Історія виникнення вексельного обігу

 Вексельний статут 1569 року виходив з міркувань суворості  та швидкості стягнення боргу  за векселем. Меті дотримання  вимог вексельної строгості завжди  підпорядковувались різні норми  матеріального права. До них  відносяться і норми, що регламентують  вексельну правоздатність, тобто  здатність бути учасником вексельного  зобов’язання в якості боржника  або кредитора. При цьому під  активною вексельною правоздатністю (або дієздатністю) розуміють здатність  виступати кредитором за векселем, а під пасивною – здатність  зобов’язуватись векселем, тобто  бути вексельним боржником.

 Результат італійського  періоду розвитку векселя –  формалізація цього інструменту,  а саме:

1) формалізація тексту  векселя;

2) виникнення вексельної  мітки як необхідного елементу  тексту;

3) відокремлення видів  векселів. При цьому переказний  вексель характеризується жорстким  зв’язком з торгівельною угодою, а простий – з кредитною  операцією;

4) формування відносно  переказного векселя інституту  акцепту і набуття самим акцептом  письмової форми;

5) чітке визначення кола  учасників вексельного обігу,  регламентація прав та обов’язків  кожного учасника;

6) виникнення вексельної  суворості як необхідного і  суттєвого атрибуту вексельного  права.

Французький період

 Обіг векселя протягом  італійського періоду обмежувався,  по-перше, колом його первинних  учасників, по-друге, певним місцем  і часом для здійснення сконтрації  та розрахунків. Обмеженість обігу  і залежність від численних  умов (наприклад, від необхідності  презентації, передачі і оплати  векселя в присутності всіх  його учасників) вже з ХIV сторіччя  перестала відповідати рівню  розвитку торгівлі, в інтересах  якої вексель виник і сформувався.  Його подальша еволюція відбувалась  у торгівельному центрі Європи, який починаючи з ХІV сторіччя  змістився з півдня до центру  та півночі – перш за все  у Францію, а згодом – у  Голландію, Германію, Англію. Звичаї  вексельного підприємництва розвивалися,  зокрема, під впливом жвавого  вексельного обігу на ярмарках  в Шампані та Ліоні, що процвітали з ХІІІ по ХVІ сторіччя. Ці ярмарки взагалі відіграли величезну роль в об’єднанні і розвитку вексельних звичаїв Західної Європи, оскільки з’їжджались на них купці і банкіри (campsores) зі всіх цивілізованих країн.

 Саме на французьких  ярмарках була дозволена можливість  передачі векселя до настання  строку платежу. Записи про  таку передачу робилися на  зворотньому боці документу і стали іменуватися індосаментом (від італійського “dorso” – спина, хребет, зворотній бік). Щоправда, стосовно виникнення цього терміну існує інша версія: індосамент робився на спині наступного держателя векселя, який згинався і утворював імпровізований стіл. Така романтична і не позбавлена гумору версія також є цілком імовірною.

 Законодавчо індосамент  не тільки не був закріплений,  але й вважався тривалий час  незаконним. Суб’єктивною підставою  для цього стало історично  сформоване ставлення до векселів  з боку банкірів і купців, яки  сприймали його як своєрідний  ексклюзив. Щоправда, чи не остання  перемога вузьких цехових інтересів  над загальноекономічним здоровим  глуздом відбулася в Італії. У  Pragmatica Наполю, яка датується 1607 роком, містилася пряма заборона передавати векселі індосаментом.

 У Франції ідея індосаменту  впала на благодатну землю.  Адже практика використання паперів  з формулою “наказу” (“a ordre”) та на пред’явника існувала там з кінця ХІV сторіччя. Проте це не завадило тому, що тривалий час практика індосаменту векселів не тільки у Франції, а по всій Європі існувала майже нелегально. Для публічного і офіційного визнання індосаменту потрібна була перемога над свідомістю найбільш прогресивної частини суспільства, яка і складалася з купців та банкірів. Вперше законність індосаменту як передачі прав за векселем була закріплена в Ordonnance pour le commerce Людовика XІV (1673 р.).

 З моменту легітимації  індосаменту необхідність у четвертому  учаснику переказного векселя  – презентанті відпала. Адже, він, фактично, виконував функції  держателя. Слід підкреслити,  що властивість передаватися  шляхом індосаменту сприймалась  не як природна властивість  самого векселя як обігового  інструменту, а як наслідок  формули “або його наказу”.

 Таким чином, починаючи  з Ordonnance pour le commerce 1673 р. вексель набув виключної мобільності, але спричинив проблему правоздатності. Ставлення до недобросовісних боржників все ще залишалося дуже суровим. Згадаймо, що йдеться про XІV – початок ХV сторіччя, коли людське життя коштувало мало. Неакуратний боржник ризикував не тільки своїми грошима, але й особистою свободою і навіть життям. Влаштовувати для розгляду вексельних справ спеціальні суди (на кшталт ярмаркових) – справа довга, і дорога. Але людська думка обирає найраціональніший шлях розвитку, і в цьому випадку він також був найдений. Індосамент з наступною солідарною відповідальністю був узаконений французьким Code de Commerce, який остаточно набув чинності з 1 січня 1808 року.

