Представництво в цивільному процесі

 

Не можуть бути представниками адвокати, які отримали доручення про надання юридичної  допомоги з порушенням правил, установлених законодавством України про адвокатуру, а також особи, виключені з колегії адвокатів у випадку, зазначеному в п. 6 ст. 112 ЦПК [19].

 

Якщо особа, яка виключена з колегії адвокатів, працює юрисконсультом чи на іншій  посаді в організації, то в справах  таких організацій вона може виконувати функції представника в суді (п. 2 ст. 112 ЦПК) [19]. Такі особи можуть також здійснювати представництво осіб, які перебувають під їхньою опікою чи піклуванням.

 

На забезпечення законності в здійсненні правосуддя і зміцнення авторитету суду спрямоване правило ч. 2 ст. 116 ЦПК [19], що забороняє суддям, слідчим і прокурорам виконувати обов'язки представника окремих громадян, крім випадків, коли вони діють як законні представники (батьки, опікуни, піклувальники) чи представники відповідного суду або прокуратури, що є стороною в справі. Надання їм такої можливості зумовлене дією принципу рівності громадян перед законом і судом незалежно від їхнього посадового становища. У противному разі недієздатні, над якими судді, слідчі чи прокурори здійснюють опіку або піклування чи є їх батьками, були б поставлені в нерівне процесуально-правове становище порівняно з іншими учасниками процесу.

 

1.2. Інститут  судового представництва в теорії  цивільно-процесуального права

 

У юридичній  літературі питання про правову  природу судового представництва вирішується неоднозначно. Більш обґрунтованою є точка зору, згідно з якою представництво в цивільному процесі – це самостійний процесуа­ль­ний інститут, а не різновид загальногромадянського представництва. У процесуальній літературі цей висновок був досить переконливо аргументований.

 

Представництво  в цивільному процесі відрізняється  від загально­громадянського представництва метою, характером і змістом правовідносин, що складаються між його суб'єктами; навкруги осіб, які можуть бути представниками; основами виникнення і припинення; характером і об'ємом повноважень, якими наділяються представники.

 

Так, метою судового представництва є надання громадянам і юридичним особам правової допомоги при здійсненні ними захисту в  суді своїх суб'єктивних прав і інтересів, що охороняються законом.

 

Метою загальногромадянського представництва, на відміну від процесуального представництва, є здійснення представником  від імені того, хто представлений, операцій, які створюють, змінюють або  припиняють цивільні права і обов'язки останнього (ст. 237 ЦК [10]). У науці цивільного процесуального права термін «інститут» вживається досить широко. Інститутом іменують третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору, припинення провадження у справі, відкладення розгляду справи, стадію цивільного процесу, відмову позивача від позову, зняття позову, процесуальне правонаступництво і ін. Однак далеко не всі з цих суспільних встановлень є інститутами цивільного процесуального права. Справа в тому, що в теорії права термін «інститут» має суворо певне значення. Під інститутом права розуміють «законодавчо відособлений комплекс юридичних норм, що забезпечує суцільне регулювання даного різновиду відносин або її сторони» [20, 58].

 

Визначеності  і однозначності цього поняття повинні дотримуватися і в науці цивільного процесуального права. «Суворість і наукова обґрунтованість понятійного апарату має особливе значення в правовій науці, оскільки результатом розвитку теорії можуть бути пропозиції по вдосконаленню законодавства і практики, що вимагає особливої точності і ясності» [20, 58].

 

У теорії цивільного процесуального права визначенню поняття  правового інституту приділялася  належна увага. Найбільш ґрунтовно це питання розроблене Ю. К. Осиповим, який прийшов до висновку, що «інститути цивільного процесуального права можуть бути визначені як відособлені групи норм останнього, регулюючі процесуальні відносини окремих стадій цивільного процесу (спеціальні інститути), або деякі загальні сторони, властиві системі процесуальних відносин як цілому по кожному підвідомчому суду цивільній справі (загальні інститути)» [20, 65]. Це визначення заслуговує уваги.

 

У ньому досить чітко позначені ознаки правового  інституту галузі. Тим самим зроблений  значний крок уперед до однозначного його розуміння в науці і практиці. Однак розробку проблем, пов'язаних з визначенням поняття інституту цивільного процесуального права, не можна вважати завершеною.

