Грошова система директорії ( В. Винниченко, С. Петлюра)

Міністерство  освіти і науки України

Вінницький  національний технічний університет 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Реферат

з дисципліни : «Гроші та кредит»

на тему:

«Грошова  система директорії ( В. Винниченко, С. Петлюра)» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Виконала:

ст. гр. 2МОз-09

Бурковська  О. В.

Перевірила:

Кулик І. М. 

Вінниця, 2011

     Револююційні події в Росії в лютому – березні 1917 рок спричинили створення в Києві Центральної Ради, яка впроваджувала послідовні заходи щодо встановлення української автономії. Їх ви слідом стала поява на європейській карті Української Народної Республіки (УНР). Кінець другого десятиліття ХХ ст. на наших землях характеризувався безперервною боротьбою за незалежність. Швидко чергувалася влада, переходячи від одного угруповання до іншого. Внутрішні протиріччя та зовнішні вороги не сприяли ефективному функціонуванню грошово-банківської системи. Але за будь-якого уряду значна увага приділялася випускові власних грошей та функціонуванню українських банків

     Зміна політичної влади в Україні у грудні 1918 р. сповільнила реформування грошово-банківської системи. Утворена Директорія у складі В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, А. Макаренка перебрала владу від Ради міністрів Української Держави, і 26 грудня було призначено перший уряд  Директорії  УНР – Раду народних міністрів. У новоствореному уряді обов’язки міністра фінансів виконував Василь Мазуренко, але згодом було запропоновано на цю посаду Петра Климовича. Однак він не прибув до Києва, і міністром став Борис Мартос. Крім нього цю посаду обіймали М. Кривецький, Х. Барановський, а відповідні обов’язки виконували П. Відибіда та А. Маршинський.

     На засіданні діючої постійно  комісії при Міністерстві фінансів  із питань грошової реформи,  до складу якої входили В.  Мазуренко, С. Остапенко, М.  Туган-Барановський та ін. , Б. Мартос запропонував проект закону про державну грошову одиницю Цей законопроект  містив такі положення:

1. Єдиним  законним платіжним засобом на території УНР визначалася гривня (або карбованець).
2. Всі гроші чужих держав позбавлялися права бути законним платіжним засобом.
3. Російські царські і думські гроші по 500 і 1000 руб. уневажнювалися, і Українська Державна скарбниця,Державний банк та інші державні установи припиняли їх приймання.
4. Російські гроші від 1 до 100 рублів підлягають виміні на  українську валюту за термінів і умов:

• від 15 до 31 січня 1919 р. – за курсом 1 руб.:1 крб;
• від 31 січня до 15 лютого 1919 р. – за курсом 1 руб. : 75  коп;
• після 15 лютого 1919 р. ніякі російські гроші не приймалися державними установами, а для  приватних розрахунків ставали необов’язковими.

     Зібрану за таких умов чужу  валюту повітові відділення Державної  скарбниці мали пересилати до  губернських відділень Державного  банку, а останні до Київської  контори Державного банку.

     Запропонований Б. Мартосом закон не дістав одностайного схвалення членів комісії. Виникли дві групи опонентів. До першої входили Х. Барановський та М. Хотовицький, які вважали, що визначення тих чи інших номіналів російських грошових знаків для вилучення порушувало цілісний характер реформи. Вони також були переконані, що визначення двох термінів обміну для вищих і нижчих номіналів значно ускладнило би процедуру обміну, а від цього могли б постраждати бідні верстви населення.

     До другої групи опонентів  належали М. Туган-Барановський, В. Тимошенко, В. Ігнатович та ін. Вони вважали, що проведення  законопроекту Б. Мартоса у зазначені терміни за тогочасної внутрішньої та міжнародної політичної ситуації могло би спричинити економічну катастрофу, а в кращому випадку не привело би до бажаних наслідків і залишилося би лише на папері. Кожен із можливих наслідків реформи тільки дискредитував би ідею самостійної української валюти і погіршив би становище України.

     Однак, у цілому 6 січня 1919 р.  законопроект реформи було прийнято, а погляди опонентів залишилися  для історії. Отож, уряд Директорії  продовжив реформування грошово-банківської  системи України з метою переходу  до єдиної української валюти  і забезпечення цим стабільного  економічного розвитку.

