Суперфыций

План

Вступ

Розділ  І Історія розвитку суперфіціарного права

1. Історія виникнення суперфіціарного права за часів Римської Імперії .
2. Теоретичні підходи до визначення права користування чужою земельною ділянкою  для забудови.

Розділ  ІІ Правове регулювання суперфіцію за цивільним законодавством       України.

    2.1 Поняття та підстави виникнення права користування чужою  земельною              ділянкою для забудови.

2. Права та обов’язки власників земельної ділянки , наданої для забудови.

    2.3 Припинення права користування земельною ділянкою для забудови.

РозділІІІ Судова практика по застосування права користування чужою земельною ділянкою для забудови.

Висновки 

Список використаних джерел  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

    В Україні користування чужою земельною  ділянкою для забудови раніше не використовувалось  як відносини, які можуть бути альтернативою  оренді. Це пояснюється тим, що була відсутність практики застосування суперфіція в законодавстві України, так як регламентування його відбулось у квітні 2007 року Цивільним кодексом України. Найактивніше суперфіцій почали обговорювати після того, як  було внесено доповнення до Земельного кодексу України.

    Метою дослідження - є   проблема, яка залишається актуальною на сьогодення – це ототожнення суперфіція з орендою або сервітутом. Тому на нашу думку, слід приділити більше уваги на відмінних рисах суперфіція та орендних відносин, а також відносин пов’язаних з сервітутними зобов’язаннями.

    Предметом дослідження є - користування чужою земельною ділянкою для забудови.

    Об'єктом суперфіція - є право користування земельною ділянкою для будівництва певних видів споруд чи будівель з можливістю для суперфіціарія набути право власності на них

    За  загальним правилом, суперфіційне право виникає на підставі договору, але за законом не встановлено спеціальних істотних умов, щодо яких між сторонами є домовленість. Тому на нашу думку, слід приділити більше уваги на дослідження суперфіційного права, як такого, що являє собою сукупність відносин, що виникають між учасниками , які укладають договір про користування чужою земельною ділянкою для забудови, розглянути  його переваги і недоліки, а також встановити міру покарання у випадку порушення суперфіційного зобов’язання.

    Курсова робота складається з: вступу, трьох розділів,висновка та списка використаної літератури

    Тема  курсової :«Суперфіційне право, його роль та значення у Законодавстві  України та в суспільстві в  цілому». У першому розділі розкриваються історичні передумови виникнення суперфіційного права,починаючи з Древнього Риму. У другому – розкриваються основні підстави виникнення суперфіційного зобов’язання, права та обов’язки учасників цих відносин, а також, припинення суперфіційного зобов’язання та його наслідки . У третьому -  розглянуто  співвідношення суперфіція за законодавством України та Російської Федерації. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ  I

Історія розвитку суперфіціарного  права. 

1. Історія виникнення суперфіціарного  права за часів  Римської Імперії .

    У римському праві поняття  possessio(«володіння», або ж «посідання») мало подвійне значення: 1) самостійний правовий інститут, не залежний від права власності; 2) одна з правоможностей власника. У першому значенні мають на увазі саме володіння, посідання, а другому – jus posidendi – право володіння.[8, с. 302]

      Посідання(possession) як самостійний правовий інститут виникло в давньоримському праві. Ще Закони XII таблиць згадують поняття володіння. У період ранньої республіки претори розрізняють фактичне володіння річчю без права на неї і фактичне володіння річчю, засноване на праві.[8,с. 302]

    Володіння, основане на праві, - це вже не володіння, а право власності. Фактичне володіння  річчю може бути основане не тільки на праві власносності, а й на будь-якому іншому(наприклад на договорі найму речі), однак воно не буде володінням, оскільки основане на праві. Посідання як фактичне володіння річчю – просто факт. Римські юристи слово «посідання» виводили від sedere – сиджу як володар.[8,с. 303]

      Давньоримські юристи не розрізняли  речевих і зобов'язальних прав, а лише захист прав засобами  речевих позовів — actiones in rem і особистих позовів — actiones in personam. Якщо суперечка виникала з приводу права на річ, для захисту цього права застосовувався речевий позов, якщо ж приводом для тяжби були правові дії іншої особи — особистий позов. Наявність того чи іншого права виводили із наявності позову. Претор, вивчивши обставини, приходив до висновку, що певні правові відносини підлягають захисту і давав відповідний позов (речевий чи особистий). Якщо позову не було, то не було й відповідного права. Пізніше позов почали виводити з наявності права. Спочатку з'ясовували, чи є право, а потім вже надавали позов.[ ukrref.com.ua]