 

Досліджуючи проблему поняття інституту цивільного процесуального права, вельми важливо підкреслити, що це «сукупність» цивільних процесуальних норм. Причому під сукупністю тут ми розуміємо таку якісно певну правову цілісність, яка має об'єктивні і закономірні зв'язки складаючих її елементів – цивільних процесуальних норм. Дане положення потребує пояснення. Одна правова норма, яке б важливе правило вона в собі не укладала, не може скласти правового інституту [20, 66].

 

Інститут судового представництва включає в себе досить різноманітні норми, які охоплюють  всі основні питання, що стосуються участі судового представника в цивільному процесі. Вони вельми детально регламентують суб'єктний склад, передумови виникнення судового представництва зміст діяльності представника. Дана обставина підтверджує, що перед нами не просто спільність процесуальних норм, що регламентують деякі фрагменти цивільного процесу, а їх сукупність, котра забезпечує відносно закінчене регулювання деяких сторін процесуальних відносин. І не випадково в наступних главах і розділах ЦПК ми майже не зустрічаємо правових норм по судовому представництві.

 

Однак деякі  вчені вважають, що інститути цивільного процесуального права можуть включати в свій зміст не тільки процесуальні, але і матеріальні норми. Так, наприклад, в науці цивільного процесуального права одностайно признається, що судове представництво є інститутом даної галузі права. Про зміст же цього правового інституту висловлені різні точки зору [20, 68].

 

Одні вважають його виключно процесуальним інститутом. На думку ж інших, він включає  «в себе матеріально-правові і процесуально-правові ознаки, сукупність яких визначає зміст даного правового інституту, регулюючого як відносини між представником і тим, хто представлений, так і відносини між представником і судом».

 

Е. Л. Невзгодіна відмічає, «в зв'язку з тим, що внутрішні  відносини представництва (між представником і тим, хто представлений) в цивільному процесі регулюються нормами матеріального, а зовнішні (між представником і судом, арбітражем) – нормами процесуального цивільного права, потрібно визнати, що цивільно-процесуальне представництво являє собою інститут, що містить норми і матеріального, і процесуального цивільного права» [20, 68].

 

На думку  В.М. Шерстюка, по-перше, цивільне процесуальне право не регулює відносин між  представником і арбітражем. Вони є предметом регулювання арбітражного процесуального права. По-друге, відносини між судовим представником і тим, хто представлений регулюються не тільки нормами цивільного права, але і сімейного, трудового права. Аргументи Е. Л. Невзгодіної і інших авторів не можна визнати правильними і по суті [20, 68].

 

Інститут судового представництва – структурний підрозділ  галузі цивільного процесуального права. Тому правові норми, що складають  його, є процесуальним нормами. Матеріально-правові  норми не можуть бути включені галузь цивільного процесуального права, в тому числі і в інститут цієї галузі права – судове представництво. Вказані правові норми спільно з іншими утворять відповідні правові інститути матеріальних галузей права.

 

У Е. Л. Невзгодіної  ж виходить, що норми цивільного права, регулюючі відносини між представником і тим, кого він представляє, складають зміст процесуального правового інституту судового представництва. Це суперечить теорії про систему цивільного процесуального права [20, 68].

 

Якщо погодитися з такими висновками, на думку В.М. Шерстюка, то виходить, що і численні правові норми сімейного права, що регулюють відносини між законним представником і тим, кого він представляє, є нормами, що складають зміст інституту судового представництва, а не відповідних інститутів сімейного права [20, 69].

 

В. Н. Івакін розглядає  судове представництво як складне правове  явище, що включає в себе одночасно  матеріально-правові відносини між  представ­ником і тим, кого він представляє, процесуальні відносини між представником  судом, а також в рамках вказаних правовідносин процесуальну діяльність представника, здійснювану ним від імені і в інтересах іншої особи [20, 70].

 

Для підтвердження  того, що інститут судового представництва – це складне правове явище, іноді  посилаються і на те, що складаючи його зміст норми хоч і різних галузей права, але тісно пов'язані між собою. Однак для виникнення правового інституту, в тому числі і інституту судового представництва, недостатньо, щоб між правовими нормами, його утворюючими, був взагалі який-небудь зв'язок. Для цього необхідно, щоб такий зв'язок був об'єктивним і нерозривним, а правовий зміст інституту був однорідний і монолітний. Вже саме по собі об'єднання матеріальних і процесуальних норм права свідчить, що ні про який об'єктивний і нерозривний їх зв'язок, однорідності і монолітності змісту правового інституту тут не може бути і мови. Тому зміст інституту судового представництва не можуть складати норми і матеріального і процесуального права. Сказане, звичайно, не означає, що між правовими нормами інституту судового представництва і іншими нормами процесуального, а також цивільного, сімейного, трудового права відсутні які-небудь зв'язки. Ці зв'язки є. Задача науки – виявити їх, встановити їх характер, що дозволить краще з’ясовувати місце інституту судового представництва серед інших інститутів права [20, 78].

