Історія становлення дефектології

4. Соціальний  аспект дефективності у контексті соціального значення дефектології

Сама дія дефекту  виявляється вторинною, не безпосередньою, відбитою. Свого дефекту безпосередньо  дитина не відчуває. Вона сприймає ті труднощі, які витікають із дефекту. Безпосередня дія дефекту - зниження соціальної позиції дитини; дефект реалізується як соціальний вивих. Всі зв'язки з людьми, всі моменти, які визначають місце людини в соціальному середовищі, її роль та доля як учасника-життя, всі функції суспільного буття переглядаються. Дефект викликає компенсацію не прямо, а побічно, через почуття малоцінності. Яке ним створюється. Якщо допустити, що органічний дефект не приведе по соціальним причинам до появи почуття малоцінності, тобто низької психологічної оцінки своєї соціальної позиції. Тоді не буде і психологічного конфлікту, не дивлячись на наявність органічного дефекту. Наприклад, в деяких народів, внаслідок забобонно-містичного відношення до сліпців, створюється особлива повага до сліпого, віра в його духовну прозорливість.

Сліпий там  стає пророком, суддею, мудрецем, тобто займає внаслідок свого дефекту вищу соціальну позицію. Звичайно, що при таких умовах не може навіть йти мова про малоцінність, дефективність і т.п. Відповідно вирішує долю особистості в кінцевому рахунку не дефект сам по собі, а його соціальні наслідки, його соціально-психологічна реалізація. Процеси компенсації теж направлені не на пряме заповнення дефекту, яке в більшій мірі неможливо, а на подолання труднощів, які створюються дефектом. І розвиток, і виховання сліпої дитини має справу не стільки із сліпотою самою по собі, а скільки з соціальними наслідками сліпоти. А. Адлер дивиться на психологічний розвиток особистості як на прагнення зайняти конкретну позицію по відношенню до «іманентної логіки людського суспільства», до потреб соціального буття.

Воно розгортається як ланцюг планомірних, хоча і несвідомих, дій, які визначаються в кінцевому  рахунку з об'єктивною необхідністю вимогами соціального пристосування. Якби розвитку дефективної дитини не були поставлені соціальні вимоги (цілі), якби ці процеси були віддані під владу біологічних законів, якби дефективна дитина не стояла перед необхідністю перетворитись у визначену соціальну одиницю, соціальний тип особистості, на думку Виготського, тоді її розвиток привів би до створення нової породи людини.

Але так як цілі розвитку поставлені зарання (необхідністю пристосуватись до соціально-культурного середовища, створеного з розрахунку на нормальний людський тип), то і компенсація його тече не вільно, а по визначеному  соціальному руслу. Таким чином, процес розвитку дефективної дитини двояким чином соціально обумовлений: соціальна реалізація дефекту (почуття малоцінності) є однієї стороною соціальної обумовленості розвитку, соціальна направленість компенсації на пристосування до тих умов середовища, що створені і склались з розрахунку на нормальний людський тип, - це друга сторона.

Отже, соціальне значення дефектології як науки полягає в  знаходженні оптимальних шляхів пристосування до соціокультурного середовища, з однієї сторони, а з  іншої - побудова нової ідеології, філософського світогляду у суспільстві, які б змогли розширити ці шляхи. Соціальним завдання дефектології є поширення інформації про можливість та наявність дефектів у людей, про необхідність створення нормальних умов життя для них, створення психологічного прийняття в соціумі таких людей.

5. Соціально-культурний  аспект дефективності

Найбільш глибоку і  гостру проблему сучасної дефектології представляє історія культурного  розвитку дефективної дитини. Вона відкриває для наукового дослідження  абсолютно новий план розвитку. Вростання нормальної дитини в цивілізацію являє зазвичай єдиний сплав з процесами її органічного розвитку. Обидва плани розвитку - природній і культурний - співпадають один з одним. Обидва ряди змін конвергують, взаємопроникають один в одного і створюють по суті єдиний ряд соціально-біологічного формування особистості. Оскільки органічний розвиток відбувається в культурному середовищі, то він перетворюється в історично обумовлений біологічний процес. Розвиток мови в дитини може стати хорошим прикладом злиття двох планів розвитку - натурального і культурного. У дефективної дитини такого злиття не спостерігається; обидва плани розвитку зазвичай більше чи менше розходяться. Причиною розбіжності служить органічний дефект.

Культура людства створювалась при умові відомої стійкості та сталості біологічного людського виду. Тому її матеріальні знаряддя та пристосування, її соціально-психологічні апарати та інститути розраховані на нормальну психофізіологічну організацію. Користування цими знаряддями та апаратами передбачає в якості обов'язкової передумови наявність властивих людині інтелекту, органів, функцій.

