність інфляційних процесів поки що заважає дослідникам дійти до спільного висновку щодо причин інфляції, а тому існують різні підходи щодо антиінфляційних заходів.

Переважна більшість сучасних економістів  розглядає інфляцію як багатофакторний процес, тобто причини інфляції різноманітні. Серед головних причин інфляції виділяють такі:

- зростання грошової маси вищими  темпами порівняно із зростанням  національного продукту;

- бюджетний дефіцит;

- надмірні військові видатки;

- монополізм та необґрунтовані  пільги;

- дисбаланси у структурі національної  економіки та ін.

Як відомо, важливу роль у цій  сфері відіграє центральний банк, однією з функцій якого є забезпечення національної економіки необхідною кількістю грошей. Крім неї, центральний банк виконує ряд інших функцій, що нерідко потребує збільшення обсягу грошової маси. Наприклад, з метою запобігання економічного спаду, центральний банк проводить політику “дешевих грошей”, що збільшує кількість грошей в обігу і, відповідно, веде до інфляції. Бувають також випадки, коли центральний банк, намагаючись прискорити розвиток національної економіки або маючи якусь іншу мету, невиправдано нарощує грошову масу, темпи зростання якої перевищують темпи зростання товарної маси. В результаті ціни починають реагувати у бік зростання. В цілому можна стверджувати: якщо центральний банк з економічних чи політичних причин швидко нарощує пропозицію грошей, то це неминуче викличе інфляцію попиту.

Часто причиною інфляції є покриття дефіциту державного бюджету. Швидкість розвитку інфляції значною мірою залежить від того, як покривається дефіцит бюджету – за рахунок грошової емісії, кредитних ресурсів чи підвищення податків. Фінансування дефіциту бюджету за допомогою додаткової емісії в Україні законодавчо заборонено. Фінансування дефіциту за рахунок внутрішніх та зовнішніх запозичень чи підвищення податків викликає значно слабші та відкладені у часі інфляційні імпульси.

Важливим чинником розвитку інфляції є монополізм та необґрунтовані пільги. Для збереження своїх переваг на ринку монополістичні утворення запроваджують високі ціни, обмежують розміри пропозиції, що вкрай негативно впливає на співвідношення попиту і пропозиції. Придушуючи конкуренцію, вони фактично сповільнюють реагування пропозиції на зростання попиту, що генерує інфляційні імпульси. Отже, монополія посилює інфляційні тенденції, а необґрунтовані пільги підсилюють такий монополізм [17, c. 29-31].

3.3. Іноземний досвід ресурсних платежів

У зв’язку з появою та подальшим  розвитком концепції громадянського суспільства право власності держави на природні ресурси та частку доходів від їх використання приватними суб’єктами почали розглядати під дещо іншим ракурсом. Протягом ХХ ст. доктрина державного регулювання відносин природокористування еволюціонувала з позицій крайнього етатизму (держава абсолютний і всемогутній власник об’єктів природи на належній її території) до бачення держави, її органів та окремих правових інститутів як специфічних інструментів управління природними ресурсами на благо соціуму. Що ж до природних ресурсів, то за ними в переважній більшості країн на рівні конституційних актів було закріплено статус об’єктів загальнонаціонального надбання або ж права власності народу, а в природокористуванні визначено один з фундаментальних принципів - експлуатація природних багатств повинна здійснюватись в інтересах усього народу, теперішнього та майбутніх поколінь. Відповідно і диференційна рента або"дарований" природою додатковий дохід згідно даного принципу з необхідністю повинен розподілятись на  справедливих засадах серед всіх членів суспільства. Тому на сучасному етапі розвитку ключовою проблемою правового регулювання фінансово-економічної основи платного природокористування є вибір засобів та методів розподілу ренти.

Вибір же таких механізмів залежить від цілої низки факторів. По-перше, це видова специфіка природних ресурсів, їх властивостей,соціально-економічне значення, здатність до відновлення та поширеність в навколишньому середовищі. По-друге, особливості підходів щодо реалізації державної фінансової політики певним урядом в конкретний момент суспільного розвитку. По-третє, співвідношення між часткою державної та приватної власності на наявні природні ресурси, а також інші чинники.

