Умови та порядок відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам

1. Умови та порядок відшкодування  збитків власникам землі та  землекористувачам.

Розглядаючи питання власності  на землю, необхідно торкнутися проблеми гарантій цих прав у Земельному кодексі  і законодавстві, що його доповнює. Ця проблема виникає передусім тоді, коли йдеться про відшкодування  збитків, заподіяних власникам землі  і землекористувачам. Статті 156 та 157 Земельного кодексу передбачають підстави й порядок відшкодування збитків  власникам землі та землекористувачам, заподіяних внаслідок:

а) вилучення (викупу) сільськогосподарських  угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов´язаних із сільськогосподарським  і лісогосподарським виробництвом;

б) тимчасового зайняття сільськогосподарських  угідь, лісових земель та чагарників для інших видів використання;

в) встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок;

г) погіршення якості ґрунтового покриву  та інших корисних властивостей сільськогосподарських  угідь, лісових земель та чагарників;

ґ) приведення сільськогосподарських  угідь, лісових земель та чагарників у непридатний для використання стан;

д) недодержання заходів за час  тимчасового невикористання земельної  ділянки підприємствами, установами, організаціями і громадянами.

У цих випадках збитки підлягають відшкодуванню з боку органів  виконавчої влади, місцевого самоврядування, громадян та юридичних осіб, які  використовують земельні ділянки, а  також діяльність яких обмежує права  власників і землекористувачів  або погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, в тому числі  внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами  і стічними водами.

При вилученні (викупі) земель, забруднених радіоактивними  та  
хімічними речовинами, відшкодування збитків у повному обсязі і розмірі (включаючи витрати на поліпшення якості землі за час  використання  
земельних ділянок,  з  урахуванням  кадастрової  оцінки,  а  також  
неодержані доходи) власникам землі  і  землекористувачам,  у  тому  
числі  орендарям,  провадиться  підприємствами,   установами    та  
організаціями, діяльність яких призвела до  радіоактивного і хімічного забруднення.

При обчисленні обсягу збитків враховуються проведені  витрати  
на поліпшення якості землі за час використання земельних  ділянок,  
а також неодержані доходи.

Порядок визначення та відшкодування  збитків власникам і землекористувачам  встановлюється Кабінетом Міністрів  України постановою від 19 квітня 1993 року «Про порядок визначення збитків  власникам землі і землекористувачам», яка передбачає створення спеціальних  комісій для визначення розмірів заподіяних збитків.

Відшкодуванню підлягають: вартість житлових будинків, виробничих та інших  будівель і споруд, включаючи незавершене  будівництво, за винятком того, коли підприємства, установи та організації, яким відводяться  земельні ділянки, будують на новому місці житлові будинки, виробничі  та інші будівлі замість тих, що вилучаються  у громадян та сільськогосподарських  і лісогосподарських підприємств, установ і організацій; вартість плодоягідних та інших багаторічних насаджень; вартість лісових та деревинно-чагарникових насаджень; водних джерел, зрошувальних та противоселевих споруд; понесені витрати  на покращення якості земель за період використання земельної ділянки  з урахуванням кадастрової оцінки та незавершене сільськогосподарське виробництво (орання, внесення добрив, посів та інші види робіт), на дослідницькі та проектні роботи; інші збитки власників і землекористувачів, включаючи неотримані доходи, якщо вони обґрунтовані.

Збитки відшкодовуються підприємствами, установами, організаціями і громадянами, що їх спричинили, за рахунок власних  коштів, не пізніше одного місяця після  затвердження актів комісій, а при  вилученні (викупі) земельної ділянки  — після прийняття відповідною  радою рішення про вилучення (викуп) земельної ділянки в період до видачі документа, що посвідчує право  на земельну ділянку підприємства, установи, організації або громадянина.

Значну роль у захисті прав власників  землі і землекористувачів покликані  відігравати суди. Постановою № 13 Пленуму  Верховного Суду України від 25 грудня 1996 року «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» визначено, що судам, зокрема, підвідомчі справи за заявами  про вирішення майнових спорів про  відшкодування збитків, заподіяних власникам землі і землекористувачам.