      Таким чином, на підставі відповідних  позовів (речевих і зобов'язальних) розрізняють права речеві й  особисті. Речеве право — якщо об'єктом права були речі, особисте право — якщо об'єктом права були дії, що мали правове значення. Римське приватне право своїми об'єктами визнавало речі або дії, хоча розподіл майнових прав на речеві і зобов'язальні зроблений не римськими юристами. Римські юристи широко користувалися категорією “річ”, ретельно регламентували правовий статус речей, їх види. Проблема речей займала одне з центральних місць і в самому римському приватному праві, і в давньоримській юриспруденції. З точки зору римського приватного права речами визнавалося все, що оточувало людину, могло бути об'єктом речевого права і містило в собі певну вартість. Розвинуте римське приватне право знало безтілесні речі, тобто речі, що не мали матеріального субстрату. Речами приватне право визнавало як те, що створене самою природою, так і те, що створене людською працею Деякі види речей залишилися сугубо римськими, інші — надовго пережили римське право.[ ukrref.com.ua]

    Первісний поділ речей на рухомі та  нерухомі (res mobiles,res immobiles) майже не мав правового значення. Проте з часом правовий режим рухомих речей почав відрізнятися від правового режиму нерухомих. До рухомих відносили речі, які можна було пересувати в просторі (наприклад, тварини, раби, домашній скарб тощо), а до нерухомих — ті, що не можна було пересувати в просторі (земля, будинки, дороги, міські стіни тощо). До нерухомих речей також відносили все, що було пов'язано з ними (наприклад, незібраний врожай, робочу худобу, призначену для обробітку землю, сільськогосподарський інвентар). Вони вважалися складовими частинами землі і підлягали положенню superficies solo cedit— зроблене над поверхнею слідує за поверхнею. Згідно з цим положенням, будинок, незалежно від того, хто будував його і за чий рахунок, — завжди власність володільця земельного наділу, на якому будинок збудовано.[ ukrref.com.ua]

    Римські юристи звернули увагу, що за фізичним складом речі поділяються на три  види: 1) такі, що складаються з однієї матеріальної субстанції (земля, пісок, раб, тварина тощо); 2) штучні утворення, створені при поєднанні різнорідних  речей (будинок, корабель, віз тощо); 3) сукупність однорідних речей, матеріально  не пов'язаних, однак об'єднаних загальним  призначенням чи назвою (бібліотека, колекція, стадо корів, табун коней).[ ukrref.com.ua]

    Речі, що складаються з однієї матеріальної субстанції, є простими — simplices, а поєднання речей (різнорідних чи однорідних) — складними — summae.[ ukrref.com.ua]

    З прав на речі раніш усіх сформувалося володіння. Воно виникло вперше щодо землі.Римські юристи-класики етимологічно виводили слово володіння – possessio від sedere – сидіти, осідати, а саме, володіння тлумачили як поселення (на землі). У Дігестах Юстиніана володіння зображується відношенням, що передувало власності і створило її. Теоретичне вивчення джерел римського права, що почалося тільки в 19 сторіччі, показало існування двох видів фактичного володіння речами в Римі. Перше називають юридичним володінням (possessio, іноді – possessio civilis), друге – триманням (possessio naturalis, пізніше – detentio).[ ukrref.com.ua]

    Що  лежить в основі зазначеного поділу, який його принцип? Дати відповідь на це питання намагалися ще глосатори  і коментатори. Їхні думки зводяться  до того, що власник володіє річчю  від свого імені, детентор – від  чужого. Але джерела римського  права суперечать зазначеному погляду, оскільки визнають власниками деяких oci6, що володіють речами від чужого імені: залогоприймачів, прекарістов, секвісторів, повірників. Така неспроможна  теорія існувала в середні століття. Потім французькі юристи помітили різницю  між володінням i триманням, виходячи з характеру волі власника. Цей  погляд розвив у своїй теоретичній  монографії “Право володіння” засновник  історичної школи права Савіньї. Суть його міркувань, що одержали чимало прихильників, зводилася до таких  важливих моментів: 1) володіння передбачає можливість фізичного впливу на річ (corpus possessio); 2) головна ознака володіння в порівнянні з дотриманням - намір володіти річчю як своєю, по типу власності (animus domini), при тім, що детентор володіє річчю як чужий, на чуже ім'я; 3) володіння - право, i тому можливо його відділення, а виходить, крім первинного володіння існує похідне, тобто власник може переносити своє володіння річчю на будь-яку особу, але тільки у випадках, прямо встановлених законом.[ ukrref.com.ua]