 

Згідно із законом  відношення, регульовані нормами  цивільного, сімейного, адміністративного  і інших галузей матеріального  права, нерідко є основами виникнення або припинення відносин, регульованого  процесуальним правом. Однак така взаємодія, взаємозв'язок відносин і норм вказаних галузей права не приводить до об'єднання правових норм в один процесуальний (або матеріально-правовий), в тому числі і складний або комплексний інститут.

 

Таким чином, судове представництво – це інститут цивільного процесуального права, зміст якого з складають норми тільки цієї галузі права. Включення в нього норм матеріального права (цивільного, сімейного, трудового і т.д.) привело б до непотрібних повторень і дублювань в праві, до невиправданого розширення сфери дії матеріального права і істотним протиріччям в системі цивільного процесуального права.

 

До протиріч в системі цієї галузі може привести не тільки включення в процесуальні інститути матеріальних норм, але  і помилкове виключення процесуальних норм з галузей цивільного процесуального права.

 

1.3. Суб'єкти  судового представництва

 

Судовими представниками можуть бути громадяни, що досягли повноліття. Особи, визнані у встановленому  законом порядку повністю або  обмежено недієздатними, а також неповнолітні правом на виконання представницьких функцій не володіють.

 

Згідно ст. 44 ЦПК [19] суб'єктами судового представництва можуть бути [22, 73]:

 

–      адвокати;

 

–      працівники державних установ, підприємств  і інших кооперативних і громадських організацій;

 

–      уповноважені професійних спілок –  у справах робітників і службовців, а також осіб, права і інтереси яких захищаються професійними спілками;

 

–      уповноважені організацій, яким законом, статутом або положенням надане право захищати права і інтереси членів цих організацій;

 

–      уповноважені організацій, яким законом, статутом або положенням надане право  захищати права і інтереси інших  осіб;

 

–      один з процесуальних співучасників  за дорученням інших співучасників (ст. 35 ЦПК) [19];

 

–      особи, допущені судом, що розглядає  справу, до представництва по даній  справі.

 

Разом з тим  цивільний процесуальний закон  встановлює для певної категорії  праводієздатних громадян спеціальні обмеження в їх праві бути представниками в суді. У відповідності зі ст. 47 ЦПК [19] не можуть бути представниками в цивільному процесі особи, виключені з колегії адвокатів, а також судді, слідчі, прокурори. Однак це не означає, що вони взагалі не можуть бути суб'єктами судового представництва. Вони правомочні брати участь в процесі як законні представники або як представники відповідних установ, підприємств, організацій, в яких перебувають на службі. Крім громадян суб'єктами судового представництва в цивільному процесі є організації, що володіють правами юридичної особи. Так, фабричний, заводський, місцевий комітет професійної спілки, що представляє інтереси робітників і службовців, користується правами юридичної особи. Аналогічними правами наділені ради первинних (цехових) організацій Товариства раціоналізаторів і винахідників. Але можливі випадки, коли організації, що виконують представницькі функції, юридичними особами не є.

 

Отже, громадяни, що беруть участь в процесі як зацікавлені  особи, мають право доручити захист своїх прав і інтересів, що охороняються законом в суді спеціально особам, що залучаються для цього, званим представниками (ст. 43 ЦПК) [19]. У такій же мірі ці повноваження мають і установи, підприємства, організації. Якщо орган юридичної особи є колегіальним, то його права і інтереси захищаються в цивільному процесі практично тільки за допомогою представництва. Сам орган юридичної особи може брати участь при розгляді судом цивільної справи лише в тому випадку, якщо він є одноосібним. Наприклад, директор заводу має право самостійно брати участь в судовому засіданні і відстоювати в ньому інтереси заводу. Однак одноосібні керівники підприємств, установ, організацій, що беруть участь в цивільному процесі, виступають в ньому не як представники, а як органи юридичних осіб, здійснюючи в повному об'ємі їх права і виконуючи їх обов'язки [22, 75].