 Однак вексель французького  періоду – ще не зовсім той  вексель, до якого ми звикли. Головна його особливість полягає  у тому, що він залишається  засобом платежу. Цим і визначаються  особливості Code de Commerce і практики вексельного обігу у французький період:

1) на вексель впливають  і в ньому відображаються ті  відносини між трасантом і  ремітентом, із і для яких відбулась  видача векселя. Звідси – вимога  щодо обов’язкового позначення  у векселі валюти, тобто еквівалента,  одержаного трасантом за вексель,  із зазначенням того, в якому  вигляді цей еквівалент одержано;

2) на вексель впливають  і в ньому відображаються ті  відносини між індосантом та  індосатом, із і для яких  відбулась передача векселя. Звідси  – вимога обов’язкового зазначення  в надписі (індосаменті) імені  одержувача векселя і одержаної  ним валюти, бланкові надписи  не допускаються;

3) на вексель впливають  і в ньому відображаються ті  відносини між трасантом і  трасатом, із і для яких перший  трасує на другого. Звідси в  тексті Code de Commerce ціла низка постанов про покриття, тобто про матеріальні підстави, відповідно до яких трасант трасує на трасата, а останній платить;

4) необхідною умовою видачі  переказного векселя є дистанція  між місцем видачі і місцем  платежу (distantia loci);

5) необхідна умова для  передачі векселя – зазначення  у його тексті “чиєму наказу” (a ordre) має бути здійснено платіж. При відсутності такої формули передача векселя недійсна.

 Французький торгівельний  кодекс ставиться до простих  векселів (billets a ordre) досить лояльно – вони одержали право на існування, але тільки за умов їх походження з торгових угод.

 Таким чином Ordonnance pour le commerce, а згодом і Code de Commerce виходив з ідеї, що для сили векселя мають значення не тільки імена причетних до нього осіб, але й рахунки між ними. Ці рахунки повинні були виходити з торгових угод, інакше вексель не підлягав компетенції комерційних судів, не погашався п’ятирічною давниною з дня протесту і ухилення від платежу не призводило до затримання недобросовісного боржника.

 Із введенням індосаменту  у французький період вексель  став обіговим інструментом. Індосанти  несли солідарну відповідальність  з векселедавцем за платіж. Однак,  вексель французького періоду  все ще зберігає згадку про  своє “італійське дитинство”. Як і раніше, він залишається корпоративним документом, що обертається в колі комерсантів. Загальною підставою вексельної правоздатності в цей період було правило: вексель, виданий особою, яка не є комерсантом, відносно нього має силу простого боргового зобов’язання. Цей принцип і донині зберігся в законодавстві деяких країн. Так, цивільне законодавство Німеччини розрізняє вексель і комерційний наказ, що відрізняється від першого формою та сферою використання, але не змістом.

 Французький Code de Commerce треба визнати першим стихійним прецедентом в галузі уніфікації вексельного законодавства. Цей закон в повному обсязі прийняли Голландія, Бельгія та Греція. В якості основи для національних законів він був взятий Італією, Португалією, Туреччиною, Румунією, Сербією та Монако. Ми так ретельно перелічили країни, що прийняли Code de Commerce та викладені в ньому принципи тому, що саме у французький період сформувалась континентальна система вексельного права, згодом закріплена у германський період і відокремлена від англійської “гілки” векселя.

Германський період

 Епіцентр використання  векселя і розвитку цього інструменту  протягом всього періоду його  існування зміщався в центр  торгівлі старого світу. На  вексель звертали увагу там  і тоді, де і коли:

- велась активна торгівля, і внутрішня і міжнародна;

- виникала необхідність  розрахунків між контрагентами,  територіально віддаленими один  від одного або такими, що мали  постійне проживання в різних  місцях;

- обертались одночасно  різні грошові одиниці, розрахунки  здійснювались у кількох валютах.

 З середини ХІХ сторіччя  таким торгово-економічним центром  Європи стала Германія. На зміну  французькому Code de Commerce прийшов Загальногерманський вексельний статут (Allgemeine Deutsche Wechselordnung), прийнятий 24 листопада 1848 року.

 Германія не була  осторонь розвитку вексельного  обігу протягом італійського  і французького періоду. Ганзейські  купці брали активну участь  у французьких ярмарках і вели  активну торгівлю з Італією  та Англією. Проте на території,  яку займали германські держави,  створився своєрідний вакуум  відносно національних традицій  вексельного підприємництва. Завдяки  цьому германське законодавство  мало змогу відпрацювати власну  точку зору відносно векселя. 

