Юзеф Пілсудський

Народився 5 грудня 1867 в Зулово під Вільно. Батько під  час повстання 1863 року був комісаром  Національного уряду ("Жонд народови") в Ковенської повіті, мати Марія  Білевичів з відомого польсько - литовського дворянського роду. З 1874 родина жила в Вільно.

Навчався у  Першій віленської гімназії. Разом  з братом Броніславом Пілсудським  у 1882 заснував польський патріотичний гурток самоосвіти Spjnia. Що займався доставкою  з Варшави польських книг.

В 1885 склав іспити за курс і поступив вчитися на медичний факультет Харківського університету. За участь у студентських заворушеннях у 1886 був виключений з університету. У 1887 році за причетність до змови  замаху на Олександра III був засланий до Сибіру. На засланні Юзеф перебував  з 1888 по 1892 рік. Після заслання вступив  у підпільну Польську соціалістичну  партію і став видавати газету «Робітник». Після провалу газети в 1901 потрапив у в’язницю, але симулював душевну  хворобу, був переведений в лікарню, звідки в 1902 зумів організувати втечу.

Під час Першої світової війни створив окремий Легіон польської армії, воював на боці Австро-Угорщини. Він вважав, що в разі перемоги у  війні Німеччини та Австро-Угорщини, Польща отримає незалежність. Коли Центральні держави оволоділи територією Польщі, Пілсудський і його прихильники  перейшли в опозицію до німецьких  і австрійських властей.

Завершальний етап Першої світової війни Пілсудський провів у німецькій в’язниці. Повернувшись восени 1918 року до Варшави, був призначений  «тимчасовим начальником» держави  і верховним головнокомандувачем  збройними силами Польщі. Він зумів  звільнити країну від залишків німецьких  військ і взяв курс на утворення  незалежної польської держави.

У ході контрнаступу польські війська окупували великі території  Літбела і Латвії. Генерал Люциан Желіговський за негласним розпорядженням Пілсудського, але нібито всупереч його волі, зайняв Вільно і Віленський край (з цих територій була утворена Серединна Литва).

У Ризі 12 жовтня 1920 був підписаний мирний договір, який ліг в основу офіційних польсько-радянських відносин до початку Другої світової війни. Однак  розділ українських і білоруських  земель між Польщею і Радянською Росією означав крах політичної концепції  Пілсудського, що передбачала створення  польсько-литовсько-білорусько-української  федерації. Парадоксальним чином Пілсудський реалізував ідеї свого політичного супротивника Романа.

25 червня 1921 року Пілсудський  був нагороджений орденом Віртуті  Мілітарі.

14 грудня 1922 Пілсудський  передав владу обраному 9 грудня 1922 першому президентові Польщі  Габріелю Нарутовичу. Після вбивства  Нарутовича 16 грудня та обрання  новим президентом Станіслава  Войцеховського Пілсудський зайняв  пост начальника Генерального  штабу. 30 травня 1923 він пішов з  цієї посади, а 28 червня він  залишив свою останню політичну  посаду.

Помер від раку печінки у Варшаві 12 травня 1935 року. Похорон перетворився на маніфестацію національної єдності. У зв'язку зі смертю Маршала був оголошений національний траур - єдиний раз за весь міжвоєнний період Польщі. У 1936 році серці Пілсудського було поховано в могилі його матері на кладовищі Росса (Расу) у м. Вільно. Тіло ж після політико-релігійних перипетій було поховано у Вавелі (м. Краків, Польща).