Консерватизм і неоконсерватизм в України

 

Варіант 19

1. Консерватизм і неоконсерватизм.

2. Політичний режим сучасної  України.

3. Сучасні тенденції розвитку  міжнародних відносин.

 

1. Консерватизм і неоконсерватизм

Консерватизм — політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.Головні положення консерватизму було сформульовано у працях Едмунда Берка (1729—1797), Жозе де Мест-ра (1753—1821), Луї де Боналда (1754—1840). Відправною точкою консерватизму вважають вихід у світ 1790 р. есе Е. Берка «Міркування про Французьку революцію». А термін «консерватизм» увійшов до наукового обігу після заснування французьким мислителем і громадсько-політичним діячем Франсуа Рене де Шатобріаном (1768—1848) у 1815 р. журналу «Консерватор». 
Фундатори консерватизму протиставили висунутим європейським Просвітництвом і Великою французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство як на органічну й цілісну систему, амальгаму (суміш різнорідних елементів) інститутів, норм, моральних переконань, традицій, звичаїв, що сягають корінням у глибину історії. 
Консерватизм як тип суспільно-політичної думки та ідейно-політичної течії відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і соціальних груп, становищу яких загрожують об´єктивні тенденції суспільно-історичного й соціально-економічного розвитку. Часто консерватизм буває своєрідною захисною реакцією середніх і дрібних підприємців, фермерів, ремісників, які відчувають страх перед майбутнім, що спричиняє невизначеність і нерідко погіршення соціального статусу. Консервативною вважають також загальноприйняту в суспільстві сукупність цінностей, форм адаптації до традиційних соціальних норм та інститутів.Консерватизм наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і політичних структур, інститутів, покликаний захищати статус-кво, пояснювати необхідність його збереження, враховуючи реалії, що змінюються,пристосовуватись до них.Свою здатність до цього він продемонстрував на поворотних етапах історії. Так, за вільнопідприємницького капіталізму консерватизм обстоював ідеї вільної конкуренції, вільного ринку, а після великої економічної кризи і особливо після Другої світової війни — кейнсіанські ідеї державного регулювання економіки, соціальних реформ, «держави добробуту». Прихід 1980 р. до влади у США Р. Рейгана та його друга перемога (1984), перемога консервативної партії на чолі з М. Тетчер в Англії тричі поспіль, підсумки парламентських і місцевих виборів у ФРН, Італії, Франції засвідчили, що ідеї консерватизму поділяють широкі верстви населення.Помітне місце в конструкціях сучасних консерваторів посідають проблеми свободи, рівності, влади, держави, демократії. Більшість консерваторів вважає себе захисниками прав людини і головних принципів демократії. Не заперечуючи плюралістичну демократію, вони висловлюються за критичний підхід до неї, визнаючи взаємозв´язок між капіталізмом і демократією.Значна частина консерваторів ставить на перше місце суспільство, яке, на їхню думку, значно ширше від уряду, історично, етично й логічно вище за конкретного індивіда. У другій половині XX ст. традиційний консерватизм вступив у суперечність із тенденціями суспільного розвитку, що зумовило його трансформацію в неоконсерватизм.