Виходячи з вищезазначеного, держава  може використовувати для управління природними ресурсами такі юридичні інструменти як: право державної власності, або навпаки здійснювати передачу природних об’єктів у приватну власність із встановленням особливих режимів щодо їх використання. При цьому будуть і різними механізми вилучення ресурсної ренти(переважно договірний при державній власності на природні ресурси, і податковий, коли мова йтиме про об’єкти, що перебувають у власності приватних осіб). Однак сутність відповідних платежів залишиться тією ж: у будь-якому випадку вони носитимуть рентний (компенсаційний) характер. Як вірно відмічає в зв’язку з цим А. Мухамет-Ірекле, у відносинах користування природними об’єктами належить бачити головне. Це те, що додатковий продукт під час експлуатації об’єктів природи створюється шляхом знищення частини загальнонаціонального надбання – природних ресурсів, а також самого середовища проживання людей, а потім індивідуально присвоюється конкретним природокористувачем. І тому не важливо, кому належить право власності на той чи інший природний ресурс; якщо він дає додатковий, зумовлений природними чинниками, а не діяльністю користувача дохід (ренту), то принаймні частина його повинна належати народу як суспільному цілому, «власнику» національного надбання і бути спрямована через механізм платежів за спеціальне використання природних ресурсів на справедливе задоволення потреб всіх громадян тепер і в майбутньому [6, c. 62-63].

Отже, сплачуючи орендну плату  за договором прикористуванні природним  об’єктом, що перебуває у державній або комунальній власності, або плату, збір чи інший фіскальний обов’язковий платіж при користуванні природними ресурсами на підставі права власності, природокористувач компенсує суспільству втрату у частині належних йому природних ресурсів, що свідчить про неподаткову правову природу всіх платежів, основне призначення яких полягає у вилученні диференційованої ренти в публічних інтересах.

Щодо форм рентних платежів, то світова практика вданій сфері досить різноманітна. Так, у зарубіжних країнах  доходи від використання природних ресурсів, як правило, стягуються через систему обов’язкових платежів, орієнтованих на вилучення ренти безпосередньо у самогоприродокористувача (так звані, прямі рентні платежі). Наприклад, у Норвегії, які у Великобританії, вилучення ренти здійснюється через механізм податку на додатковий дохід. У державах, багатих природними ресурсами, практикуються такі платежі як роялті, спеціальні податки на прибуток підприємств добувної промисловості, диференційовані рентні платежі, бонуси, земельний податок та ін. Так, рентна частка держави при видобутку корисних копалин в США формується за рахунок двох платежів: роялті – орендної плати за користування надрами чи іншими природними ресурсами і бонусів – суми, яку сплачує переможець конкурсу, де розподіляються ділянки гірничих розробок. Крім того, доходи від експлуатації природних ресурсів можуть прямо перерозподілятись на основі договорів про розподіл продукції та іншими способами. В Данії, Малайзії, Нігерії держава отримує свою долю ренти через аукціонну систему ліцензування (компанія сплачує авансовий платіж,для того щоб орендувати в держави ділянку надр і використовувати відповідні природні ресурси на власний розсуд без будь-яких подальших платежів).

Як уже зазначалося, при розподілі  ренти в зарубіжній практиці надається перевага прямим платежам, що стягуються безпосередньо з користувачів природних ресурсів. Поряд з цим, існують і непрямі податки, за допомогою яких вилучається додатковий (надлишковий) дохід, отриманий за рахунок перерозподілу ренти із споживачів природної сировини (наприклад, експортне мито, акцизи і т.д.).

Така множинність рентних платежів, з одного боку,зумовлена різноманіттям  цілей і завдань держави та історичними особливостями формування податкового режиму освоєння природних ресурсів, специфікою умов діяльності в сировинному секторі. З іншого – багатоманітність викликана суперечністю вимог до "ідеальної" фіскальної системи, серед яких, зокрема,виділяють справедливий розподіл рентних доходів між власником та інвестором,стабільність податкових умов, простоту адміністрування та гнучкість оподаткування, а також економічну ефективність і мінімізацію деструктивних впливів на господарську діяльність [10, c. 96-97].

