Грунти Шевченківського району Харківської області

Лучні грунти характеризуються добре розвинутим гумусовим профілем (потужністю 25-150 см і більше) і формуються в зниженнях вододільних рівнин, на заплавах річкових долин та днищах балок в умовах близького (1-3 м) залягання грунтових вод під різнотравно-осоково-злаковою лучною рослинністю. В їхньому профілі виділяються такі горизонти: 1) гумусовий потужністю 40-90 см, сірий або темно-сірий з грудкувато-зернистою структурою; 2) верхній перехідний, буро-сірий з горіхувато-грудкуватою структурою; 3) нижній перехідний оглеєний бурого кольору; 4) грунтоутворююча оглеєна порода. Вміст гумусу залежно від механічного складу становить 4-9%. Серед грунтоутворюючих порід переважають суглинки та алювіальні відклади. В нашому краю переважають глибокі лучні грунти, потужність гумусового шару яких становить понад 85 см, та середньоглибокі з потужністю гумусового шару 60-85 см. Лучні грунти родючі, їхній бонітет становить 26-73 бали. На цих грунтах - високопродуктивні сінокоси. Грунти потребують регулювання повеневого режиму і внесення мінеральних добрив.

Лучно-болотні грунти сформувалися в умовах надмірного зволоження при постійно близькому (1-1,5 м) заляганні грунтових вод під вологолюбною трав'яною рослинністю на заплавах річкових долин і характеризуються значним оглеєнням грунтового профілю, вони часто засалені. У їхньому профілі виділяють такі горизонти: 1) гумусовий, часто оторфований, потужністю 45-75 см, темно-сірий з іржавими плямами; 2) перехідний глейовий брудно-сизого кольору, безструктурний,  поступово переходить у грунтоутворюючу породу; 3) грунтоутворююча оглеєна порода (в основному суглинок) з близьким заляганням водоносного горизонту. Їхній бонітет становить 15-43 бали. Використовують головним чином для низькопродуктивних сіножатей і пасовищ.

Болотні грунти утворюються в глибоких зниженнях річкових заплав, в озерних улоговинах та в інших надмірно зволожених місцях на алювіальних відкладах важкого механічного складу з великою кількістю мулу під специфічною вологолюбною рослинністю. Формуються вони в умовах надмірного поверхневого та грунтового зволоження. Грунтові води залягають дуже близько до поверхні (нижче 1 м). Профіль болотних грунтів має таку будову: 1) мулисто-торфовий горизонт потужністю до 25-50 см; 2) глейовий горизонт, мокрий, сизий, глинистий, замулений, поступово переходить у водоносний горизонт. Реакція грунтового розчину змінюється від слабокислої до нейтральної та лужної. Болотні грунти нашого краю поділяються на мінеральні, які містять понад 80% мінеральних речови,н і органогенні. В болотних мінеральних грунтах відсутній суцільний торфовий шар. Мулувато-глейові грунти під слаботорфованою дерниною (потужність до 10 см) мають гумусово-глейовий горизонт. У торфяно-глейових грунтах потужність торфового горизонту становить близько 30 см. Родючість болотних грунтів невисока. Їхній бонітет становить від 15 до 40 балів. На цих грунтах поширена болотна рослинність.

Невеликими плямами на фоні чорноземних і лучних грунтів трапляються солонці та солончаки.

Солонці - група засолених грунтів, у профілі яких чітко виділяється солонцевий горизонт. Фізико-хімічні властивості солонців визначаються наявністю у їх складі обмінних катіонів натрію, кількість яких коливається в межах 4-40% від загальної місткості вбирання. Профіль солонців чітко диференційований на такі горизонти: 1) гумусово-елювіальний; 2) елювіальний; 3) ілювіальний або солонцевий, який у вологому стані в'язкий, липкий, а в сухому - щільний, тріщинуватий; 4) перехідний горизонт з виділеннями легкорозчинних солей і карбонатів; 5) засолена грунтоутворююча порода. Реакція грунтового розчину лужна. Залежно від глибини залягання солонцевого горизонту солонці поділяють на коркові (на глибині 1-2 см), мілкі (до 3-5 см), середні (до 15 см) і глибокі (більше 15 см). Розрізняють солонці степові, лучно-степові, лучні, алювіально-лучні та літогенні. Всі вони трапляються невеликими плямами серед переважаючих грунтів. Серед чорноземів виділяються солонці чорноземні, літогенно-чорноземні, лучно-чорноземні та чорноземно-лучні. Солонці алювіальні лучні формуються в заплавах річок у комплексі з алювіальними лучними солонцюватими грунтами. Солонці степові, як правило, солончакуваті. У складі солей переважають сульфати та хлориди натрію і сода. Бонітет солонців низький і досягає 20-30 балів. Щоб поліпшити родючість солонців, треба вносити органічні і мінеральні добрива, гіпсувати грунти.