Неоконсерватизм — сучасна  політична течія, що пристосовує  традиційні цінності консерватизму  до реалій постіндустріального суспільства  і визначає урядову політику та політичний курс багатьох провідних країн світу наприкінці XX ст. («рейганом/ка», «тетчеризм»).Неоконсерватори наголошують, що суспільство — складна органічна цілісність, а його частини настільки взаємопов´язані, що зміна однієї з них підриває стабільність усього суспільства. У суспільно-політичній сфері не можна діяти за планом або згідно з соціальною теорією. Треба спиратися передусім на досвід. Суспільство вдосконалюється поступово за внутрішніми законами, закоріне-ними в минулому. Вирішальне значення, на думку сучасних консерваторів, мають звичаї, вподобання, традиції народу. Головним критерієм суспільного розвитку представники цього ідеологічного напряму вважають зміну звичок, традицій і характеру людей. Сучасні консерватори наголошують, що розвиток суспільства мусить бути безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного організму. Важливого значення в удосконаленні суспільства сучасні консерватори надають моральному вдосконаленню людини.Основні течії консерватизму — традиціоналістська й патерналістська — виступають на захист сильної влади й держави, вбачаючи в них засіб забезпечення традицій, національної своєрідності. Сучасні консерватори проти 
того, щоб визнавати метою суспільного розвитку свободу особистості. На їхню думку, суспільна мета постає як єдність інтересів держави та нації. Воля більшості не може бути останньою інстанцією, не можна абсолютизувати громадську думку, адже в сучасних державах її цілеспрямовано формують, нею маніпулюють. Оскільки сучасне суспільство плюралістичне й охоплює багато культур, то єдиної громадської думки бути не може. Кожен обстоює власну позицію, від чого страждає нація, держава. 
Неоконсерватори — прихильники елітарної демократії — вважають, що партійна демократія за умов постійної боротьби за владу призводить до того, що громадяни стають неслухняними, розбещеними. Не заперечуючи таких норм політичного консенсусу, як свобода, правова держава, федералізм, вони виступають за політичну централізацію, проголошують концепцію «обмеженої» демократії. 
Неоконсерватори критикують лібералів, які, на їхню думку, завдали суспільству великої шкоди, сподіваючись, що свобода ринкових відносин стане економічними, соціальними й політичними важелями розвитку. Наріжним каменем соціальної політики сучасні консерватори вважають заохочення особистих досягнень, ініціативи. Соціальний захист у державі повинен поширюватись лише на тих, хто не має змоги працювати. Неоконсервативна свідомість непримиренна до споживацтва. Кожен крок у бік соціальної справедливості сучасні консерватори розглядають як зрівнялівку, послаблення свободи. Коли громадянин сподівається, що держава мусить забезпечити йому комфортне існування, знімаючи чинники ризику, це протиприродне і небезпечно для держави. Адже розвиток суспільства відбувається за рахунок ініціативи й відповідальності. Природним, на їхню думку, є те, що в суспільстві існують слабкі (аутсайдери) і сильні особистості. 
В історії України найвідоміпіими представниками консерватизму були В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський. У сучасній Україні неоконсервативних позицій дотримуються Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія та ін.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Політичний режим сучасної України.

Державний (політичний) режим  — спосіб здійснення державної влади  певними методами і способами.

1. Деспотія як політичний  режим означає наявність самодержавної необмеженої влади (Ассірія, Вавілон).

2. При аристократії (олігархічний режим) влада належить представникам родової знаті.

3. Тоталітарний (диктаторський)  режим означає, що влада знаходиться в однієї особи і супроводжується порушенням прав людини.

4. Фашизм — це відкрита  терористична диктатура найбільш  реакційних сил (гітлерівська Німеччина).

5. Диктаторський режим  може бути расистсько-націоналістичним, військово-диктаторським, характеризується необмеженістю влади диктатора.

6. Демократичний ~ державна  влада здійснюється з дотриманням основних прав людини, із забезпеченням легальних можливостей вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, референдуми), діяльність різноманітних громадських об'єднань, які представляють ці інтереси і впливають на вироблення і здійснення політики держави.

Різновиди демократичного режиму:

а) демократично-ліберальний;

б) демократично-консервативний;

в) демократично-радикальний.

Прихильники ліберального режиму надто поблажливі, радикального — за рішучі зміни, консервативного — захисники старого, противники змін.Отже, усі види державних (політичних) режимів можна розділити на дві великі групи — демократичний режим і авторитарний (недемократичний).Сучасні державні режими: демократичний (найбільш поширений у державах Європи, Америки), тоталітарний (зберігається в окремих країнах Близького Сходу, Африки).