Найбільш складне протиріччя між  простотою адміністрування рентних платежів, з одного боку, та майже всією рештою вимог з іншого. Чим простіший за своєю юридичною конструкцією платіж, тим менше він може враховувати при обкладенні природокористування нюанси і специфіку умов діяльності різних платників, менш гнучкий, і в силу цього об’єктивно нездатний адекватно реагувати на відмінності в економічних умовах експлуатації різних природних об’єктів, породжуючи негативний вплив на господарську діяльність природокористувачів. Тому при формуванні системи рентних платежів за використання природних ресурсів законодавець з самого початку стикається із жорсткою діалектичною суперечністю між економічними запитами споживачів природної сировини, держави та суспільства і можливостями юридичної техніки, наявні засоби якої, на жаль, не дозволяють врегулювати розподіл природоресурсної ренти між приватним і публічним сектором з таким рівнем чіткості, як це має місце при регламентації податкових платежів.

З аналогічними проблемами у сфері  платного природокористування на сьогодні зіткнулась і Україна. Найгострішою проблемою вітчизняного фінансового законодавства є проблема диференціації ставок плати за природокористування як ефективного засобу вилучення природоресурсної ренти. Сучасний правовий механізм плати за спеціальне використання природних ресурсів не забезпечує отримання державою на оптимальному рівні рентних доходів від використання належних їй природних ресурсів та не сприяє створенню справжніх конкурентних умов господарювання  у ресурсозалежних галузях промисловості України. На сьогодні відсутні єдині підходи до визначення критеріїв диференціації ставок платежів за використання природних об’єктів, засобів її забезпечення, порядку розроблення і встановлення нормативів плати та коригуючи коефіцієнтів.

Водночас, необхідність запровадження  рентних принципів сфері оподаткування природокористування зумовлена збільшенням економічної цінності природних ресурсів, що дає підстави для істотної зміни рівня платності за їх експлуатацію; обмеженістю (а дуже часто і природною не відновлюваністю)більшості видів ресурсів, що повинно стимулювати їх раціональне використання з метою забезпечення екологічної та економічної безпеки країни; створенням рівних умов господарювання в галузі економіки природокористування, чого можна досягнути лише при обліку в оподаткуванні підприємств різних еколого-географічних та економічних факторів,які безпосередньо впливають на фінансові результати діяльності господарюючих суб’єктів. Міжнародний досвід регулювання платного природокористування свідчить, що в більшості розвинених країнах Заходу стягнення ресурсних платежів здійснюється на основі рентних принципів. Крім того, значна частка надходжень до бюджету держави від платного використання об’єктів природи забезпечується податковими і цивільно-правовими методами, які дуже часто застосовуються інтегративно. Держава враховує умови утворення природної ренти, визначає методи обліку, принципи і механізми її розподілу,застосовуючи різні засоби диференціації нормативів платежів за використання надр.

Натомість, в Україні чинна система  оподаткування не враховує стан і можливості сировинної бази держави, рентний потенціал конкретних природних об’єктів, створює нерівні конкурентні умови. Такий підхід,насамперед, підриває сутність ренти як інструменту вилучення надприбутку і перетворює її характер на суто фіскальний. Існуючі збори за використання лісів,вод, надр, по суті, стримують розробку малопродуктивних природних ресурсів, велика їх кількість штучно перетворюється на збиткові. Рента ж повинна забезпечувати зацікавленість природокористувачів у розробці як високорентабельних об’єктів,так і тих, де умови експлуатації  не передбачають швидкої віддачі на вкладені кошти [12, c. 173-174].

 

Висновки

Ефективність суспільного виробництва  в цілому значною мірою залежить від ефективного, раціонального  використання природних, виробничих і трудових ресурсів. Ураховуючи, що ресурси безпосередньо використовуються суб'єктами господарювання, важливе значення має знаходження економічних важелів, які впливають на їхню діяльність, спрямовану на ефективне використання ресурсів. З-поміж указаних важелів важлива роль належить податкам та іншим платежам за ресурси, які стягуються з підприємства.

Не слід забувати і про важливе  значення ресурсозберігаючих технологій, оскільки той хто володіє достатнім  запасом певних природних ресурсів може встановлювати ціни на нього.

Информация о работе Ресурсні платежі як джерело доходів державного бюджету України