 Основою для тексту  Загальногерманського вексельного статуту став прусський проект, розроблений на лейпцігській конференції 1847 року, за участю представників всіх германських держав. Проект прийнято франкфуртськими національними зборами у 1848 році і згодом введено у дію урядами окремих германських держав. Він не вирішував всіх колізій вексельного обігу на території Германії. Виникла необхідність доповнення та роз’яснення окремих положень і статей. З цією метою германський сейм у 1863 році створив так звані Нюренбергські новели, яки складалися з восьми статей і були прийняті згодом урядами окремих германських держав. Саме на германський період розвитку векселя припадає сплеск гуманізму: у 1868 році Північно-германська спілка відмінила практику особистої затримки боржника.

 Загальногерманський вексельний статут не можна розглядати як окреме явище. Він виник як результат еволюції вексельного законодавства – починаючи з Pragmatica Наполю и до Французького вексельного статуту. З останнім Загальногерманський статут мав багато спільного. Новація ж, внесена в розуміння природи і сутності векселя Allgemeine Deutsche Wechselordnung втілювалась у наступних положеннях:

1) зазначення валюти перестало  бути обов’язковою умовою векселя.  Більш того, вексель взагалі не  міг бути позбавлений своєї  особливої сили запереченнями,  що відносились до угод, із  і для яких відбулася вексельна  дія;

2) дійсність переказного  векселя не залежала від distantia loci – різниці між місцем видачі і місцем платежу;

3) спроможність передаватися  визнавалась властивістю векселя,  що випливає з самої його  суті, природи, а не з формули  “наказу”. Відповідно, відсутність такої формули не позбавляє індосамент дійсності. Однак, внесення в текст векселя формули “не наказу” (“nicht am Order”) знищує його спроможність передаватися;

4) допускався бланковий  індосамент, так само як і індосамент, здійснений після протесту;

5) прості векселі перестали  сприйматися як юридичне непорозуміння.  На них розповсюджувались всі  положення статуту крім тих,  що стосувалися акцепту з дуже  простої причини – у простому  векселі акцепт відсутній.

 Отже, Allgemeine Deutsche Wechselordnung привніс у вексельне законодавство і практику дві важливих речі, які змінили природу векселя, перетворили його з розрахункового інструменту на кредитний: це індосамент і абстрактність. Зауважимо, що абстрактність вексельного зобов’язання розумілась як виключно формальна, тобто як текстуальна відірваність документу від угоди, що була підставою для його складення. Протилежністю формальній абстрактності є абстрактність матеріальна, тобто відірваність зобов’язання від підстави його виникнення по суті. Наслідком матеріальної абстрактності є юридична недійсність заперечень, що випливають з недійсності підстави. Щодо векселя німецького періоду про матеріальну абстрактність не йшлося.

 Впровадження у практику  принципів Allgemeine Deutsche Wechselordnung призвело до розширення кола учасників вексельного обігу, використання векселя як кредитного інструмента в комплексі з суворим порядком стягнення, який розповсюджувався не тільки на майно, але й на особистість недобросовісного боржника, знов порушили проблему вексельної правоздатності. Її межі почали визначатися виходячи з цивільних норм щодо правоздатності та дієздатності фізичних і юридичних осіб, а також шляхом винятків із цих загальних норм спеціально для випадків вступу в правовідносини за вексельним зобов’язанням. Таким чином, використовувати вексель могли всі, хто взагалі був наділений правом укладати угоди.

 Деякі європейські  держави згодом встановили власні  вексельні закони, побудовані на  принципах Загальногерманського вексельного статуту 1848 року. Це, зокрема, Скандинавія (Данія, Швеція і Норвегія), Угорщина, Швейцарія, Італія, Голландія та Бельгія.

Вексель “по-англійськи”

 Взагалі відірвати  долю векселя на Туманному  Альбіоні від його долі в  Європі неможливо. Англія –  велика морська держава, яка  вела активну торгівлю з італійськими  містами-державами, з деякими  арабськими країнами. Протягом італійського  періоду Англія так само потрапила  в коло країн, що відчули  владу католицької церкви, як  і решта Європи. Цей вплив був  не тільки релігійним, але й  економічним. Церковні реформи, проведені Ланфранком і Ансельмом, значно підсилили папський вплив в Англії. Розділення цивільних і церковних судів відкривало шлях для апеляцій в Рим і придавало нове значення поновленому вивченню церковного права. Архідиякони, які навчались в Італії, навіть якщо вони були англійцями за походженням, не завжди приносили честь своєму званню, а платежі, що випливали з пред’явлених папами прав відносно англійських бенефіцій, а також ті, що йшли на утримання осіб при римському дворі, були величезні. Весь механізм, від якого залежали рішення у церковних справах, діяв під італійським впливом, а величезний папський дохід збирався папськими купцями; очевидно, десятини, на які пред’являв права папа, збиралися натурою і грошима на міських ярмарках. Територіальна віддаленість Англії від Італії і резиденції папи дозволяла ігнорувати його претензії. Так, наприклад, особи, що не розділяли точку зору церкви на десятину, мали можливість одержати внесок на користь папи за допомогою підроблених листів, а згодом продати зібрані товари на публічні потреби. 6