З другої половини 80-х років  в Україні відбувається поступовий перехід від тоталітарного режиму до демократичного.Політичних режимів багато, але основними з них є демократія (влада народу), авторитаризм (абсолютна влада однієї людини), теократія (влада, що спирається на церкву та її вчення), тоталітаризм тощо.Демократія Більшість держав сьогодні прагне діяти відповідно довимог,щохарактеризують демократичне суспільство.Демократією називають державний устрій, в якому забезпечується реальна влада народу або безпосередньо (народні збори, раніше віче, сьогодні референдум — загальнонародне голосування — сьогодні) — так звана пряма (чи безпосередня) демократія, або опосередковано — через обрання представників до органів влади — представницька демократія.У демократичній державі повинно бути гарантовано і забезпечено реальну рівність усіх громадян перед законом, реалізацію проголошених прав і свобод. Це завдання Конституції — Основного Закону, який закріплює права громадян і порядок їх взаємовідносин з державою. Щоб надати можливість для участі всіх громадян в економічному і політичному житті, демократична держава забезпечує існування різних форм власності, свободу діяльності політичних та інших об'єднань, розмаїття політичного життя (або плюралізм).У демократичній країні створено умови для верховенства права і незалежності правосуддя.На відміну від демократичної держави в антидемократичних суспільствах громадяни позбавлені можливості брати участь у розв'язанні державних питань або їх участь є формальною. Здебільшого в таких країнах утверджується влада однієї особи (або групи осіб), партії, ідеології, інші зазнають переслідувань. В антидемократичних державах права особи не гарантовані, постійно обмежуються.

• Держава посідає центральне місце  в політичній системі суспільства. Вона має певні ознаки — відокремлену територію, державний апарат, зокрема органи примусу, податкову систему та систему права. Важливою ознакою держави є її суверенітет.

• Держава виконує внутрішні  і зовнішні функції.

• Усі держави можна поділити за формою правління, державного устрою та політичного режиму.

• Більшість країн світу сьогодні прагне побудувати демократичне суспільство. У демократичних державах є система поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, забезпечується верховенство права і незалежність правосуддя, політичне й економічне розмаїття. У таких державах додержують права і свободи всіх людей.     

Демократія у перекладі з  грецької — влада народу, народовладдя. Одне з найпоширеніших сучасних понять "демократії" говорить про неї як про форму політичної організації суспільства, що характеризується реальною участю народу в керуванні державними справами. За лаконічним висловом видатного громадсько-політичного діяча США Авраама Лінкольна, демократія —це уряд "народу, з народу і для народу".Демократія як народовладдя на сьогоднішній день має дві загальновизнані форми: пряму (або безпосередню) демократію та представницьку демократію. Пряма демократія —це безпосередня участь громадян у вирішенні державних справ (прийняття рішення на референдумі, вирішення питань на загальних зборах тощо). Представницька демократія — це вирішення державних питань представницькими органами (парламентом, місцевими Радами тощо), управління державними справами не безпосередньо, а через обраних депутатів парламенту чи місцевого представницького органу. Демократичною відповідно називають державу, в якій народ реально бере участь в управлінні її справами. Положення ст. 1 Конституції України проголошує нашу державу демократичною; частина друга ст. 5 говорить, що "...єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування". Відповідно обидві форми демократії якнайширше представлені в Конституції України.Пряма демократія — це насамперед інститут референдумів в Україні та інші передбачені чинним законодавством форми безпосередньої демократії. Представницька демократія — це можливість громадян брати участь у формуванні парламенту України, а також представницьких органів на місцях — сільських, селищних та міських, районних та обласних Рад.   

3. Сучасні  тенденції розвитку міжнародних  відносин.