    Проблема  володіння розглядалася також в  аспекті “володіння — факт, володіння  — право”. Домінуюча в європейській юриспруденції тенденція вважати  володіння фактичним пануванням людини над річчю (на відміну від  власності в розумінні панування  юридичного) одержала поширення в  російській цивілістиці. Прихильниками  концепції “володіння — факт”  були Д.І.Мейер, К.П.Победоносцев, Є.В.Васьковский i ін. Протилежні думки висловлювали К.Д.Кавелін, С.А.Муромцев, Ю.С.Гамбаров та ін. Так, вони вважали будь-які  відношення, що мають юридичний захист, є правом. Найбільше чітко зазначену  проблему визначив І.А.Покровський. Biн  звернув увагу на існування принципу захисту володіння як такого, вiд  будь-яких зазіхань з боку приватних oci6. Фактичний власник може жадати від суду i влади захисту свого  володіння не на підставі того, що він  має право на це володіння, а просто у зв'язку з тим, що він володіє  чи володів. Навіть i неправомірний  власник може вимагати свого захисту.¹⁽³⁾ Безумовно, усе це робиться для того, щоб уникнути самоправності, щоб yci суперечливі питання зважувалися судом.[ ukrref.com.ua]

    Натуральному  господарству феодальної Європи римський інститут речевих прав був не потрібний. Глосатори створили вчення про розщеплене право власності (dominium diuisum) для регулювання ленних феодальних відносин, зв'язаних із землею. Вони намагалися застосовувати деякі норми римського права, але римському праву такі відносини були невідомі. Після перемоги французької буржуазної революції, основні досягнення якої були закріплені в Декларації прав громадянина і Кодексі Наполеона, одним з найбільш великих перетворень знову стало проголошення права, що захищається державою, індивідуальної власності особи. Інститут речевих прав став поступово заповнюватися іншими речевими правами. Поступово тому, що повне право власності не хотіли обмежувати якими-небудь правами інших осіб. Але життя диктувало свої умови. Багато суспільних відносин, що існують в умовах розвитого обміну і торгово-грошових відносин, вимагали регулювання за допомогою норм, що встановлюють права абсолютного характеру.[ ukrref.com.ua]

        Таким чином, речеві права продовжують  існувати в цивільному праві  багатьох країн світу і терплять  зміни з метою удосконалення  регулювання відповідних суспільних  відносин. [ukrref.com.ua]

        Що стосується нашого цивільного  права, то його підпорядкованість  навчанню К.Маркса звела нанівець  необхідність існування інституту  речевих прав. [ukrref.com.ua]

         Безумовно при дослідженні розвитку і змін суспільно-економічної формацій протягом сторіч відношення людей до речей можна розглядати тільки в їх сукупності, тобто як виробничі відносини з метою визначення характерних для тієї чи іншої формації ознак.[ ukrref.com.ua]

  Така  думка була цілком економічною і  не залишала місця для суб'єктивних речевих прав, а виходить, і приватного права, оскільки такі “виробничі відносини” влада політична може врегулювати  тільки за допомогою норм публічного права. Власність на основні засоби виробництва для удосконалення  такого регулювання повинна бути суспільною, соціалістичною.

     Права на чужі речі були відомі в давньому римському праві, але остаточне визначення їх і поділ на окремі види було здійснено пізніше в період класичної римської юриспруденції (І — Ш століття н.е.). Усі права на чужі речі стали іменуватися “iura in re aliena”, що буквально перекладається як “права в чужій речі”. Право на чужу річ можна розуміти як юридичне панування, що належить одній особі щодо деяких сторін речі, що знаходиться у власності іншої особи. Таку думку протягом XIX — XX століть висловлювали майже всі цивілісти — дослідники римського права. Яке-небудь іurа іn rе аlіеnа установлювалося на невизначений час (було безстроковим) і захищалося за допомогою речових позовів.