     Одночасно зі збільшенням емісії  українських грошей на 1 млрд. крб.  уряд Директорії  проводив заходи щодо створення золотого запасу в Державному банку та нагромадження кольорових металів для карбування українських монет. Так, постановою уряду в розпорядження Міністерства фінансів передавали всі ті пам’ятники з фігурами російських царів, що були виконані з кольорових металів. Було також прийнято декрет про обов’язкове здавання приватними особами золотих і срібних монет і прикрас за ціною металу на вагу. Цей законодавчий акт конфіскативного характеру корисного результату не приніс, а лише отримав двоякий резонанс. З одного боку, перед урядом більшовицької Росії цей декрет спростовував закиди про більшовицької пропаганди про те,що Україна стала притулком для міжнародної буржуазії, а з іншого – викликав невдоволення найбагатших людей, що змушені були залишати Україну, вивозячи своє майно. Це призвело до зменшення джерел потенційного внутрішнього інвестування, що призвело до негативного впливу на економіку держави.

     Грошову реформу провело практично  без перешкод. Якщо для обміну  не вистачало готівки, то іноземні  гроші зараховувалися на депозит  з одночасним повідомленням через телеграф Київської контори Державного банку, яка надсилала українські купюри. Завдяки цьому останні не падали в ціні порівняно з іншими валютами, навіть навпаки – їхня вартість завжди була вищою від більшовицьких і денікінських грошей.

     Одначе, послідовність здійснюваної  реформи було перервано воєнними  діями. 2 лютого 1919 р. уряд Директорії  відступив із Києва до Вінниці,  а через місяць – до Камянця-Подільського. Характерними особливостями того періоду були стійка тенденція до зменшення території УНР і постійне погіршення фінансового становища. Видатки на утримання армії та державного апарату постійно зростали, тоді як надходження від податків зменшувались, а згодом зовсім припинилися. За таких умов попит на гроші міг задовольнитися лише через розширення емісії та друкування нових українських грошей. Такої грошової політики уряд Директорії дотримувався до кінця 1920 р., тобто до кінця свого існування в межах України.

     Ще однією особливою обставиною, за якою реалізовувалась грошова  політика Директорії, було входження західноукраїнських земель до складу УНР. Тому від лютого 1919 р. М. Мартос приділяв багато уваги питанню грошового забезпечення цих територій. У Галичині, як у частині колишньої Австро- Угорської монархії, в обігу продовжували перебувати крони.

     У прийнятому законі Української  Національної Ради про введення  в обіг української національної валюти в західних областях від 4 квітня 1919 р. було передбачено, що одна гривня відповідає 1 кроні, а один карбованець – 2 гривні або 2 кронам. Водночас цим законом заборонялося обмеження вартості української валюти у будь-який спосіб, за що було передбачено арешт до 2-х років і штраф до 100000 карбованців. Відмова прийняти українські гроші передбачила кару арештом до  місяців і штрафом до 50 тис. грн.. Отже, попри невтішні події на фронті, уряд УНР всілякими способами намагався забезпечити обіг української грошової одиниці, яка була одна із найважливіших символів державності.

     Неважаючи на значну ротацію у керівництві Міністерства фінансів, уряд Директорії дотримувався послідовності у своїй грошовій політиці. Насамперед, це стосувалося питання продовження виробництва грошей у Берліні згідно з попередніми угодами та доправлення їх в Україну. Стан справ із друкування грошей у Німеччині погіршився внаслідок революційних подій у листопаді 1918 р. та інфляції, що розкручувалася швидкими темпами. Крім того, Берлінська друкарня відмовилася відпускати папір, замовлений для виробництва українських грошей (25 і 100 карбованців з водяним знаком «зірки»), оскільки він використовувався для виготовлення німецьких грошових знаків. Нестача паперу відповідно до передбачених асортименту та обсягу стала причиною збільшення різновидів українських грошових знаків.

     З метою забезпечення потреби  у грошових знаках більших  номіналів, яка виникла внаслідок  зростання цін, та для забезпечення  обміну було вирішено внести  корективи у структуру угоди  з Берлінською друкарнею. Так,  замість державних кредитованих  білетів номіналом у 5 і 20 грн., зразки яких іще не затвердили, додатково замовили 80 тис. білетів в 1000 грн., 160 тис. білетів у 500 грн., 1 млн. білетів номіналом у 100 грн. У підсумку загальна сума 1 млн. грн.. залишився без змін.