Сучасний етап міжнародних  відносин характеризується стрімкістю змін, нові форми розподілу влади. Пішло в минуле протистояння двох наддержав - СРСР і США. Зруйнувалася стара система міжнародних відносин, яка отримала назву біполярної - двополюсний. У строкатій картині ломки старих і будівництва нових міжнародних відносин все ж таки можна виділити кілька просматривающихся тенденцій розвитку. За модулю полярності можна виділити три класи систем міжнародних відносин. Однополярна,двухполярной і багатополярним. У однополярної системі домінує один центр сили, один полюс. Не часто це буває. Однополюсний світ цілком зручний. Напад на цей самий «полюс» виключено майже за визначенням. Порядок, дисципліна, рівновага на політичній поверхні часто приховують розбрід і невдоволення під цією поверхнею. Двополюсний світ ще тривожніше. Адже мова йде не просто про дві держави, а про два протиборчих ідеологіях, двох антагоністичних соціальних системах. Мирне співіснування СРСР і США теоретично не виключало винищувальну війну між ними. Двополюсний світ характеризується жорсткою блокової дисципліною, дисципліною інтересів та ідеологій. Головна небезпека суперництва двох центрів сили - постійна гонка озброєнь. Що стосується багатополярного світу, то світове співтовариство, що спирається на взаємодію, рівновагу кількох центрів сили, незрівнянно складніше, потенційно небезпечніше, ніж світ, що тримає рівновагу на один або два центри. Не випадково обидві світові війни виникли як наслідок порушення, зриву саме багатовимірного балансу, який був покликаний утримувати великі держави тих років від різких рухів . Але існує й інша точка зору на багатополюсний світ - він є і вихідної гранню, і основною нормою стану міжнародних відносин, так як він відповідає формаційним і загальноцивілізаційних процесів сучасності, інтересам всієї світової спільноти. Нині існує кілька варіантів бачення поділу влади в майбутньому в світовому масштабі. Стабільність існуючої системи обумовлюється тим обставиною, що жодна з «великих держав» не прагне до статусу наддержави. Тільки Європейський союз потенційно здатний запропонувати проект «європейську мрію». Безумовно, при дотриманні ряду «якщо». Єдина зовнішня політика ЄС є скільки необхідним, настільки і очевидним умовою. Крім того, єдина Європа повинна бути готова прийняти на себе глобальні зобов'язання і глобальну відповідальність. Але навіть якщо це станеться, світ з двома наддержавами буде стабільним, враховуючи, що розрив в ідентичність між двома сторонами Атлантики мінімальний. У найближчі 20 років поява другого полюса тяжіння автор вважає малоймовірним. Але за жодних обставин США можуть втратити свій статус? Бьюзан висуває 2 пропозиції: внаслідок імперського перенапруги або в результаті нездатності США легітимізувати своє глобальне лідерство.  
Найбільш вірогідною і відповідає сучасним реаліям є точка зору, згідно з якою основною тенденцією міжнародних відносин є перехід від однополярності до багатополярності. Після падіння режиму Саддама Хусейна багато більш наполегливо заговорили про настання в міжнародних відносинах ери однополюсності, панування США. Звичайно, не можна не визнати, що міць в Америки, дійсно, є. Протягом 90-х років американська економіка розвивалася безпрецедентно високими темпами. У військовій сфері США теж лідирують, випереджаючи інших за більшістю параметрів бойової потужності. Але успішно десятилітті скінчилося, і американська економіка знову відмовила. А у деяких інших країн, навпаки, має місце зліт (як в Китаї) або намітилося прискорення (як в Росії). І можливо не за горами чергові переміщення в лідируючій групі держав. У світі з'явилося чимало цілком самостійних, сильних і рішуче налаштованих на жорстку конкуренцію «гравців». Причому, їх кількість зростає: це і Індія, і Південна Корея, і Туреччина, і Бразилія, і Індонезія. Ще один аргумент, який наводиться в доказ однополюсності сучасного світу, - це нібито безпрецедентні