Солончаки - грунти, що формуються в основному в умовах випотного водного режиму, при постійному вмісті значної кількості солей. Характеризуються слабкою диференціацією  профілю на генетичні горизонти. Формуються на днищах степових блюдець із близьким рівнем (1,2-1,0 м) сильно мінералізованих вод, а також на мілководді, де поверхневі води випаровуються в теплий період року. Верхній шар солончаків являє собою сольову кірку або пухкий сольовий шар темно-сірого кольору з оливковим відтінком (потужність 10-15 см), що накопичується на дуже оглеєній породі з сизим відтінком. Концентрація солей у поверхневому горизонті коливається від 3-8% до 15-25%, вниз по профілю зменшується до 1-3%. Склад солей хлоридно-сульфатно-магнієво-натрієвий. Родючість солончаків дуже низька. При їх освоєнні застосовують різні меліоративні заходи (глибоке промивання грунтів, дренаж).

Агроґрунтове районування - поділ території за ознаками подібності та відмінності у грунтовому покриві з урахуванням усього комплексу природних умов (клімату, рельєфу, рослинного і тваринного світу, грунтоутворюючих і підстилаючи порід, природних вод), які мають значення для сільськогосподарського виробництва. Згідно з агрогрунтовим районуванням України, північну, лісостепову частину Шевченківського району, відносять до лісостепової агрогрунтової зони (провінція Східнолісостепова височинна). Південна, степова частина Шевченківщини, належить до степової агрогрунтової зони (провінція Задонецька північностепова).

Антропогенні зміни грунтів

У Шевченківському районі значну площу займають деградовані грунти  -  грунти, що втратили або істотно зменшили свою родючість чи відчутно погрішили окремі властивості під впливом несприятливих природних чи антропогенних чинників. Деградація грунтів відбувалася завжди протягом історичного розвитку ландшафтів під впливом природних чинників. У нашому краю до деградації грунтів призводили водна та вітрова ерозія та зсуви. Але цей процес не завдавав грунтам істотної шкоди, бо грунти були вкриті природною рослинністю і вміст гумусу відновлювався протягом наступних років під впливом природних процесів грунтоутворення. Починаючи з ХVIII століття під впливом господарської діяльності людини посилюється деградація грунтів. Особливо значні антропогенні зміни грунтів сталися в ХХ столітті. Найбільш поширені такі види антропогенного впливу на грунти:

1) механічний;

2) хімічний;

3) біологічний;

4) прискорена водна ерозія;

5) прискорена дефляція;

6) засолення грунтів;

7) заболочування;

8) безпосереднє знищення грунтів.

Механічний вплив людської діяльності на грунтовий покрив полягає в тому, що відбувається агрофізична деградація грунту при інтенсивній обробці важкими знаряддями. Грунтооброблювальна техніка за умов низької культури землеробства порушує зернисту структуру чорнозему, підвищує щільність орного шару і в результаті погіршуються водно-фізичні властивості грунту.

Хімічний вплив на грунт полягає у зменшенні запасів гумусу в грунтах. З часу розорювання степів (за 150-250 років) запаси гумусу чорноземів Шевченківщини зменшилися майже на половину. У типових чорноземах його вміст до розорювання становив 9-10%, тепер 4-5%. За останні 50 років значні площі середньогумусних чорноземів (вміст гумусу понад 6%) змінилися на малогумусні. Джерелом хімічного забруднення грунтів є також неправильне використання хімікатів (пестицидів, гербіцидів, мінеральних добрив) у сільському господарстві. Під час внесення в грунт азотних, калійних та фосфорних добрив разом з ними потрапляють інші сполуки шкідливих елементів. Джерелом забруднення грунтів є також кислотні дощі, які знижують урожай культур і негативно впливають на якість грунтів.

Біологічний вплив на грунти виявляється у посиленому винесенні поживних речовин разом з урожаєм. Органічні і мінеральні добрива не компенсують ту масу поживних речовин, яка б утворилася з природної рослинності під час дернового процесу грунтоутворення.

Внаслідок масового розорювання природної рослинності прискорилася водна ерозія - лінійний розмив та площинний змив грунтів. Водна ерозія буває нормальна і прискорена. Нормальна ерозія грунту розвивається на територіях, не порушених господарською діяльністю людини. Прискорена (антропогенна) водна ерозія має місце там, де нераціональна господарська діяльність активізує природні ерозійні процеси і пов'язана з інтенсивним використанням земельних угідь. Розорювання схилів, особливо крутих та надмірне випасання худоби на схилах сприяє швидкому утворенню вимоїн, лощин та ярів після зливових дощів та навесні талими водами. Посилює водну ерозію і площинний змив - сукупність процесів руйнування верхнього шару грунту дощовими і талими водами, що стікають у вигляді пластових потоків по схилах крутизною понад 10. У результаті площинного змиву утворюються змиті (еродовані) грунти. На інтенсивність площинного змиву впливають довжина і крутизна схилу, інтенсивність опадів чи сніготанення, характер покриття рослинністю, особливості агротехніки.