Наведеною постановою запроваджено правило, згідно з яким при пошкодженні  посівів, самовільному зайнятті ріллі  або сінокосу на користь землекористувача (власника) стягується вартість неодержаних  сільськогосподарської продукції  чи сіна, обчислена за ринковими  цінами, з урахуванням середньої  врожайності даної культури в  господарстві, за винятком витрат виробництва, пов´язаних із збиранням урожаю, а  також витрат на відновлення якості земель відповідно до їх призначення. Якщо замість пошкоджених посівів  землекористувач провів у тому ж  сезоні повторний посів культур, відшкодуванню підлягають витрати  на пересівання (вартість насіння, обробітку  землі тощо).

Відповідно до ст. 212 Земельного кодексу  самовільно зайняті земельні ділянки  підлягають поверненню власникам землі  або землекористувачам без відшкодування  витрат, зроблених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, що вимагає знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.

При розгляді позовів про відшкодування  збитків, заподіяних псуванням чи забрудненням землі, судам слід з´ясовувати наявність  у відповідача можливості провести роботи по відновленню попередньої  якості землі. Якщо така можливість є, суд може з урахуванням думки  позивача зобов´язати відповідача  згідно зі ст. 453 Цивільного кодексу  відшкодувати шкоду в натурі, встановивши  для цього відповідний строк.

У справах про відшкодування  шкоди, заподіяної порушенням земельного законодавства, суд відповідно до ч. 7 ст. 203 Цивільного процесуального кодексу  вправі вийти за межі заявлених позовних вимог.

Зменшення на підставі ст. 454 Цивільного кодексу розміру відшкодування  шкоди, заподіяної громадянином, може мати місце тільки у виняткових випадках, залежно від його майнового стану.

Саме такі основні положення  характеризують умови та порядок  відшкодування збитків власникам  землі та землекористувачам.

2. Право  комунальної власності на землю.

Інститут права власності  на землю є одним з основних правових інститутів земельного права. Більшість земельних правовідносин  є похідними від відносин права  власності на землю.

Земельний кодекс України (ст. 78) розкриває зміст права власності  на землю як сукупність повноважень  володіння, користування та розпорядження  земельною ділянкою.

Земельний кодекс України  закріплює три форми власності  на землю: приватну, комунальну і державну. Суб'єкти різних форм власності на землю  є рівноправними.

Право комунальної власності  на землю як окрема форма власності  Земельним кодексом України закріплена вперше. Її суб'єктами є територіальні  громади сіл, селищ, міст (жителі відповідного населеного пункту). 
У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. 
Земельний кодекс визначає перелік земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, зокрема, землі загального користування населених пунктів, землі під залізницями, автомобільними дорогами, під об'єктами природно-заповідного фонду та інші.

Територіальні громади сіл, селищ, міст реалізують своє право власності  на землі через відповідні органи місцевого самоврядування - сільські, селищні, міські ради. Вони набувають  землю у комунальну власність  у разі передачі їм земель державної  власності; примусового відчужеїшя земельних ділянок у власників  з мотивів суспільної необхідності; прийняття спадщини; придбання за цивільно-правовими угодами.

Наразі, місцеве самоврядування в Україні переживає період свого конституційно-правового становлення, втілення принципів Європейської Хартії про місцеве самоврядування у процесі функціонування територіальних громад та діяльності органів місцевого самоврядування. Серед проблем, які потребують найскорішого і повного розв’язання, є проведення розмежування земель державної та комунальної власності. Від успішного регулювання відносин, пов’язаних з використанням земель державної і комунальної власності, багато в чому залежить проведення земельної реформи.

Над вирішенням проблеми розмежування земель державної та комунальної  власності як матеріальної та фінансової основи розвитку місцевого самоврядування в Україні працює багато науковців, це зокрема: Другак В.М., Добряк Д.С., Будзілович І.С., Муховиков А.М., Тихонов А.Г., Новаковський Л.Я., Сташевський С.Т. та інші. Розмежування земель державної  та комунальної власності здійснюється за проектами, які за замовленням  відповідних сільських, селищних, міських  рад, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних державних адміністрацій  розробляються державними та іншими землевпорядними організаціями  та фінансуються відповідними радами.