гегемоністські устремління Вашингтона. Одним за одним почали виходити праці, що обгрунтовують право США на гегемонію. У них стверджується, що Вашингтон як ініціатор і лідер об'єктивного і прогресивного процесу глобалізації є його гарантом. На Америку лягає тягар законодавця, судді і шерифа. Але ми можемо спостерігати, що Вашингтон не має шансів на набуття такого титулу. Адже немає пасивного загального прийняття американського диктату. Навпаки, в наявності наростаюче незгоду з гегемонистской політикою з боку великих і впливових держав - Росії, Китаю, Індії, багатьох мусульманських та інших країн, що розвиваються. З'явилися симптоми прагнення незадоволених до розвитку партнерства для стримування США. Їх можна запримітить навіть у Китаї, ось вже 20 років неухильно провідному політику невступу до альянсів і гнучкого балансування між великими державами Істотними перешкодами гегемонії США також є тероризм, антиамериканізм і грандіозні витрати на створення світової імперії. Коштів на експорт демократії і військову гегемонію в глобальному масштабі ставати менше. Також розвитку багатополюсність служить усвідомлення США, що багато з проблем нашого взаємозалежного світу можна врегулювати тільки за умови тісної і рівноправного партнерства з іншими членами світової спільноти.  
Таким чином, відбувається просування до багатополярності, що означає зниження питомої ваги США у світовій економіці і світовій політиці, поступове розчинення однополюсного світу в інший структурі міжнародних відносин. Залежність світу від США зменшується. Хоча ми продовжуємо, залежить від США, але також Америка залежить від нас же, внаслідок глобалізації. Можна стверджувати, що протягом століття трансформація глобальної структури міжнародних відносин зробила повний цикл. Від багатополярності, яка склалася до кінця XIX століття, вона пройшла через двухполярной, яка обіцяла закінчитися однополярності і на початку XXI століття повернулася до багатополярності.  
Більшість вчених, аналітиків та експертів, що беруть участь у розробці зовнішньої політики держав, плануванні регіональних і глобальних програм і стратегій різної спрямованості, сходяться на думці, що найбільш значущою тенденцією, яка буде визначати розвиток світового співтовариства в доступному для огляду майбутньому, буде глобалізація. Існує велика кількість трактування сутності глобалізації, але можна виділити найбільш поширені:  
Глобалізація - це більш тісне та широка взаємодія держав та міжнародних організацій в оцінці стану і пошуках рішень загострюються, які зачіпають інтереси не тільки окремих держав, а й усього людства, становлять сутність всеосяжної безпеки і самим безпосереднім чином впливають на життєздатність біосфери  
Глобалізація - це процес поступового утворення універсальної світової середовища ринкової діяльності завдяки зниженню та скасування країнами тарифних і нетарифних регуляторів зовнішньої торгівлі, лібералізації руху факторів виробництва та розвитку господарських транснаціональних структур Глобалізація - сукупність сучасних явищ, процесів і структур, яку можна виразити в взаємозалежності, взаємопроникнення і взаємозумовленості самих різних компонентів сучасного світу та світовогоспівтовариства.Глобалізація - процес організації в єдине системне ціле безлічі просторів, що виникають у різний час, що складали сферу міжнародних відносин і займають «нішу» від наддержавного до глобального рівнів сучасного світу  
На основі даних визначень сутності глобалізації ми можемо зробити висновок, що це досить складне, багатогранне і динамічне явище, що зачіпає політичну, економічну, соціальну, екологічну, культурну сторони життєдіяльності не лише окремих держав, а й конкретноїлюдини. Інтеграція дозволила створити робочі місця за рахунок стимулювання ефективності виробництва, розширення можливостей і економічного зростання. Інформаційна революція і більш широка взаємодія культур і цінностей посилили тенденцію до побудови демократичних суспільств боротьбу за права людини та основні свободи, водночас сприяючи розвитку творчості та нововведень. Однак у той же самий час для деяких робітників, сімей та громад глобалізація супроводжується підвищенням ризику, пов'язаного із зміною місць і фінансової невизначеністю »  