Знищення природної рослинності в цілинному степу зумовило прискорену дефляцію - руйнування поверхневого шару грунтів шляхом видування і розвіювання їх часточок і агрегатів. Здебільшого видуваються часточки і агрегати розміром менше 1 міліметра. Критична швидкість вітру, при якій починається дефляція, дорівнює 7 м/с на висоті 10 м. В нашому краю за певних умов виникають пилові бурі, під час яких видувається до 370 т пилу та часток грунту з 1 га за годину, руйнується орний шар грунту, знижується його родючість.

Засолення грунтів - процес накопичення розчинних солей у грунті. Спричинює формування солончакуватих (глибинне засолення) і солончакових (поверхневе засолення) грунтів. Первинне засолення грунтів відбувається природним шляхом у результаті випаровування грунтових вод. Вторинне засолення грунтів зумовлене в основному надмірним штучним зрошенням і має негативний вплив на чорноземні грунти. Основними причинами деградації грунтів при зрошенні є надмірні норми поливу, зрошення мінералізованою водою, відсутність дренажної системи, а також гідроізоляції вздовж каналів, контролю за подачею води. Засолення грунтів негативно впливає на рослини у звязку з підвищенням осмотичного тиску грунтових розчинів і токсичної дії окремих іонів (особливо натрію і хлору). Найшкідливішим є содове засолення. Навіть за незначного накопичення в грунті соди різко зростає його лужність, руйнуються структурні агрегати, погіршуються водно-фізичні властивості, грунтова маса злипається у брили, на поверхні утворюється кірка. В кінці 1980-х років у Шевченківському районі зрошувалося близько 12 тис. га орних земель. У зв'язку з реорганізацією колгоспів зрошення земель у нашому районі припинено.

В останні десятиріччя значні площі сільськогосподарських земель охопило заболочування - процес підвищення вологості грунтів, що спричинює перезволоження і призводить до утворення різних видів заболочених грунтів. В нашому краю заболочування відбувається внаслідок підняття рівня грунтових вод за останні 30 років внаслідок побудови надмірної кількості ставків і водосховищ, штучного зрошування полів, погіршення природного стоку вод внаслідок замулення малих річок та інших причин. В цілому заболочування грунтів погіршує умови росту та розвитку культурних рослин, зменшується площа орних земель через заболочування лощин.

У нашому краю трапляється і безпосереднє знищення грунтового покриву під час будівництва гребель нових ставків або ремонту гребель внаслідок їх розмиву повеневими водами. В цих випадках грунт беруть на схилах балок чи долин. Під час будівництва дороги Гроза-Самарське землю для насипу дороги брали на лівому схилі долини Середньої Балаклійки, на східній околиці с. Олександрівка. Там, де була цілинна степова рослинність, яка використовувалася як пасовище, тепер велика глибока яма, яку перетворили на сміттєзвалище. Сміттям засипають і навколишній степ, а сантифолія утворила  великі і високі зарості… Це лише один приклад нашого безгосподарського і байдужого ставлення до природи.

Охорона грунтів

Охорона грунтів - це система заходів, спрямованих на захист грунтів від руйнування (водної ерозії, дефляції, безпосереднього знищення), на запобігання заболоченню, забрудненню в процесі використання. Правову основу охорони грунтів закладено Законом України про охорону навколишнього природного середовища (1191), Земельним кодексом України (2001) та іншими законодавчими актами.

Основними завданнями охорони грунтів є підвищення їхньої родючості, захист від водної і вітрової ерозії, вторинного засолення, заболочування, підтоплення, надмірного висихання і випасання худобою, забруднення промисловими викидами, стічними водами, пестицидами.

У боротьбі з водною ерозією найефективніші агротехнічні та лісомеліоративні заходи. Агротехнічні прийоми послаблюють поверхневий стік, переводячи його у внутрішньогрунтовий. Для цього всі види обробітку грунту на схилах здійснюють паралельно горизонталям місцевості. На вершинах ярів у нашому краю насипані протиерозійні земляні вали, а на прилеглих до ярів територіях насаджують грунтозахисні лісосмуги. Для захисту грунтів від вітрової ерозії запроваджені грунтозахисні сівозміни, значну площу в яких займають багаторічні трави, а також насаджені полезахисні лісопосадки загальною площею 1286 га.

Охорона грунтів від забруднення мінеральними речовинами передбачає внесенення науково обґрунтованих доз добрив в оптимальні строки. Основні заходи захисту грунтів від забруднення пестицидами - це синтез і застосування малотоксичних і нестійких сполук, зменшення їхніх доз внесення на поля. Щоб запобігти вторинному засоленню та іншим небажаним явищам, потрібно дотримуватися технічно обгрунтованого режиму зрошення, використовувати воду з концентрацією солей не більше 1 г/л. Для боротьби з підтопленням грунтів найрадикальнішим заходом є будівництво штучного дренажу.

Раціональне використання грунтів і земельних ресурсів можливе за умов оптимального співвідношення цілинних ділянок, лісу, ріллі, пасовищ і сіножатей; складу і співвідношення площ багаторічних і однорічних культур; проведення меліорації і рекультивації порушених грунтів.