Вростання дитини в цивілізацію  обумовлене створенням відповідних  функцій та апаратів; на певній стадії дитина оволодіває мовами, якщо її мозок і мовний апарат розвиваються нормально; на наступні вищій стадії розвитку інтелекту дитина оволодіває десятинною системою рахунку та арифметичними операціями. Поступовість та послідовність процесу вростання в цивілізацію обумовлені поступовістю органічного розвитку. Дефект , створюючи відхилення від стійкого біологічного виду людини, викликаючи випадіння окремих функцій, нехватку або пошкодження органів, більш чи менш вагому перестройку всього розвитку на нових основах, по новому типу, природно що порушує тим самим нормальне протікання процесу вростання дитини в культуру.

Адже культура пристосована до нормальної, типової людини, пристосована до її конституції, і ати пічний розвиток, обумовлений дефектом, не може безпосередньо  та прямо, як це має місце у нормальної людини, врости в культуру. Часто бувають потрібні особливі, спеціально створені культурні форми для того, щоб здійснити культурний розвиток дефективної дитини. Наука знає безліч штучних культурних систем, які викликають теоретичну зацікавленість. Поряд із зоровим алфавітом, яким користується все людство. Для сліпих створений особливий дотиковий алфавіт, точений шрифт.

Поряд із звуковою мовою всього людства створена дактилологія, тобто  пальцева азбука і жестикулярно-мімчна мова глухонімих.

Постановлення проблеми культурного  розвитку дефективної дитини як особливого плану розвитку, який підкоряється особливим законам, який володіє  особливими труднощами і особливими ресурсами їх подолання, утворює  серйозне завоювання науки дефектології. Невміння використовувати природні психологічні функції і оволодівати знаряддями визначає в самому суттєвому тип культурного розвитку дефективної дитини. Оволодіння психологічним знаряддям і опосередковано його власною природно психологічною функцією створює кожен раз подібність на функцію розвитку, тобто піднімає дану функцію на вищу ступінь, збільшує і розширює її діяльність.

Основна аксіома Г. Кершенштейнера не можлива до застосування відносно культурного розвитку дефективної  дитини. Аксіома сповіщає, що в основі культурного розвитку лежить конгруентність тої чи іншої культурної форми і психологічної структури особистості дитини: духовна структура культурної форми повністю або частково повинна бути адекватною духовній структурі індивідуальності. Основним актом культурного розвитку дефективної дитини є інадекватність, інконгруентність її психологічної структури зі структурою культурних форм. Залишається створювати особливі культурні знаряддя, пристосування до психологічної структури такої дитини, або оволодівати загальними культурними формами за допомогою особливих педагогічних прийомів, тому що найважливіша і вирішальна умова культурного розвитку - саме вміння користуватись психологічним знаряддям - у таких дітей збережено, їхній культурний розвиток через це може піти іншим шляхом. Принципово є повністю можливим, що дефектологія вивчає розвиток, у якого є свої закони. Свій темп, свої цикли, свої диспропорції, свої метаморфози, своє переміщення центрів, свої структури; що є особлива і відносно самостійна область знання про глибоко своєрідний предмет. В області практичній, в області виховання, дефектологія стоїть перед завданнями, вирішення яких потребує творчої роботи, створення нових особливих форм, про які говорилось вище.

Отже, дефектологія - це наука про психофізіологічні особливості розвитку дітей з фізичними та психічними вадами (глухих, слабочуючих, сліпих, слабозорих, розумово відсталих, логопатів, з порушенням опорно-рухової системи тощо), закономірності їх виховання, освіти та навчання. Характер і рівень розвитку дефектології визначається соціально-економічними умовами суспільства, станом суміжних наук (природознавства, медицини, фізіології, філософії, психології, техніки тощо), досягненнями в області всебічного вивчення аномальних дітей, їх компенсаторних процесів, наукової обґрунтованості системи виховання і навчання дітей з порушенням розумового і фізичного розвитку.

Соціальне значення дефектології, як науки, полягає в знаходженні  оптимальних шляхів пристосування  до соціокультурного середовища, з  однієї сторони, а з іншої - побудова нової ідеології, філософського світогляду у суспільстві, які б змогли розширити ці шляхи. Соціальним завдання дефектології є поширення інформації про можливість та наявність дефектів у людей, про необхідність створення нормальних умов життя для них, створення психологічного прийняття в соціумі таких людей.