Таким чином, глобалізація полягає в інтернаціоналізації економіки, розвитку єдиної системи світової зв'язку, зміну та ослабленні функцій національного держав, активізації діяльності транснаціональних недержавних утворень. На цій основі формується все більш взаємозалежний і цілісний світ; взаємодії в ньому прийняли системний характер, коли більш-менш серйозні зрушення в одній частині світу неминуче дають відгук в інших його частинах, незалежно від волі, намірів учасників таких процесів. У міжнародній області ця тенденція стрімко реалізується у формі вибухонебезпечного зростання міжнародного співробітництва, впливу міжнародних інститутів - політичних, економічних, гуманітарних, - а також створення за своєю суттю наднаціональних органів. Визнання факту взаємозалежності учасників міжнародних відносин було багато в чому обумовлено загостренням глобальних проблем.  
На початку XXI століття система глобальних проблем включає наступні найважливіші проблеми: збереження миру, зміцнення всеосяжної безпеки, обмеження озброєнь і роззброєння; охорона навколишнього середовища і перехід до сталого розвитку, розробка та реалізація раціональної демографічної політики; раціональне використання мінерально-сировинних ресурсів; створення збалансованої інфраструктури енергетики; дослідження і використання Світового океану і космічного простору в інтересах світового співтовариства, боротьба з голодом і хворобами, запобігання поширення наркотиків; подолання відсталості; боротьба з міжнародним тероризмом. Наступний важливий фактор, вплив якого буде носити майже універсальний характер, пов'язаний зі зміною самої сутності безпеки після холодної війни. На сьогоднішній день існує три моделі безпеки - колективна, загальна і кооперативна. Головною умовою колективної безпеки є наявність групи держав, об'єднаних спільною метою та розробили сукупність військово-політичних заходів, спрямованих проти потенційного супротивника або агресора. Концепція загальної безпеки покликана підкреслити багатовимірний характер міжнародної безпеки, а також необхідність врахування законних інтересів не тільки вузької групи провідних держав, але і всіх членів світового співтовариства. Модель кооперативної безпеки, що стала популярною з середини 1990-х років, поєднує в собі, на думку її прихильників, кращі сторони двох попередніх. З одного боку, вона визнає багатовимірний характер міжнародної безпеки, а з іншого - встановлює певну ієрархію пріоритетів та націлює міжнародних акторів на вирішення першочергових завдань Ще один новий чинник, значення якого для зовнішньої політики держав та нормального функціонування всієї системи міжнародних відносин буде неухильно зростати, має у своїй основі концепцію сталого розвитку, прийняту Конференцією ООН. Якщо в попередні історичні епохи людство було стурбоване, перш за все, тим, як знайти могутність в протиборстві з природою, то тепер, володіючи можливостями перетворювати біосферу і впливати на розвиток багатьох форм життя на планеті, саме час зайнятися пошуками згоди з самим собою, змінити політичні і соціальні стереотипи, реалізація яких підриває природні основи цивілізації, ставить під загрозу виживання людства.  