     Окрім уповільнення друкування  грошей, гострою проблемою стало  їх нагромадження у коморах імперської друкарні. Представник Міністерства фінансів України в Німеччині В. Аристархов вишукував приміщення для зберігання українських грошей, клопотався про необхідність термінового їх відправлення з належно організованою охороною від нашої сторони. Одначе воєнні події, зокрема захоплення поляками Холмщини, перешкоджали надходженню готових банкнот і паперу залізницею. Тому було укладено договір із німецьким акціонерним товариством «Lufthansa» про доправлення грошей повітряним шляхом. Завдяки перельотам із Берліна до Камянця – Подільського в Україні опинилася більша частина готових грошей. Одначе, високий ступінь зношення літаків, а також складний маршрут над Карпатами спричинили ряд аварій та катастрофу у травні 1919 р. в якій загинув полковник Д. Вітовський. Так було втрачено певну частину грошей. Водночас, у наслідок непередбачуваних зупинок на території Румунії, заарештовано і не повернено 300 млн. грн..

     Значні труднощі у вирішення  проблеми забезпечення грошового  обігу ознаками, друкованими за  кордоном, спонукали уряд Директорії  сформувати власні потужності  для виробництва грошей. Такі  кроки здійснювались упродовж  усього періоду існування УНР. Техніка виготовлення українських грошей в Україні була досить примітивною з використанням літографічних каменю і цинкових кліше, за допомогою яких наносилися почережно орнаменти кожного з кольорів. Для того ж, бракувало високоякісної фарби та спеціального паперу з водяними знаками. Останню проблему з часом вирішили через використання німецької продукції, яка була значно вищої якості та з водяними знаками. Використовуючи цей папір, Директорія доповнила грошовий ринок новими знаками.

     30 грудня 1918 р. було виготовлено  знаки Державної скарбниці, номінальною  вартістю 100 крб. Вони відрізнялися додатковим ступенем захисту. Так, зліва на алонжі містилося погруддя Б. Хмельницького, виконано сухим рельєфним тисненням (конгрев). Від його зображення походила народна назва цих грошей «богданівки». Останні два номінали та 250 крб. було виготовлено на папері з водяним знаком «зірки».

     Оголошення про випуск купюри  в 1000 крб. зявилося у «Державному віснику» ще 4 грудня 1918 р.. Але через політичні події цей знав ввели в обіг лише за часів Директорії. Він мав велику кількість різновидностей, що було зумовлено економічними обставинами і подіями на фронті. Так, відмова Німеччини поставляла папір із водяними знаками «хвилі», що призначався для виробництва 100-карбовнцевих купюр, змусила шукати йому заміну. Було ухвалено рішення, відповідно до якого від 18 березня 1920 р. 1000 крб. почали друкувати на папері з водяним знаком «зірки», а 100 крб., що виготовлялися на цьому папері, вирішили друкувати з водним знаком «гриби».

     З іншого боку, до рук денікінців  потрапила частина грошових знаків  з номіналом 250 крб.. Вони зменшили  вартість цього номіналу, що змусило  уряд провести їх обмін і  викуп у населення за біржовим  курсом, який досягнув 1700 крб. 250-карбованцевими  знаками за 1000 крб.

    Складність реалізації грошової  політики уряду Директорії полягало  ще й у тому, що в Одесі  денікінські війська захопили  кліше для друку 50-карбованцевих  знаків серії АО і продовжували  їх виробництво. Аналогічно діяв  уряд більшовиків, який, окрім  50-карбованцевих знаків випускав  також 10-карбованцеві, на яких змінила характер серія номеру та яскравість фарб.

     Найголовніше завдання, що стосувалося  визначення закону засобом платежу  лише грошових знаків УНР, було  виконано у жовтні 1920 р.. Усі інші  гроші могли вільно купуватися  і продаватися, але не були  обов’язковими для прийняття.  Водночас визнавалися фальшивими більшовицькі та денікінські емісії.

     За часів Директорії обсяг  українських грошей в обігу  зріс до 20 млрд. грн., що відображало умови галопуючої інфляції.