Законодавче забезпечення формування земель комунальної власності наступне: Постанова Кабінету Міністрів (05.11.1991р. за №331), Указ Президента (27.06.1999р. за №722/99), Земельний кодекс (25.10.2001р.), Постанова Кабінету Міністрів «Про затвердження тимчасового порядку розмежування земель права державної і комунальної власності» (01.08.2002р. за №1100) та власне сам Закон України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» (05.02.2004р. за №1457 – ІУ). Власне, даним Законом, статтею 6, регламентовано перелік земель, які залишаться у державній власності:

• землі атомної енергетики та космічної системи;
• землі оборони, крім земельних ділянок під об’єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення;
• землі під об’єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об’єктами, що мають національне та загальнодержавне значення;
• землі під водними об’єктами загальнодержавного значення відповідно до законодавства України, а також землі під береговими смугами водних шляхів, водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони об’єктів водного фонду загальнодержавного значення за межами населених пунктів;
• земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;
• земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;
• землі лісового фонду за межами населених пунктів;
• землі під казенними підприємствами;
• земельні ділянки, на яких розташовані державні, в тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї).

При розмежуванні земель державної  та комунальної власності до земельної  власності територіальних громад сіл, селищ, міст передаються відповідно до статті 7 даного закону:

• усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної власності та земель, віднесених до державної власності;
• земельні ділянки за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти комунальної власності;
• землі запасу, які раніше були передані територіальним громадам сіл, селищ, міст відповідно до законодавства України;
• земельні ділянки, на яких розміщені об’єкти нерухомого майна, що є спільною власністю територіальної громади та держави.

Для реалізації робіт щодо розмежування земель державної і  комунальної власності необхідно:

• провести в містах відповідну підготовчу роботу щодо розмежування земель державної і комунальної власності;
• забезпечити інвентаризацію та реєстрацію земельних ділянок несільськогосподарського призначення, інших об’єктів нерухомого майна та прав на них, розподілу і перерозподілу земель;
• прискорити надання та формування ділянок несільськогосподарського призначення у власність державним та комунальним підприємствам, установам і організаціям;
• відкоригувати генеральний план міста та місцеві правила забудови;
• прискорити розробку планів земельно-господарського устрою, містобудівної документації та місцевих правил забудови;
• розробити та впровадити відповідну систему навчання та розстановки кадрів у землевпорядних органах;
• забезпечити підготовку фахівців для здійснення експертизи землевпорядних проектів, вартості земельних ділянок, функціонування ринку землі.

Формування комунальної  земельної власності в свою чергу забезпечує:

• земля є основним засобом виробництва і просторовим базисом для розміщення об’єктів будівництва, тому має слугувати вирішенню загально громадських потреб, як безпосередньо так і за рахунок отриманих від неї доходів. Земля і нерухомість, що на ній розміщена буде матеріальною та фінансовою основою для здійснення функцій місцевого самоврядування, а саме:
• запровадження комунальної власності на землю є конституційним правом громадян. Саме через неї на місцях здійснюється реально конституційне положення, що земля є об’єктом права власності народу. Це право конкретизується в особі територіальної громади, яка це право реалізує через власний орган самоврядування. Останній стає її безпосереднім розпорядником без участі в цьому держави;
• комунальна власність на землю породжує нову форму суспільних відносин між органами місцевого самоврядування з одного боку, державою, юридичними та фізичними особами – з другого боку. Це дає можливість цілеспрямовано використовувати землю для задоволення громадських потреб територіальної громади;
• відкривається можливість більш оперативного вирішення питань використання земельних ділянок для соціальних потреб територіальних одиниць;
• практично народжується і зростає економічна відповідальність місцевих органів самоврядування за збереження використання і поліпшення земель, що знаходяться в їхньому розпорядженні, підвищення економічної ефективності землекористування для отримання прибутку;
• місцеві органи самоврядування отримують можливість самостійно вирішувати питання орендної оплати за використання земель комунальної власності, концентрувати ці грошові надходження в місцевому бюджеті, використовувати їх задоволення громадських потреб;
• місцева рада має можливість самостійно визначати конкретних землекористувачів, цілеспрямованість використання земель, встановлювати необхідні для територіальної громади обмеження в цій справі та підвищує зацікавленість у здійсненні радою оперативного контролю за її використанням, відповідальність перед територіальною громадою.