Проявом глобалізації є також «усереднення» способів життя: люди в різних країнах користуються одними й тими ж технічними пристроями, дивляться одні й ті ж фільми, слухають одну й ту ж музику. Цей процес, що формує єдину історію єдиного людства, розпочався задовго до XX століття і навряд чи завершиться в нинішньому столітті. У XXI столітті людям доведеться впритул зіткнутися з дилемою глобалізації, з важкою необхідністю відокремлювати зерна від полови - її позитивні аспекти від негативних. Проблема в тому, що за сприятливими короткостроковими ефектами глобалізації люди в силу своїх психологічних особливостей не помічають згубних довгострокових наслідків, і це активно використовується деякими акторами міжнародних відносин у власних інтересах. Щепимося людству через посередництво мас-медіа культура споживацтва і гедонізму є необхідною умовою існування неоліберальної моделі з усіма її короткостроковими «плюсами», найбільш помітними лише в полюсах розвиненого капіталізму. Проте найбільшим її довгостроковим мінусом, крім шкоди, що завдається навколишньому середовищу і наростаючої маргіналізації цілих регіонів світу, що розвивається, є щоденна, буквально щохвилинна криміналізація суспільного життя на основі лозунга «прибуток зараз і за всяку ціну», розвиток, зміцнення та прискорена інтернаціоналізація транснаціональних кримінальних структур Таким чином, глобалізація - не благодійність, а природно-історичний процес. Вона, розуміється як інтернаціоналізація життя на нашій планеті, рухається вперед, долаючи одні протиріччя і породжуючи нові, ламаючи опір одних соціальних груп і виводячи їм на зміну інші. В основі сучасних тенденцій міжнародних відносин лежить концепція світу XXI століття. Дана концепція стане основою для висування міжнародних ініціатив, що мають на меті сприяти формуванню нової культури світу, що має загальним фундаментом універсальну систему цінностей і модель поведінки учасників міжнародних відносин. Нова культура миру заперечує раціональність війн і збройних конфліктів, орієнтує світове співтовариство на створення такої системи міжнародних відносин, в яких кожна держава мала б рівну ступінь безпеки, а кожна людина - гарантовані права і свободи. Концепція світу XXI століття буде продуктом спільної творчої діяльності урядів, політичних партій і громадських рухів, наукового співтовариства, діячів культури і релігії. Тільки в умовах широкого та всебічного взаємодії всіх, кому не байдужі долі людства, можна буде ретельно проаналізувати виклики, ризики і загрози, перед якими опинилися в сучасних умовах окремі держави і вся світова спільнота в цілому, і на цій основі розробити принципи формування «колективного потенціалу », за допомогою якого світове співтовариство буде протидіяти цим викликам ризикам і загрозам. Міжнародні відносини в епоху глобалізації змінюють свій характер, структуру і сутність. Характер міжнародних відносин змінювався історично - від «балансу сил» початку і середини минулого століття до «балансу інтересів» наприкінці століття, до наступної «спільності інтересів», без якої, схоже, неможливо уявити собі майбутнє. Структура міжнародних відносин збагатилася новими суб'єктами, заперечуватимуть владні повноваження і вплив у традиційних - держав і міжурядових організацій. Це фізичні особи, етноси, неурядові організації, ТНК, ТНБ і МФО. Відповідно, і сутність міжнародних відносин зазнала значних впливу. Держави, які прагнули максимально реалізувати свої інтереси на основі принципу суверенітету, нині прагнуть увійти в світ-економіку і світ-політику.  
Перехід до багатополярного світопорядку і протистояння гегемонії США; глобалізація і наростання глобальних проблем; демократизація і в той же час посилення поділу світу на два полюси - полюси світу, добробуту і демократії (Північ) і полюси війни, бродіння і тиранії (Південь). Все це свідчить про суперечливість розвитку сучасних відносин і їх більш ретельного дослідження.

 

 

 

 

 

 

 

Списоклітератури  
1) Бажанов Є. Неминучість багатополюсного світу / / МЕІМО .- 2004.-№2  
2) Бовін А. Провідні тенденції розвитку міжнародних відносин / / Міжнароднажиття.-2004.-№4-5  
3) Даймонд Л. Чи пройшла «третя хвиля» демократизації? / / Поліс.-1999.-№1  
4) Зарубіжні країни. Випуск 1: 1998-2003 рр.. / Авт.-сост. Бердичівський Л. М.-Запоріжжя: Прем'єр, 2003 .- 624с.  
5) Ірхін Ю. В., Золотов В. Д., Золотова Л. В. Політологія: Підручник.-К.:МАУП,2001.-511с.